– Ні, – сказала вона тихо. – Ти хочеш використати мою спадщину, щоб забезпечити собі комфортне життя. Це різні речі.
– Анно, ти несправедлива, – Максим знову спробував узяти її за руку. Але вона відсторонилася, не бажаючи, щоб її торкалися. – Твій спадок – це внесок у наше майбутнє.
***
Анна задумливо провела рукою по вицвілих шпалерах у коридорі. Кожна подряпина, кожна плямочка – усе це було як сліди її дитинства. Вона посміхнулася, як маленька дівчинка, згадуючи, як із братом ганялися цим вузьким коридором, граючи в догонялки. Давно минули ті часи, а ось ця квартира залишилася. У центрі міста, серед старих будинків, як оаза. І тепер – тільки її. Тільки її.
– Ти що, знову про минуле думаєш? – пролунав голос Максима. Анна здригнулася, обернувшись до чоловіка. Він стояв у дверях, трохи притулившись до одвірка, з ледь помітною усмішкою на губах.
– Просто згадую дитинство, – сказала Анна, намагаючись усміхнутися. – Тут кожен куточок для мене важливий.
– Ну облиш ти, Анно, – Максим махнув рукою, ніби виганяв її спогади. – Це всього лише стіни. Якщо їх правильно використовувати…
Анна напружилася. Дедалі частіше в його голосі звучали ці слова: *”правильне використання” її спадщини. Дедалі частіше він говорив про гроші. А ось про почуття… щось якось не часто згадував.
– Максиме, ми ж уже обговорювали це, – спробувала сказати вона спокійним тоном. – Я не збираюся здавати квартиру.
– Чому? – Максим зробив крок до неї, його очі загорілися. – Подумай сама: центр міста, ідеальне місце розташування. Ми могли б непогано заробляти, тобі не здається?
Анна відвернулася. Її погляд ковзнув старими фотографіями на стіні, де мама з татом тримали її маленьку ручку. І це було їхнє місце. Їхній дім. Вона знала, що для них ця квартира – як частина життя.
– Тому що це мій дім, – сказала вона, вже твердо. – Тут я виросла. Тут мої батьки були щасливі.
Максим фиркнув, не приховуючи роздратування.
– Ти занадто сентиментальна, Анно. Потрібно думати практично. Зараз такі часи, що кожна копійка на рахунку.
Анна замовкла. Дедалі частіше вона помічала, що Максим змінювався. Він став говорити не про почуття, а про цифри, можливості та вигоди. І щось підказувало їй: це початок кінця.
Увечері, коли Анна витирала посуд, вона ненавмисно підслухала розмову Максима по телефону. Він говорив із матір’ю, думаючи, що вона зайнята на кухні.
– Мам, я працюю над цим, – роздратовано сказав він. – Але ти ж знаєш, яка вона, Анна. Уперта до божевілля.
Невелика пауза.
– Так, квартира в центрі – це факт. Якщо її здавати, можна непогано заробляти.
Анна застигла, відчувши, як щось тьохнуло в грудях. Її руки завмерли на рушнику, і вона прислухалася до кожного слова.
– Так, я розумію, що це вигідно, – продовжив Максим. – Але вона весь час говорить про якісь спогади. Наче не можна створити нові спогади в іншому місці.
Кров в обличчя прилила. Анна стиснула кулаки. Нестерпно хотілося вирватися і крикнути, що це її дім, її пам’ять. Але вона мовчала.
– Не переживай, мамо, – голос Максима став тихішим. – Я її переконаю. Ми сім’я, і в сім’ї все має бути спільним, правильно?
Анна відступила від дверей, майже не відчуваючи ніг. Усе стало ясно. Ці розмови, натяки, його роздратування з приводу її роботи, постійний тиск – усе зводилося до одного: він хотів її квартиру. Він хотів її гроші. А вона була просто каменем на його шляху.
Наступного дня, за сніданком, Максим знову зачепив цю тему.
– Я тут ціни на оренду в центрі подивився. Ти не повіриш, які гроші можна заробляти.
Анна поклала виделку. Глибоко зітхнула. Усе стиснулося всередині.
– І що ти пропонуєш? Куди нам переїхати?
Максим усміхнувся, пожвавившись.
– У мами є вільна кімната. Ми могли б пожити там, поки щось не знайдемо підходяще.
Анна завмерла, втупившись на чоловіка. Кожне слово, яке він вимовив, було як удар блискавки.
– Тобто ти пропонуєш мені з’їхати з власної квартири і жити з твоєю матір’ю? – її голос тремтів, і вона відчула, як щось холодне закралося в груди.
Максим насупився, його очі звузилися. Він завжди знав, як викрутитися, як знайти слова, щоб виправдати свої вчинки. Але цього разу він, схоже, не був готовий.
– Чому ти так це говориш? З таким невдоволенням! – сказав він, зсуваючи брови, але щось у його тоні видавало нервозність. – Мама хоче допомогти нам. Вона каже, що в наш час нерозумно втрачати такі можливості.
Анна схопилася з-за столу. Серце билося, як божевільне, але вона намагалася тримати себе в руках.
– Ах, мама каже? – голос Анни став різким, як ніж. – І часто ви з мамою обговорюєте, як розпорядитися моєю спадщиною?
Максим зблід, ніби його спіймали на гарячому.
– Ти підслуховувала? – його голос став їдким, як кислота.
– Ні, Максиме. Я випадково почула, як ти ділишся планами на МОЮ квартиру. – Анна не могла більше мовчати. Слова виривалися, немов давно замкнутий потік.
Максим різко схопився з місця і спробував схопити її за руку, ніби це могло заспокоїти її бурю. Але Анна відсторонилася, як від вогню.
– Анно, не починай, – сказав він, у його голосі з’явилася терпимість, майже заколисуюче звучання. – Я просто хочу, щоб у нас було стабільне майбутнє.
– Стабільне майбутнє? – її голос був крижаним. – А як щодо того, щоб самому щось для цього зробити? Знайти роботу, наприклад?
Максим зціпив зуби, і очі потемніли.
– До чого тут це? – підвищив він голос, забуваючи всі заходи. – У нас є готове джерело доходу, а ти через якісь сентиментальні дурниці…
– Дурниць? – перебила його Анна, і вона відчула, як по її венах розповзається вогонь. – Тобто мої почуття, моя пам’ять про батьків – це дурниці?
Максим на секунду замовк, розуміючи, що сказав зайве. Він зковтнув і спробував змінити тактику.
– Люба, я не це мав на увазі, – його голос став м’яким, але Анна вже не вірила. – Просто подумай про наше майбутнє. Ми могли б…
– Ні, – твердо відповіла Анна. – Я не буду здавати квартиру. І крапка.
– Але чому ти така егоїстка? – Максим схопився і зайшов за стіл, як на арені. – Я твій чоловік! Ми маємо все вирішувати разом!
– Разом? – Анна усміхнулася, гірко, як ніколи. – А коли ти обговорював із матір’ю плани на мою квартиру, це було “разом”?
Максим стояв, приголомшений. Він не знав, як відповісти. Не знав, що робити з цим поглядом, який він побачив у її очах. Уперше за всі роки шлюбу він відчув, що втратив її. Не як жінку, а як людину. Він розгублено відкрив рота, але так і не знайшов слів.
– Я… я завжди був поруч, – нарешті, ледве чутно видавив він.
– Поруч? – Анна схрестила руки на грудях. – Ти маєш на увазі, коли сидів удома, відмовляючись шукати нормальну роботу? Або коли будував плани з матір’ю за моєю спиною?
Вона сіла в старе крісло, яке колись належало її батькам. Воно було обтягнуте потертим оксамитом, який пам’ятав запах її матері. Скільки вечорів вона провела в цьому кріслі, мріючи про щасливу сім’ю. А тепер ці мрії розліталися, як картковий будиночок на порозі жорстокої реальності.
– Знаєш, Максиме, я справді кохала тебе, – її голос ледь чутний. – Вірила, що ми разом побудуємо щось справжнє.
Максим опустився на край дивана, його обличчя було безпорадним.
– А хіба не цього я хочу? Побудувати наше майбутнє? – його слова були майже як відчай.
Анна похитала головою.
– Ні, – сказала вона тихо. – Ти хочеш використати мою спадщину, щоб забезпечити собі комфортне життя. Це різні речі.
– Анно, ти несправедлива, – Максим знову спробував узяти її за руку. Але вона відсторонилася, не бажаючи, щоб її торкалися. – Твій спадок – це внесок у наше майбутнє.
Анна раптом розсміялася, але сміх був порожнім, з гіркотою, ніби вона сама собі заздрила. Цей сміх був як осколки скла в руках, і Максим відчув, як слова застрягли в горлі. Він не розумів її реакції, не знав, як бути.
– Що смішного? – запитав він, скрививши губи.
– Знаєш, що справді смішно? – Анна витирала сльози, але це були не сльози радості, а сльози болю. – Те, як ти кажеш “наше майбутнє”, маючи на увазі використання мого майна. А де в цьому “нашому” твій внесок, Максиме?
Максим зблід, і його погляд став тьмяним, як осколок старого дзеркала, що розбилося багато років тому.
– Тобто ти вважаєш мене альфонсом? – вимовив він, ніби кожне слово відскакувало від зубів, здавлене, ледь стримуване.
Анна не відводила очей, погляд її був холодним, як ранковий іній.
– А хіба ні? – вона не сховала образи. – Коли ти востаннє приносив гроші в дім? Коли ти хоча б спробував знайти роботу? Усе, що ти робиш – це будуєш плани на моє майно.
Максим встав, обличчя його спотворилося, ніби він раптом забув, де він перебуває і з ким розмовляє.
– Я шукав можливості! – його голос тремтів, він не розумів, як можна так категорично відкидати його “турботи”. – Я думав, як покращити наше життя!
– Ні, Максиме, – Анна похитала головою, ніби це було не про нього, а про якусь чужу людину. – Ти шукав способи використати те, що в мене є. Це зовсім інше.
Кімната поринула в тишу. Тієї, що буває перед бурею, коли повітря густіє, а слова якось не знаходять виходу, важчають у горлі. Анна стояла, не рухаючись, і вперше за довгий час дивилася на чоловіка так, ніби бачила його вперше. І ця думка – як він просто звик жити за чужий рахунок – вразила її.
– Я більше не дозволю тобі і твоїй матері розпоряджатися моєю квартирою, – сказала вона, і в її голосі пролунала така рішучість, що її слова повисли в повітрі, немов порвана струна. – І моїми грошима теж.
Максим зблід, ніби вона вдарила його ножем у саме серце. Він ковтнув, немов намагаючись проковтнути щось гірке й липке.
– Що ти маєш на увазі? – його слова стали різкими, як лезо ножа.
– Те, що якщо ти хочеш зберегти нашу сім’ю, тобі доведеться змінитися, – її голос звучав рівно, без емоцій. – Знайди роботу, почни щось робити сам. А не жити за мій рахунок.
– Ти ставиш мені умови? – у голосі Максима з’явилися злі нотки, образа, яка іскрила і відбивалася в очах, як в осколку розбитого скла.
– Ні, – Анна хитнула головою, її слова були холодними, як лід. – Я просто кажу, як буде. Моя квартира не буде здаватися, і крапка.
Максим схопився, його обличчя почервоніло від люті, він був готовий вибухнути.
– Ти не можеш так чинити! Ми сім’я! Ми повинні допомагати один одному!
– Допомагати – так, – Анна кивнула, і її голос став таким же твердим, як стінка кам’яної чаші. – Але не використовувати. А ти, Максиме, тільки й робиш, що використовуєш мене.
– Мама мала рацію, – його слова вилетіли, як стріли, наповнені отрутою. – Ти завжди думаєш тільки про себе!
– Ах, мама мала рацію? – Анна усміхнулася, але в її усмішці не було тепла, тільки гіркота і біль. – І що ще говорила твоя мама?
Максим раптом замовк, розуміючи, що сказав зайве. Але Анна вже не потребувала його відповідей. Усе стало ясно. Усе стало настільки очевидно, що не було сенсу в словах.
– Знаєш що, Максиме? – Анна піднялася з крісла, ніби позбуваючись важкої ноші. – Я втомилася. Втомилася від твоїх маніпуляцій, від втручання твоєї матері, від постійного тиску. Ця квартира – мій спадок, пам’ять про моїх батьків. І я не дозволю вам розпоряджатися нею.
Максим стиснув кулаки, очі його були сповнені злості, але його голос тремтів, як осінній вітер.
– І що далі? Що ти пропонуєш?
– Я пропоную тобі зробити вибір, – її голос був спокійним, немов вона розмовляла про щось далеке і незначне. – Або ти знаходиш роботу і починаєш робити свій внесок у нашу сім’ю, або…
– Або що? – перебив він, не в силах стримати гнів. – Виженеш мене?
Анна подивилася на нього, як на людину, яку давно не знала. У цей момент вона ясно усвідомила, що він став їй чужим.
У наступні дні атмосфера в будинку стала нестерпною. Тиша була важкою, гнітючою. Максим перестав говорити про квартиру, але кожен його погляд був сповнений образи і прихованого гніву. Анна відчувала, як стіна між ними зростає, як відчуження стає відчутним, як цей будинок став чужим.
За сніданком Максим мовчав, втупившись у телефон, немов не було тієї розмови, що назавжди змінила їхні стосунки. Анна мовчки перемішувала чашку з кавою, думаючи про те, що тепер уже не повернеш. Вона не могла зрозуміти, як їхнє кохання перетворилося на таку порожнечу, де більше не було нічого, крім болю та розчарування.
– Максиме, нам потрібно поговорити, – нарешті, порушила мовчання Анна.
– Про що? – Чоловік навіть не підняв погляд. – Про те, як я зіпсував твоє життя?
Вона похитала головою, її голос був тихим і втомленим.
– Ні, про те, що далі робити з нашим шлюбом.
Максим нарешті відірвався від екрана телефона, очі його, як дві скляні кульки, блиснули холодним світлом.
– А що з ним не так? Ти ж усе вирішила сама. Квартира твоя, рішення твої, – вимовив він, знижуючи голос, ніби намагаючись переконати не тільки її, а й себе.
– Річ не у квартирі, – Анна відклала чашку з вистиглим чаєм, її погляд став важким, як металевий вантаж. – Річ у довірі, якої більше немає.
Увечері, коли повітря ще було теплим і заглушеним міськими шумами, Анна поїхала до своєї давньої подруги Каті. Катя була тією людиною, яка завжди вміла слухати і давати слушну пораду, а головне – ніколи не судила. Дівчата дружили з самого дитинства, і, здавалося, що цю розмову вона теж переживе разом із нею.
– Знаєш, Ань, – сказала Катя, вислухавши подругу, – я давно помічала, що Максим не той, за кого себе видає. Пам’ятаєш, як він на вашому весіллі говорив про “світле майбутнє”? А сам палець об палець не вдарив, щоб це майбутнє будувати.
Анна усміхнулася, але в її усмішці було більше гіркоти, ніж веселощів.
– Я була сліпа, Кать. Закохалася в образ, який він створив. А тепер я бачу справжнього його – людину, яка живе за чужий рахунок.
Катя зітхнула, підливаючи чай у чашку Анни, але її погляд був сповнений жалю.
– І що думаєш робити? – запитала вона тихо.
– Напевно, розлучатися, – відповіла Ганна, і в її голосі звучала втома, яка її вже не покидала. – Я не можу більше жити з людиною, якій не довіряю.
Наступного дня Анна зустрілася з юристом. Коли вона розповіла свою історію, юрист уважно вислухав її і сказав, що їй варто діяти рішуче.
– Квартира дісталася вам у спадок, – сказав він, – Максим не зможе на неї претендувати при розлученні.
Анна повернулася додому з документами на розлучення, і щойно увійшла до квартири, її погляд одразу ж упав на Максима, який сидів у вітальні. Він підняв очі і, побачивши папку в її руках, зблід.
– Що це? – запитав він, намагаючись приховати тривогу, але по очах було видно, що він уже зрозумів.
– Документи на розлучення, – Анна відповіла рівно, ніби це була не розмова двох людей, а проста формальність. – Нам обом потрібно їх підписати.
Максим схопився з дивана, його обличчя спотворилося, ніби він раптом відчув, що земля йде з-під ніг.
– Ти з глузду з’їхала? – його голос був сповнений паніки. – Через одну сварку хочеш зруйнувати сім’ю?
– Ні, Максиме, – Анна похитала головою, її обличчя було майже без виразів. – Не через сварку. Через те, що ти зрадив мою довіру. Через те, що я більше не бачу в тобі тієї людини, за яку виходила заміж.
Максим почав кидатися кімнатою, як звір у клітці, він не знав, що робити, як повернути її.
– Я можу змінитися! Знайду роботу, не буду більше говорити про квартиру! Тільки не роби цього! – його голос звучав на межі істерики.
– Пізно, – сказала Анна тихо. – Я вже все вирішила. Вирушай до мами, як і планував.
Наступного дня вона зібрала його речі і відправила до свекрухи. Максим не заспокоївся. Він намагався повернути її – дзвонив, писав, чатував її біля роботи. Казав, що усвідомив свої помилки, що готовий змінюватися. Але Анна залишалася непохитною.
– Знаєш, що найсмішніше? – сказала Анна подрузі через місяць, сидячи в затишній кухні, насолоджуючись тишею. – Максим справді влаштувався на роботу. Тільки тепер це вже не має значення.
– Чому? – запитала Катя, схилившись до подруги.
– Тому що я зрозуміла головне – людина так швидко не змінюється по-справжньому, якщо робить це не для себе, а для когось іншого, – відповіла Ганна, і в її голосі пролунала не тільки втома, а й звільнення.
Розлучення пройшло спокійно, напрочуд спокійно для такої бурхливої ситуації. Максим зрозумів, що втрачає Анну назавжди, і навіть не намагався претендувати на її майно.
Він виглядав розгубленим, як людина, яка раптом виявила, що втратила все.
– Анно, може, ще не пізно все виправити? – запитав він, коли вони вийшли з будівлі суду.
– Пізно, Максиме, – відповіла Анна твердо, не даючи йому шансу. – Я більше не люблю тебе. І не довіряю.
Минуло півроку. Анна зробила у квартирі ремонт. Зберегла все, що було важливим, але позбулася того, що нагадувало їй про цю людину. Усе навколо стало наче нове, але з тими самими, рідними деталями, що вона завжди любила. Робота йшла успішно, з’явилися нові захоплення і друзі, а життя раптом набуло сенсу, який був прихований за цими роками болю і розчарування.
Одного разу, гуляючи магазинами, Анна випадково зустріла свою колишню свекруху. Жінка спробувала завести розмову, немов усе було, як раніше.
– Ганнусю, може, ви з Максимом ще помиритеся? Він так страждає без тебе.
Анна глянула на неї спокійно, але твердо.
– Ні, Галино Петрівно, – відповіла вона, не стримуючи холодної рішучості. – Ваш син зробив свій вибір, коли вирішив, що моє майно важливіше за наші стосунки.
Повернувшись додому, Ганна сіла в старе батьківське крісло, в якому колись сиділа її мама. І раптом, відчула дивовижний спокій. На столі лежав договір на купівлю машини – Анна вирішила придбати її на зароблені гроші. Це був початок нового етапу, для неї самої, для її життя.
За вікном сідало сонце, і світло його, як тепла рука, торкалося стін квартири, наповнюючи її світлом і теплом. Анна посміхнулася, розуміючи, що вона нарешті на своєму шляху. Шляху, де немає маніпуляцій і чужих амбіцій, а є тільки місце для зростання, любові та свободи – для самої себе.
Кінець. Статті та відео без реклами
З підпискою Дзен Про
