Ні в дитинстві, ні в дорослому віці не могла зрозуміти маминої прихильності лише до однієї доньки з двох. Навіщо народжувати на світ кількох дітей, якщо любові вистачає тільки на одну дитину? Чи раз я старша, значить, бракована? Але чому тоді мій син, єдиний онук для мами, теж має від цього страждати?
Сестру мою, Лесю, мама завжди оберігала з якимось особливим, нездоровим завзяттям. Ну, Леся і виросла кімнатною рослиною, яка знає лише одне слово – “дай”. Усі їй були винні: і мама, бо на світ народила, і я, бо старша. Наші сімейні чвари навіть стали непрямою причиною, через яку від мене пішов чоловік.
– Набридло мені, що ти гроші їм даєш, – сказав він, коли одного вечора затіяв “серйозну розмову” – з тих, що зазвичай добре не закінчуються. – Щойно що – біжиш допомагати. А на мене в тебе часу вже не залишається.
Але й у мене були претензії до нього – свекруха вічно лізла в наші стосунки, – тож ми, геть незадоволені нашим шлюбом, ухвалили рішення розійтися. Я кажу, що саме чоловік мене кинув, тому що сама я б ще довго це все терпіла. Терпіння в мене титанічне. А він ось не зміг – і це на краще. Ми розійшлися спокійно, без скандалів та істерик: квартиру він мені залишив, собі забрав дещо з техніки, та й поїхав в інше місто – будувати нову сім’ю. Про нашого спільного сина, Максима, практично не згадував – лише допомагав грошима і раз на рік питав: “Живий?”
Максим тоді зовсім маленьким був, батька вже й не пам’ятає толком. Згодом я встала на ноги, піднялася кар’єрними сходами до керівника відділу. Із квартири я переїхала в будинок, який купила вже після підвищення: подобалося мені жити за містом. Там і Максиму було добре, і школа непогана поруч.
Квартиру я весь цей час здавала, а гроші йшли на сплату боргу за будинок. Можна було її продати й одразу розрахуватися, але я хотіла залишити квартиру Максиму. Він планував вступати до університету, а у квартири було зручне розташування. Не факт, що йому дали б гуртожиток, їздити на електричці – довго і незручно, а возити його, як возила до школи, я б уже не змогла – це інший кінець міста, мені потім на роботу ще кілька годин у заторах добиратися.
Загалом, усе в мене складалося дуже навіть зручно. Максиму вже сімнадцять, скоро іспити. Не вступить – попрацює рік, підготується і буде вступати заново. Вступить – чудово, у місті буде прилаштований. Квартира була двокімнатна, тож я дозволила йому заселити кого-небудь ще, а гроші залишати собі. Ну або, можливо, з’явиться в нього в університеті дівчина, то не доведеться по знімних квартирах поневірятися.
У моєї рідні, однак, були інші плани.
Іспити Максим склав добре, тож з дня на день збирався переїжджати. Від квартирантів я квартиру звільнила ще два тижні тому. Ми з Максимом поїздили по магазинах, купили йому все необхідне для самостійного життя, і я пообіцяла приїжджати раз на тиждень перший час, а за кілька місяців, коли він освоїться, планувала від нього відстати і зайнятися своїми справами. Мені в будинку якраз не завадив би ремонт, можна буде спокійно ним зайнятися. А ще я планувала почати, нарешті, ходити на побачення… Потрібно ж якось особисте життя влаштовувати. Син уже дорослий, випхають із гнізда у вільне плавання, кар’єрних висот я досягла, дім свій є.
За кілька днів до від’їзду Максима, коли валізи були вже зібрані, мені зателефонувала Леся.
Дзвонила вона мені зазвичай лише для того, щоб попросити грошей. За характером вона була такою собі манірною квіточкою, яка мило плескала оченятами і чекала, коли їй усе принесуть на блюдечку з блакитною облямівкою. Чоловіки легко на таке велися, проте особисте життя в неї все-таки не складалося – вже не знаю, чому. Заміжня вона жодного разу не була, і більшу частину життя прожила з мамою. Був період, коли вона навчалася в іншому місті й жила в гуртожитку, але університет вона швидко кинула й повернулася в рідні пенати.
– Здрастуй, Лєнусику! – почала вона. Була в неї така дурна звичка – всіляко перекручувати моє ім’я. Ким я тільки не була: і Ленусиком, і Ленусьонком, і Ленулечкою, і Ленушечкою, і це далеко не весь список того, на що була здатна Лесина фантазія.
– Привіт, – сказала я.
Повисла пауза. Я її переривати не збиралася – нехай Леся сама каже, чого хоче. Я все одно не була в той момент зайнята і могла хоч півгодини слухати її сопіння в трубку.
– Матуся сказала, що ти квартиру від квартирантів звільнила, – промовила вона, нарешті – зібралася чи то з духом, чи то з думками.
– Ну так, – підтвердила я. – Максим до університету вступив і буде там жити. А що?
– Ну я просто подумала, Лєночко, знаєш, переїду-но я в твою квартиру. Набридло мені з мамою жити – вона з віком усе нестерпнішою стає. Гундить постійно і все таке… Та й хлопець у мене з’явився, а його навіть не приведеш нікуди. Матуся відразу заявила: ніяких чоловіків у її квартирі. А як мені життя-то своє влаштувати? Не по кущах же…
– Почекай, Лесю, – я вклинилася в її натхнений монолог. – Це все чудово, але квартиру я віддала синові.
– Твій син і в гуртожитку поживе, його квартира мені потрібніша – Заявила сестра
– Нічого не поплутала? – запитала я. – На цю квартиру заробив батько Максима. І дістанеться вона Максиму, ти до неї взагалі жодного стосунку не маєш. Що за маячня? Сиділа-сиділа, а тут раптом хату тобі винь та поклади?
– Ленусю, ну ти що, як не рідна! Максимка в тебе молодий ще, у гуртожитку йому буде корисно пожити…
– Та не хочу я, щоб мій син у гуртожитку жив, Лесь. Навіщо, якщо в нього є власна квартира? А ти б на роботу влаштувалася замість того, щоб клянчити гроші. Уже давно б накопичила на житло.
– Ах ось ти як зі мною? – нудотна патока з голосу миттю зникла, і я легко врахувала нічим не прикрите роздратування. – Ну я тобі це пригадаю, Лен. Так пригадаю…
– Та що ти мені зробиш? – Я хмикнула. – Квартира на мене оформлена, Максим у ній прописаний, як мій неповнолітній син. Хоч на голову встань, нічого тобі не світить. Тож вгамуйся і йди працювати. Або живи далі з мамою, мені наплювати.
Леся, навіть не попрощавшись, скинула дзвінок. Я відклала телефон і повернулася до перерваного заняття – до перегляду фільму про зомбі. До кімнати зазирнув Максим, який щойно вийшов із душу, і запитав.
– З ким ти сварилася, мамо?
– З тіткою Лесею, – відповіла я, знову вмикаючи паузу і мирячись із тим, що спокійно подивитися кіно мені цього вечора не дадуть. – Їй закортіло пожити в твоїй квартирі, а тебе вигнати в гуртожиток.
Максим похмурішав.
– Я не хочу в гуртожиток, – невпевнено промовив він. – Якщо це можливо…
– Квартира – твоя, – відповіла я. – Ніхто не змусить тебе жити там, де не хочеш.
Гуртожиток – те ще випробування. Я сама в студентські роки жила в гуртожитку, і не скажу, що мої спогади про нього дуже вже райдужні. Комусь подобається, комусь ні. Комусь підходить варіант ділити все своє з чужими людьми, а хтось так не може. У будь-якому разі, я навіть обмірковувати вимогу Лесі не збиралася, нехай хоч лопне зі злості.
Через півгодини мені зателефонувала мама і почала на мене наїжджати. Про фільм можна було забути, і я просто вимкнула його, втративши будь-яку надію дістатися до фіналу.
– Ти дуже засмутила сестру, – заявила вона. – Що ти їй такого наговорила? Плаче сидить, заспокоїтися не може.
– Усього лише відмовилася пускати у свою квартиру, – відповіла я. – А то ти для неї вже нестерпна, їй хочеться свого житла, на яке вона, до речі, не заробила.
– І що? Це привід доводити сестру?
– Мам, мені плювати на її почуття.
– Так я помітила. – невдоволено промовила вона. – У тебе все одно квартира пустує, пустила б її пожити на рік-другий.
– Це відколи вона порожня? – здивувалася я. – Раніше в ній квартиранти жили, тепер житиме мій син – твій онук, до речі, якщо ти раптом забула. Єдиний, між іншим. Чи ти готова вигнати онука на вулицю, аби Лесю прилаштувати? Тільки не треба мені про гуртожитки розповідати, він не іногородній, не дадуть йому. Але навіть якби й дали… маячня якась – жити в гуртожитку, коли є своя квартира.
– Ти мені хоч слово дай вставити, Лєн! Лесі потрібніше, їй життя треба влаштовувати…
– А моєму синові не треба? Дівчину він куди приведе – на вокзал жити? Сама йому скажеш в обличчя, що ти, любляча бабуся, його з квартири виганяєш, на яку навіть прав ніяких юридичних не маєш?
Мама тяжко зітхнула.
– Та толку з тобою розмовляти… як об стінку місто.
– Це ви з Леською як об стінку горох. Подобається дурницями страждати – будь ласка, тільки мене і мого сина в це не втягуйте. Розбирайтеся зі своїми життями самі. Досить і того, що гроші з мене обидві тягнете, я вам не дочка і сестра, а гаманець на ніжках.
Цього разу не попрощалася вже я – так мене розлютила мамина недалекість. Навіщо взагалі лізти в розбірки між сестрами? Що ми, самі свої конфлікти вирішити не можемо – дві дорослі кобили? Та ще й знайшла, на чий бік стати, Господи, зовсім розуму немає ні в однієї, ні в іншої.
За кілька днів по тому я відвезла Максима в місто і взяла з нього обіцянку вести побут нормально, як годиться дорослій людині: не заростати мохом і пилом, не харчуватися підніжним кормом, а якщо будуть якісь проблеми – одразу дзвонити мені.
Розпрощавшись із ним, я поїхала на роботу, і вкотре переконалася в правильності свого рішення відселити сина в окрему квартиру. Простояла в заторах від квартири до роботи стільки, що могла б уже всі робочі завдання переробити.
Я попросила Максима перший час телефонувати мені щовечора – не щоб його проконтролювати, а щоб заспокоїти свою материнську тривогу. І він слухняно дзвонив мені рівно о дев’ятій – коли я вже була вдома і займалася своїми справами.
У суботу, однак, він подзвонив мені в обід – я в цей час стояла біля плити і варила макарони. Мене одразу захлеснуло занепокоєння: невже щось сталося? У Максима – період сепарації, він з доброї волі мені не зателефонує. Та й не великий він любитель порожньої балаканини по телефону.
– Мам, – пролунав у динаміці його схвильований голос. – Тут це… тітка Леся…
– Ябедничати надумав?! – пролунав крик. – А ну трубку поклади!
– Відчепіться, будь ласка, дайте поговорити!.. загалом, вона приїхала з речами і не йде. Я не знаю, що робити… поліцію викликати? Але вона ж родичка…
– Нічого не роби, – сказала я, вимикаючи конфорку. – Я зараз приїду. Постарайся до неї взагалі не лізти. Тільки з дому не йди, а то хіба мало…
Поквапливо одягнувшись, я стрибнула в машину і поїхала в Максимину квартиру. Він виглядав страшенно переляканим – гадаю, у нього в голові творилася повна каша. Я привчила його поважати старших, і тепер він, природно, слова поперек не міг Лесі сказати, а вона вже щосили господарювала на кухні – щось готувала, наспівуючи собі під ніс.
– Рахую до трьох, – голосно сказала я, проходячи на кухню і навіть не роззувшись. – На “три” щоб духу твого тут не було, інакше я викликаю поліцію! І вимагатиму через суд ордер для заборони на наближення до мого сина, погань.
Гадки не маю, чи є у нас у країні закон, що дає змогу це провернути, але Лесі з її незакінченою вищою і способом життя трутня тим паче нізвідки було цього знати. Я намагалася налякати її, щоб не виволакувати силоміць, але, якщо не вийде, я була готова сама тягнути її геть із квартири, аби відчепилася від мого сина.
– А ти мене, Ленусь, давай не залякуй, – солодким голосом проспівала вона, не відволікаючись від помішування якогось варива в каструлі.
Я зрозуміла, що розмовляти з нею марно. Толку-то, якщо вона все життя отримувала те, що захоче, варто було тільки зробити примхливий вираз обличчя і розплакатися? Доросла жінка, а застрягла у дванадцятирічному віці.
Ну я і схопила її за руку, почекавши, коли вона відійде від плити до столу. З плитою жарти кепські, адже я всього лише хотіла дати їй урок. А коли вона заверещала, я вперто потягла її до виходу.
– Запам’ятай, сестро моя дорога, – прошипіла я. – Це в мами ти – улюблена донька, якій усе можна. А в мене – своя дитина, яка для мене важливіша за все на світі. Ще раз вломишся до нього у квартиру – я тебе сама в поліцію поволоку, тобі там таку справу сфабрикують, що мало не здасться. Присядеш надовго.
Я складала на ходу, але вважала, що моя інтонація – достатній аргумент на користь серйозності моїх намірів. Витягнувши Лесю в коридор, я веліла цієї секунди збирати свої шмотки, які вона вже встигла розкидати. Леся розридалася і, розсівшись на підлозі й заламуючи руки, почала битися в істериці. Я стояла поруч в очікуванні, коли концерт закінчиться. Нічого нового я не побачила – вона й раніше частенько так робила, тільки колись я жодного разу не закочувала скандал. А даремно, мабуть.
Максим стояв, ошелешений, і всіма очима дивився на тітку, яка істеріяла. А коли їй набридло захлинатися плачем, вона встала, зібрала речі і, зберігаючи крижане мовчання, покинула квартиру.
– Може, не варто було так… – промовив Максим. – Шкода її…
– Вона на те й розраховувала, синку, – відповіла я. – Я цих людей як облуплених знаю – і тітку твою, і бабусю. Повір: раз я так вчинила, значить, по-іншому б не вийшло. А тепер відпочивай, я поїхала додому. Плиту тільки вимкни. Якщо ще раз заявиться – одразу дзвони мені, а я вже прийду з поліцією.
Надвечір мені зателефонувала мама і влаштувала грандіозну сварку, але я це слухати не стала – скинула дзвінок. Нехай ображаються на мене, скільки влізе. Звикли жити добре за мій рахунок – сама винна, на шию собі посадила. Але жити за рахунок мого сина я не дозволю.
