— Мама сказала, щоб ти цього разу залишилася вдома. Цьогоріч буде суто родинне святкування.
Дмитро навіть очей від телефона не відірвав. Оксана застигла посеред кухні з ганчіркою в руці. Двадцять сьоме грудня. До Нового року лишалося три дні, а її щойно знову викреслили з родини.
— Як це — залишилася?
— Та отак. Ти ж сама розумієш, там усі не помістяться. У мами квартира не гумова, — він нарешті глянув на неї з таким подивом, ніби вона спитала якусь дурницю. — Зате вона попросила, щоб ти приготувала. Ось список.
Він простягнув аркуш, списаний округлим почерком Наталії Іванівни. Оксана взяла його самими кінчиками пальців.
Холодець. Три різні салати. Запечена риба. Пироги — з м’ясом і з яблуками. Делікатесна нарізка. Унизу було дописано: «І не забудь усе гарно оформити, Оксаночко. Все-таки гості».
Гості. Отже, для гостей місце знайдеться, а для неї — ні.
— Тобто вона хоче, щоб я наготувала на двадцять людей, але за стіл мене не запрошує.
Оксана не питала. Вона просто вимовила це вголос, ніби перевіряла, чи справді такі слова можуть звучати нормально.
— Ну так. Ти ж розумієш, у них своє коло. Тобі там буде незручно.
Дванадцять років шлюбу. Дванадцять років вона готувала для цієї рідні на всі застілля, дні народження й сімейні свята. До столу її садили, може, разів зо три. Увесь інший час — підігріти, подати, прибрати, перемити посуд.
— Добре, — тихо сказала Оксана.
Дмитро кивнув і знову схилився над телефоном.
Двадцять дев’ятого вона стояла в супермаркеті біля м’яса для холодцю. На це пішла майже половина місячної зарплати — саме ті гроші, які вона відкладала на зимове пальто. Оксана поклала м’ясо у візок. Потім додала сьомгу, авокадо, ананаси для салатів. Наталія Іванівна завжди вимагала, щоб усе було «як у людей».
Удома Оксана варила, різала, змішувала й прикрашала. Руки працювали майже без її участі. Тридцятого вона піднялася ще до світанку.
О шостій ранку Оксана знову стала до плити. Варила, нарізала, перекладала в судочки, і раптом упіймала себе на дивному відчутті: злості вже не було. Ні образи, ні сліз. Вона просто виконувала роботу, як наймана кухарка.
Ближче до обіду зайшла сестра Надія. Побачивши стіл, заставлений контейнерами з їжею, вона тихо присвиснула.
— Ти ресторан вирішила відкрити?
— Це для родини Дмитра. На Новий рік.
— А ти де будеш?
— Тут. Сама. Мене не покликали, зате їжу замовили.
Надія опустилася на табурет і довго мовчала. Потім нарешті промовила:
— Оксано, я давно хотіла тобі сказати. Пам’ятаєш ваше весілля? Я тоді випадково почула, як Наталія Іванівна біля туалету говорила з подругою. Сказала: «Наш Дмитрик знайшов собі простачку. Та нічого, зате готувати вміє. Для кухні згодиться».
Оксана завмерла. Ніж так і залишився над дошкою.
— І ти дванадцять років мовчала?
— Думала, що це не моя справа. Пробач, — Надія потерла перенісся. — Але зараз дивлюся на все це, і мені недобре. Ти справді віддаси їм усю їжу, а сама зустрінеш Новий рік на самоті?
— Саме так.
Надія пішла, грюкнувши дверима.
О сьомій вечора зателефонувала Наталія Іванівна. Голос у неї був медовий, липкий.
— Оксаночко, люба, я тут подумала: може, ще креветок докупиш? І червоної ікри. Новий рік усе-таки, гості поважні. Дмитро потім якось поверне.
«Потім». «Якось». За дванадцять років Дмитро жодного разу не віддав їй ні копійки за продукти для їхніх родинних застіль.
— Добре, Наталіє Іванівно. Усе зроблю.
Оксана поклала телефон. Сіла на диван і хвилин десять нерухомо дивилася перед собою. Потім підвелася, накинула куртку й вийшла. В аптеці на розі вона купила два флакони сильного послаблювального засобу без смаку та запаху.
Повернувшись додому, Оксана відкрила перший судок із холодцем. Додала кілька крапель у бульйон і повільно перемішала ложкою. Закрила. Далі була оселедець під шубою — кілька крапель у майонезний шар. Потім олів’є, мімоза, соус до риби. Її рухи були точними й спокійними.
Жодного тремтіння в пальцях не було. Усередині розлилася порожнеча — крижана, рівна, майже заспокійлива.
Коли Оксана закінчила, годинник показував одинадцяту. Вона сховала флакони в сміттєвий пакет, міцно зав’язала його й одразу винесла до контейнера у дворі.
Дмитро повернувся близько першої ночі, добряче напідпитку. Не роздягаючись до ладу, впав на ліжко й навіть не поцікавився, як вона. Оксана лягла поруч. Заснула швидко, без снів і тривоги.
Уранці тридцять першого Дмитро вже з порога почав метушитися.
— Ну, швидше, де їжа? Мати сказала привезти до обіду, вони вже стіл накриватимуть.
Він похапцем узяв пакети, відніс їх до машини, закинув у багажник. Гримнув кришкою, озирнувся й кинув через плече:
— Все, я поїхав! А ти вже якось сама тут!
Навіть зі святом не привітав.
Оксана лише підняла руку на прощання. Авто зникло за поворотом.
Вона повернулася до квартири, зварила собі каву й увімкнула телевізор. Увесь день просиділа на дивані. Довкола стояла тиша, і від тієї тиші було дивно спокійно. Надія телефонувала тричі, кликала до себе, та Оксана відмовилася. Їй хотілося побути наодинці.
Опівночі вона торкнулася келихом ігристого до екрана, де президент вітав країну з Новим роком. Потім сіла біля вікна й дивилася на салют. Вогні спалахували над містом — яскраві, короткі, чужі.
Близько другої ночі телефон різко завібрував.
— ЩО ТИ ТУДИ НАМІШАЛА?!
Дмитро ревів так, що Оксана мимоволі відсунула слухавку від вуха.
— Що сталося?
— ТУТ ПЕКЛО! Усі в туалеті! Мати, сестра, гості! Діти ридають, людей нудить, ніхто вийти не може! Чоловік сестри просто за столом не втримався! Усі роз’їхалися, свято зіпсоване! Що ти наробила?!
Оксана спокійно відпила з келиха.
— Я приготувала все так, як просила Наталія Іванівна. По-домашньому, з душею. Мабуть, ваші шлунки більше не сприймають їжу від сторонніх. Ти ж сам казав: у вас своє коло.
— Ти… навмисно?!
Його голос раптом зірвався.
— Я ж просто кухарка, Дмитре. Для кухні, пам’ятаєш? Простачка, яка для кухні згодиться. Так сказала твоя мама на нашому весіллі. Дванадцять років тому.
У слухавці запала важка пауза.
— Звідки ти це взяла?..
— Це вже не має жодної ваги. Головне інше: тепер я нарешті зрозуміла, де моє місце. І воно точно не поруч із вашою родиною.
Оксана підвелася й підійшла до вікна. За склом і досі розсипалися вогняні спалахи салюту.
— До речі, з Новим роком. Ти мене так і не привітав.
Вона натиснула відбій і поклала телефон екраном донизу.
Дмитро з’явився вдома лише вранці другого січня. Зім’ятий, змарнілий, із сірим обличчям.
— Мама в лікарні. Зневоднення. Сестра зі мною не говорить. Гості пороз’їжджалися, навіть не попрощалися, — промовив він глухо, не відриваючи погляду від підлоги. — То був суцільний жах. Свято вийшло… з наслідками.
Оксана стояла біля вікна, тримаючи в руках горнятко кави.
— Шкода, звісно.
Він нарешті підняв на неї очі.
— Ти справді вважаєш, що це нормально?
— А ти справді вважав нормальним дванадцять років ставитися до дружини як до наймички? Не садити мене за один стіл зі своєю ріднею? Змушувати витрачати останні гроші на частування для людей, які мене зневажають?
Дмитро не знайшов, що відповісти.
— Знаєш, що найсмішніше? Я могла б пробачити. Якби ти бодай один раз став на мій бік. Хоч раз сказав своїй матері, що я твоя дружина, а не кухарка при домі. Але ти мовчав. Усі ці дванадцять років.
— Я не думав, що для тебе це настільки боляче…
— Саме так, Дмитре. Ти не думав. Ти взагалі про мене не думав.
Оксана зняла з вішака його куртку й простягнула йому.
— Збирайся. Їдь до мами, їй зле. А я поки вирішу, чи потрібен мені чоловік, який бачить у мені лише людину біля плити.
Дмитро взяв куртку. Постояв кілька секунд, ніби збирався щось сказати, але слова так і не з’явилися. Мовчки одягнувся й вийшов.
Оксана зачинила двері та притулилася плечем до одвірка. У квартирі запанувала майже дзвінка тиша. Та цього разу вона не стискала груди. Навпаки — дихалося легше, ніби з плечей нарешті впав тягар, який вона несла надто довго.
За вікном було морозно, ясно й тихо. Новий рік тільки починався. І цього разу — її власний.
