– Скільки можна тріпати нерви моїй дружині? – кричав Петро. – Ви дістали вже!
– На фіг вона мені не здалася! – у відповідь кричав Борис. – Мати, та скажи ти йому, що його Нінка нам і в цю … не впилася, коротше!
– А чому ви її знову до сліз довели? – запитання було адресоване і матері.
– Синку, – Марія Іванівна подивилася на молодшого сина з докором, – ми твою Нінку і пальцем не чіпали!
А те, що вона вся з себе ніжна і все на свій рахунок сприймає, а потім ще й ображається, так це її проблеми!
Може, у неї з нервами не все гаразд, от і реве без приводу!
– Ага, – підтакував Борис. – Привів до нас у дім нервову істеричку, а тепер від нас щось хоче!
– Слухай, рот свій закрий! А то я про твою Аню теж знайду, що сказати! – відповів Петро.
– А нічого про неї говорити! – розсміявся Борис. – Я її хоча б до хати не приволік!
– Так ти ж підживаєш із нею найбезсоромнішим чином, а я як чесна людина одружився! І привів дружину у свій дім! Тож досить її доводити! – вигукнув Петро.
– Синку, ніхто її не доводив! – підключилася Марія Іванівна. – Я просто їй сказала, що треба далеке пасовище перевірити! Боря квадроцикл заправив, а їй тільки туди й назад!
– Мамо, ти при своєму розумі? – вигукнув Петро. – Вона з донькою! Твоєю, між іншим, рідною онукою! І Тосі всього рік! Який може бути квадроцикл?
– А що такого? – здивувалася Марія Іванівна. – Пристебнула до себе і катайся! Ми, в наш час, у полі народжували! А потім дитинку відклали й працювали далі!
– Мамо, досить брехати! – обірвав Петро. – Якщо таке і було, то вже явно не з тобою! Із бабусею, я ще повірю, хоча й те – маячня!
– А ось і не маячня! – сказав Борис. – Я в підручнику історії читав!
– Так, читачі історії, всі і дружно, відстали від моєї дружини! – крикнув Петро і зібрався піти, але його зупинив брат.
– Чуєш ти, командире! У нас тут не курорт! Ми фермери! А фермери працюють завжди, інакше з голим філеєм по світу підемо! У нас зарплат немає! Тому й працювати повинні всі!
– А що ж ти тоді Аньку свою до праці не приставиш? – обернувся Петро. – Як бабки клянчити, так вона не забуває, а як до господарства руку докласти, то в неї діти вдома, їй поспішати треба!
– Відчепись від моєї жінки!
– А ти від моєї!
Брати стояли один навпроти одного, готуючись зірватися в рукопашну.
– Діти, досить собачитися! – крикнула Марія Іванівна. – Петя, можливо, де в чому і має рацію, але Боря її в сім’ю не привів!
А те, що він подарунки їй робить, так із власних, чесно зароблених! А Нінка тут уже член сім’ї, з неї й попит, як з рівного! Тури для сімейної відпустки
– Але не з батрака ж! – заперечив Петро, продовжуючи свердлити брата недобрим поглядом.
– Синку, так прийшла б вона одна, розмова інша була б, а вона ж синка від іншого мужика привела! А це не наш! Ось їй за нього і відпрацьовувати стіл і дах!
У Петра сіпнулося око.
***
Честь і хвала Марії Іванівні за те, що, поховавши чоловіка в тридцять років, не рвонула на пошуки нового господаря у свій дім. Усю себе без залишку віддавала синам. Тільки на них у неї була надія.
– Петрику, Бореньку, щоб щось мати, це треба заробити! Ніхто нічого просто так не дасть! Це в місті всякі по-різному заробляють, а ми на землі! Як ми до неї, так вона нас і нагодує!
І виховувала синів працьовитими, відповідальними і людьми серйозними. А ось без упущень не обійшлося.
Ані Петро в тридцять, ані Борис у тридцять п’ять, так і не потурбувалися про сім’ї.
Місцеві сільські пліткували.
– А наші-то братики-фермери досі холостякують! А наречені-то завидні! І рукасті, а яке господарство підняли!
– Господарство – це так! А от із дружинами, – тихий сміх, – там Марія Іванівна стоїть на сторожі! Жодної баби молодої в хату не пустить!
– А вона що, не розуміє, що рано чи пізно вони вирвуться з-під маминого нагляду?
– Розуміти-то розуміє, тому й тримає їх у вузді! Вони ж орють нарівні з працівниками, так вона ще й підганяє!
– Ех, знайшлася б завзята, ось тоді б на цю поміщицю глянути!
Сміятися над тим, хто домігся більшого, кажуть, не ганебно! А для власного заспокоєння, так ще й корисно!
Усі думали, що старший першим вирветься з-під маминої спідниці, але саме Петро привів у дім жінку. І яку!
– Петрику, ти з дуба впав? – сміявся і жартував над братом Борис. – Безприцепну не знайшов? На кой тобі баба з минулими подарунками?
– Люблю я її! – відповідав Петро. – Ніна мені ще дітей народить!
– Цього б куди діла, а потім би народжувала!
– Не твого розуму справа! Моя це жінка! Свою заведеш, нею і командувати будеш!
Борис позубоскалив і майже відпустив ситуацію, насправді, його це не стосувалося. Та тільки Марія Іванівна спокій втратила остаточно.
– Петрику, це що ще за справи? Жінка – це справа зрозуміла, а дитина її – це явний перебір!
– Мам, а яка тобі, власне, різниця? Моя це жінка! А дитина її сином мені буде, а не приросте до серця, пасинком залишиться.
– І навіщо тобі все це? – Марія Іванівна не знаходила собі місця. – Гнав би ти її! А якщо тобі одружитися закортіло, то знайдемо ми тобі чисту і без минулого!
– Мамо, я вже все вирішив! Питання закрите! Ми одружуємося!
Скрегочучи зубами, Марія Іванівна допустила весілля, а потім на правах новоявленої свекрухи почала невістку доводити.
– Нінка, у нас тут усі працюють! Тож обирай фронт робіт, або корівник, або свинарник!
– Я взагалі-то сільгосп академію закінчила, – відповіла Ніна гордо. – Я плодовоовощевод! У тваринах не розбираюся! Це ви самі!
А я можу в саду, городі або в полі. І, вибачте, нехай мені чоловік скаже, чим займатися!
– А я його мати! Що я йому скажу, те він і зробить! Значить, ти повинна мені підкорятися!
– Я не повинна! Двадцять перше століття настало, не чули? Але я розумію, що це фермерське господарство і всі мають працювати. Із цим я згодна. Але робити буду те, що мені скаже чоловік!
– Гордячка! – виплюнула Марія Іванівна.
І за свою гордість і непохитність на Ніну посипалися докори практично за все. Не так підмела, не те приготувала, не так із працівниками розмовляла.
Але Петро осаджував матір, захищаючи дружину. Тоді Марія Іванівна пішла до старшого сина, його накручувати, щоб разом вигнати Ніну або налаштувати Петра проти дружини.
– Ти подивися, як він їй у рот дивиться! – накручувала вона Бориса. – І постійно ж на неї наші гроші витрачає! То прийомника одягає, то іграшок йому накупить!
А самій-то Нінці постійно щось із міста привозить! Борю, він же наші гроші на неї спускає! Так і ферму за вітром пустить!
Борис став її помічником і співучасником у вигнанні Нінки з її дитиною з дому. Та тільки на світ з’явилася Тося. І процес почав давати збої, хоча Марія Іванівна не полишала спроб підірвати сімейну ідилію молодшого сина.
Марія Іванівна планувала, що за сприяння старшого сина або самі Ніну доведуть, що та втече, або Петю затюкають, що той сам її вижене.
Тільки Борис дав маху. Надивився він на задоволену фізіономію одруженого брата і сам знайшов собі в сусідньому селищі насолоду для душі й серця. І його не збентежило, що в неї троє дітей і старий будиночок.
А Марія Іванівна, бачачи те, що Борис почав більше уваги приділяти своїм амурним справам, ніж господарству, пішла до Петрика, щоб той напоумив брата.
– Ти подивися, кого він знайшов! Жах! А гроші ж, як вода крізь пальці, витікають! Прямо, на утримання її взяв!
– Мати, ну, це його справа, – знизав плечима Петя.
– Справа, може, і його, а гроші-то наші! Гаразд би до господарства її прилаштувати, так їй же в багнюці копатися не хочеться! А тягне вона багато!
І наш Борька де? У своїй, у цій! Ти з дитиною і з сім’єю, а мене однієї на всіх не вистачить! Не встигаю я, щоб усі працювали! Тури для сімейної відпустки
– Ну, так, – кивнув Петрик, – поки, звісно, не збитки, але прибутки зовсім не ті. Та й на рахунках щось запустіло!
На два боки Марії Іванівні розірватися було неможливо, тому вона вирішила позбутися спочатку ворога ближнього, Петриної дружини, бо Анька в їхню сім’ю не рвалася і на заміжжі не наполягала.
Накачуючи Бориса, коли той бував удома, Марія Іванівна дошкуляла невістці, а та все до чоловіка бігала по розраду. От і добігалася, що Петя пішов на відкритий конфлікт.
***
– Мати, ось ти зараз так не права, що я навіть не знаю, як тобі про це сказати! – Петро повернувся до матері. – Гаразд, не син він мені, і що? Виховаю! Борька з Анькою крутить, а в тієї троє! Якщо він її приведе, теж відпрацьовувати буде?
– Аньку не чіпай! – рявкнув Борис. – Це інше!
– Так, хоч сімдесят п’яте! – Петро обурювався. – Від моєї дружини відчепіться!
– А нехай працює! – крикнув Борис. – А то вигнати-то її недовго!
– Себе вижени! – відповів Петро.
– А може, тебе вигнати? – і Борис гидко розсміявся.
– Петрику, а може насправді? – запитала Марія Іванівна.
– Я не зрозумів, – сторопів Петро. – Ви мене збираєтеся гнати з моєї ж ферми?
– Ні, синку, – Марія Іванівна пильно подивилася молодшому синові в очі, – може насправді? Гнати цю Нінку! Ледарка вона! А ти собі нормальну дівчину знайдеш, працьовиту!
– А то ви з нею нам усю ферму за вітром пустите! – закінчив Борис.
– Дякую вам на доброму слові! – Петро показово вклонився в підлогу. – А тепер такий розклад!
Завтра викликаю юриста і геодезистів, і ми ділимо ферму! За правом володіння і щоб усе чесно! Ви на своїй частині живіть, як хочете, а про мою навіть не згадуйте! І ніхто нікому вказувати не буде!
Розподіл майна проходив складно, бо в полях стояли злаки, у свинарнику повним ходом ішов опорос. Два місяці і, раніше єдина ферма, розірвалася по-живому на дві.
За п’ять років Петро своє господарство множив і розвивав, а от у Бориса справи котилися під гірку. Марія Іванівна, переконавшись, що молодої господині в будинку не передбачається, відпустила ситуацію.
А Анька, відомим тільки їй способом, змусила Бориса купити собі в місті трикімнатну квартиру, обставити її за останньою модою, та технікою для побуту набити.
Машину ще випросила і рахунки накопичувальні для дітей.
Так ще Бориса при собі тримала, поки ферма, за інерцією, приносила хоч якийсь прибуток. А потім вигнала до матусі в село.
– Якими долями? – запитала Ніна в невіряка зі свекрухою, які стояли на її порозі.
– Донечко! – вимовила Марія Іванівна, солодкувато посміхаючись.
Такої вистави родинної любові Петро з Ніною зроду не бачили.
Виявилося, що Марія Іванівна Ніну обожнює, а онуку Тосю любить усім серцем. І навіть нерідного Костика онуком вважає.
Звісно, їм ніхто не повірив і далі передпокою не пустив.
А в селі дивувалися, що старший брат на молодшого тепер спину гне, бо поміщиця стара сама себе перехитрила.
Стара поміщиця
Автор: Захаренко Віталій
