Не треба кричати. Я ж нічого такого не сказала!
– Андрію, вставай. Час вставати, – Світлана ласкаво доторкнулася до плеча огрядного чоловіка в майці і потягнула ковдру вниз. – Зараз подивимося, що в нас тут. Сподіваюся, без пригод.
Чоловік повільно розплющив очі й подивився на жінку, злегка посміхнувся одним куточком рота.
– Лежи, не напружуйся. Зараз я тебе вмию.
Жінка розкрила упаковку вологих серветок і почала дбайливо протирати обличчя чоловіка, потім його підборіддя і шию, злегка піднімаючи голову. Це було непросто – усміхатися й одночасно притримувати важку чоловічу голову, протираючи обличчя серветкою.
– Ну ось, ми з тобою вмилися. Зараз потихеньку вставати почнемо.
Чоловік заплющив очі.
– Так, Андрію! Не спати! Давай потроху перевернемося…
Жінка підсунула обидві руки під спину чоловіка і почала потихеньку перевертати його на бік. Потім потрібно буде спустити ноги з невисокого ліжка і допомогти сісти, а потім найскладніше – допомогти перелізти у візок.
***
Молода жінка двадцяти семи років на ім’я Світлана виконувала ці заходи щоранку протягом останніх двох років. Це лише мала частина того, що треба було зробити протягом дня. Сніданок, процедури, потім туалет, потім знову процедури, обід, сон, процедури, туалет і так без кінця до самого вечора. Сама вибрала? Сама, ніхто інший. Чи могла інакше? Звісно могла, але не вийшло – у душі щось різко ставило блок із нестерпного почуття жалю, обов’язку та мрій про щасливий результат.
Чоловік, за яким вона доглядала, був її чоловіком.
Привівши Андрія до ладу, Світлана почала збиратися на роботу. Чоловік отримував пенсію по інвалідності, але її не вистачало навіть на елементарні речі першої необхідності. Ліки, відвідування платних процедур і багато іншого, життєво важливого. Зачинила двері на ключ. За годину має прийти мама Андрія, потім увечері вахту знову прийме Світлана. І так уже два роки. Грошей на доглядальницю не вистачало.
***
Починалося все інакше. Світлана вийшла заміж за Андрія, кохаючи його без пам’яті. Андрій і сам не міг надивитися на свою кохану. Важко було розлучатися навіть на кілька годин. Весілля, медовий місяць, переїзд у свою квартиру – все здавалося незвичним, наповненим магією удачі й успіхів, життя здавалося суцільним тріумфом.
І раптом дзвінок із лікарні. Чоловік потрапив до реанімації після аварії. Андрій уміло водив автомобіль, любив їздити, але цього разу йому не пощастило. Або пощастило. Він міг уціліти в одному випадку з тисячі, і цей випадок стався. Сам Андрій залишився живий, але серйозно постраждав – у двох місцях був зламаний хребет із пошкодженням спинного мозку. Параліч рук і ніг.
Лікар говорив чемним, дбайливим тоном, а Світлана слухала з широко розкритими очима. Сльози? Сліз не було. Був нестерпний, моторошний холод, що спускався з центру грудей через живіт до самого куприка. Але тоді це був лише відгомін біди, справжня біда в усьому її гіркому смаку й кольорі прийшла потім, коли Андрія виписали з лікарні на поруки Світлани та його мами. Більше ніякої допомоги не було. Були розмови, різні й неприємні. Перша сталася з мамою Андрія – Дариною Сергіївною.
– Світлано, донечко. Нам потрібно серйозно поговорити. Адже я бачу, як тобі важко. Адже ти ще молода…
– Мамо, про що ви хочете поговорити? – Світлана насупилася і сіла на стілець у їхній маленькій кухоньці. – Хочете чаю?
– Ох, донечко. Не до чаю. Дітей у вас з Андрієм немає. – Дарина Сергіївна гірко зітхнула. – А тепер уже й не буде ніколи. Доню, якщо ти захочеш піти, то я зрозумію це і не стану засуджувати.
Крижаний струмок знову став рясно литися із серця до низу живота.
– Дар’я Сергіївна, знаєте…
– Благаю, не треба зараз нічого говорити. Я все зрозумію.
Світлана встала з-за столу й підійшла до вікна. Хотілося закричати. Хотілося і не виходило одночасно.
– Ні, Дар’я Сергіївна (завжди називала так свекруху в моменти рідкісних конфліктів), я все-таки скажу. Андрій мій чоловік! А ви, вибачте, але несете зараз якусь маячню.
Вона обернулася. Свекруха подивилася на Світлану, просто в очі, а Світлана дивилася в очі свекрухи. За мить вони обидві плакали одне в одного в обіймах.
– Донечко, донечко моя славна. Я щодня молюся за вас, щоб боженька дав вам сили. Адже бувають же дива в житті, може все ще й налагодиться.
Потім були ще розмови, з подругами. Розмови ці ранили болючіше, ніж навіть та нещаслива звістка, яка повністю змінила життя.
– Свєтка, ти подумай! Адже ти ще молода, усе життя попереду. – Дівчина зі східною зовнішністю сиділа навпроти Світлани в літньому кафе і диміла тонкою сигаретою. – Він же тепер і не мужик зовсім, так просто, колода.
– Оксано, давай не будемо про це говорити краще. Ти просто так мене запросила?
– Що не будемо-то? Будеш з-під нього все життя качки тягати тепер?!
Світлана різко встала.
– Оксано, прикуси язика! Я ж попросила.
– Світлано, ти чого? – Оксана озирнулася на всі боки. – Не треба кричати. Я ж нічого такого не сказала! Я, чи що, винна, що в тебе чоловіка паралізувало?! Чоловіче, що ви так на мене дивитеся, а? – Оксана повернула голову в бік і голосно звернулася до чоловіка із залисинами.
Чоловік не відповів. Світлана подивилася на Оксану, взяла свою сумочку зі столика і пішла до виходу. Навздогін почулося.
– Ну й іди, іди!
“Та пішла ти”, – Світлана вилаялася про себе і, ледь стримуючи сльози, пішла тротуаром у бік набережної. Хотілося подихати свіжим повітрям. На набережній було прохолодно, серпень закінчувався, зовсім скоро осінь. Світлана похлюпалася і сперлася об перила, задивилася на воду. Думки нашаровувалися одна на одну. Вона ненавиділа свою подругу, вже колишню, за її слова, ненавиділа себе, життя, жаліла Андрія, потім жаліла себе, проклинала все на світі… а потім їй захотілося з розгону стрибнути у воду і так покінчити з усім. Рішучість зростала в серці, час розділився на дивні миті, коли здавалося, що от-от, і можна зважитися. Світлана переступила з ноги на ногу.
– Дівчино, вибачте. Я можу з вами поговорити?
Світлана здригнулася, вийшла із заціпеніння і обернулася на голос. Перед нею стояв молодий чоловік, смутно знайомий, але дівчина не могла згадати, де бачила його.
– Вибачте, я хочу побути сама.
Чоловік відкашлявся.
– Вибачте, я не займу багато часу. Я випадково чув вашу розмову з вашою подругою в літньому кафе. Я прошу вибачити мене, але мені здається, я зможу вам допомогти.
Світлана знову подивилася на воду і відчужено запитала.
– Чим?
Чоловік поліз рукою у внутрішню кишеню піджака, вийняв візитівку і простягнув її Світлані.
– Я лікар у приватній клініці. Я, як я вже сказав, випадково чув вашу розмову. Як лікар, я не міг залишитися осторонь і не запропонувати допомогу. Мене звати Аркадій.
– Світлана, – вона оглянула візитівку.
– Дуже приємно. Світлано, я розумію, що говорю дещо абсурдно, але я справді хочу запропонувати вам допомогу.
Світлана подивилася в очі Аркадія. Невже це він таким чином підкочує? Адже я красива. Чи вже ні? Світлана сумно посміхнулася.
– І що ви пропонуєте?
– Давайте почнемо з огляду. Ви де живете? Давайте домовимося, і завтра я приїду до вас із фахівцями. Огляд проведемо просто у вас вдома.
***
Чесно кажучи, якби зараз у Світлани запитали, як вона довірилася практично незнайомому чоловікові, то вона просто не змогла б відповісти. Але того дня вона дала Аркадію свій телефон і обговорила час. Трапляються ж у житті моменти істини, моменти натхнення, коли людину веде долею невідома сила. Напевно, цю силу і заведено називати богом.
Наступного дня Аркадій приїхав у квартиру Світлани та Андрія. Він був не один, з ним приїхала жінка років сорока. Вони привіталися і увійшли у квартиру.
– Світлано, вибачте, я можу вас так називати? – жінка заговорила першою. – Аркадій сказав мені, що вам потрібна допомога. Давайте відразу перейдемо до справи. У вас є медична карта або виписки з неї?
Розмова відбувалася на кухні, але жінка, яку звали Валентиною, і сам Аркадій відмовилися від чаю. Світлана вийшла з кухні і повернулася за кілька хвилин із купою паперів у руках.
– Ось усе, що я забрала з лікарні. Вибачте, я не дуже розбираюся, що саме вам треба.
– Нічого, нічого. Давайте все сюди. – Валентина прийняла папери з рук Світлани й одразу відклала кілька з них убік. – Аркадію, ось ці ось візьми, тут по твоїй частині.
Минуло півгодини, і Валентина знову заговорила.
– Я подивилася. Рентген дуже нечіткий, тож ми ще виконаємо серію знімків, але це вже в клініці. А в тебе, що Аркадій?
Аркадій відклав папери.
– Ну, як анестезіолог я поки що нічого конкретно не можу сказати. З анамнезу видно, що було призначено потужні знеболювальні. Мені здається зайвим. У вашого чоловіка після прийому препаратів сонливість, млявість?
Світлана кивнула головою.
– Препарати ми переглянемо, підкоригуємо.
Світлана слухала і не могла повірити в те, що відбувається. Вона не знала, як сказати, але зібралася з силами.
– Аркадію, Валентине, я не знаю, як сказати… Але в нас немає грошей на лікування, адже ви ж із платної клініки? Нам ледь вистачає на платний масаж і…
– Про це ми вже подумали. Наша клініка співпрацює з різними фондами та програмами субсидування. Я впевнений, ми зможемо вам допомогти, – Аркадій схвально посміхнувся.
На цьому розмова практично закінчилася. Потім Валентина і Аркадій провели огляд Андрія, щось записували в блокнотах, фотографували спину, його ноги, суглоби і знову щось записували, переглядалися, а потім, попрощавшись зі Світланою, пішли.
***
Увечері Світлана все розповіла Дарині Сергіївні, свекрусі. Вони вирішили обговорити все в присутності Андрія, посадивши його вище, спиною на подушки.
– Ох, Світлано, все це здається таким дивним. Може вони якісь пройдисвіти, або й того гірше?
– Мамо, я не знаю. Просто хочеться вірити.
– Може вони органами торгують? А що?! Я нещодавно в журналі читала про такий випадок.
Андрій перевів погляд на маму, і куточок його рота поповз вгору. Він усміхався.
– А ти що думаєш, Андрійку? Давай, якщо ти згоден, то моргни двічі.
Андрій перестав усміхатися, рот знову став сумним. Але він чітко моргнув два рази.
– Тоді, з богом, Андрюша. Світлано, ти маєш їм зателефонувати?
– Так.
– Тоді дзвони.
***
Через три дні Андрія помістили в клініку під посилений догляд. Того дня і Світлана, і Дарина Сергіївна вперше зітхнули вільно після двох років тяжкої праці по догляду за знерухомленим Андрієм. Адже боляче було не тільки доглядати за ним і усвідомлювати свою безпорадність, боляче було відчувати те, що сам Андрій страждає, ставши тягарем. Інший раз, Світлана думала грішною думкою, – добре, що сам встати не може. Вона боялася навіть подумати про те, що Андрій може сам покінчити зі своїми стражданнями. Але його травми не дали йому навіть такого шансу. І слава богу.
***
Через півроку, після кількох складних операцій, безлічі процедур і догляду, Андрій почав говорити по складах і міг ледь-ледь ворушити пальцями лівої руки. Щоправда, це давалося ціною неймовірних зусиль, після яких Андрій довго спав.
Ще через місяць Андрій став помаленьку сам пережовувати легку їжу. Дарина Сергіївна з неймовірним ентузіазмом молола блендером банани, різала варену моркву і робила інші поживні коктейлі для Андрія. Світлана не відставала від неї. Аркадія ж вона практично не бачила, все лікування проходило під контролем Валентини.
Через два роки Андрій вийшов із лікарні сам. На милицях, але сам, спираючись на Світлану.
***
А через півроку…
– Мамо, знаєте, а клініку-то ту закрили. Де Андрій лікувався. Я вчора повз проїжджала повз, а там усе парканом обгороджено, якісь роботи ведуться.
– Так? Цікаво, що це там буде?
– Не знаю. Іноді мені здається, що Аркадій і Валентина, та й клініка та…
– Що тобі здається, донечко?
– Мені здається, це були наші ангели-охоронці. Аркадій – мій, а Валентина – Андрія.
Дарина Сергіївна встала, перехрестилася на вікно і ствердно кивнула.
– Знаєш, донечко, мені досі самій так здається.
– Про що розмова, панянки? – У кухню увійшов голий по пояс Андрій, на щоці блищала білизною піна для гоління.
– Та так, синку, базікаємо про наше, про дівоче. Ти що піну зі щоки не витреш?
Андрій повільно підняв праву руку, злегка поморщився і провів по щоці.
– Відвик. Усе ж заново вчуся. – Широка усмішка осяяла його обличчя.
– Ти це… – Світлана підійшла до чоловіка і витерла залишки піни з його щоки рушником, – не придурюйся. Будеш пустувати, вночі покараю.
Дарина Сергіївна засміялася і голосно відпила чай.
– Безсоромниця ти в мене, Свєтко, – Андрій обійняв дружину.
– Так, ще й яка. Маю право порадіти своєму жіночому щастю.
