Аліса штовхнула двері під’їзду й одразу ж відчула, як із плечей сповзла тяжкість розпеченого повітря. День видався задушливо спекотним, і навіть легкий сарафан лип до тіла, викликаючи роздратування. Тимофій, її п’ятирічний син, плентався поруч, ліниво перебираючи ногами.
– Мамо, давай швидше… Я втомився! – занився він, потираючи очі.
– Потерпиш трохи, скоро будемо вдома. Там прохолодно, – відповіла Аліса і стиснула його долоню.
Дім. Вона мріяла про тишу. Про те, як наллє собі крижаний лимонад, увімкне кондиціонер і просто витягне ноги на дивані, поки Тимофій гратиметься у своїй кімнаті. Вони сьогодні так довго гуляли, що хлопчик точно засне без капризів.
Аліса піднялася на третій поверх і вже потягнулася до ключів, коли раптом застигла на місці.
Просто біля її дверей стояла жінка. За її спиною нагромаджувалися сумки і дорожні пакети, немов вона щойно повернулася з далекої подорожі. На ній була блякла бавовняна сукня, на ногах – сланці, стоптані до дірок.
Поруч із нею, притулившись до стіни, стояв хлопчик років десяти, з напруженим виразом обличчя, явно не розуміючи, що йому робити.
Аліса розгублено заморгала.
Жінка подивилася на неї і раптом радісно ожила.
– О, нарешті! – видихнула вона, поспішно піднявшись навпочіпки. – Ми вже три години тут чекаємо!
– Вибачте… – Аліса насупилася. – Ми знайомі?
Жінка театрально сплеснула руками, ніби це запитання її образило.
– Аліса! Це ж я, Галя! Двоюрідна сестра твоєї мами!
Аліса мовчала. Галя… Так, щось таке було. Мати іноді згадувала якусь дальню родичку, але вони не спілкувалися роками. Та й зустрічалися вони всього кілька разів, коли Аліса була ще дитиною.
– Ем… Привіт, – невпевнено сказала вона, усе ще не розуміючи, чому Галя стоїть під її дверима.
– Алісо, нам дуже потрібна допомога! – голос Галини раптом став надривним. – Я приїхала сюди на співбесіду. Думала, вийде швидко винайняти житло, але в мене поки нічого не виходить… А готелі такі дорогі, ти собі не уявляєш!
Аліса мовчала, відчуваючи, як усередині зароджується тривога.
– Ми ж не на довго, Алісо, чесне слово! Лише кілька днів! Я не знаю, куди мені ще піти, – Галина скрушно похитала головою, немов від відчаю. – У мене син, ти розумієш? Куди мені з ним?
Аліса глянула на хлопчика. Той не вимовив ні слова, просто стояв, притискаючи до себе рюкзак, як щит.
“Пару днів”, – відгукнулося в голові.
Вона відчувала себе загнаною в кут. Внутрішній голос відчайдушно шепотів: не погоджуйся, але сказати “ні” прямо в обличчя жінці, яка стоїть із дитиною під її дверима, вона не могла.
– Ну… Гаразд, – нарешті видихнула вона. – Тільки справді ненадовго.
Галина сплеснула руками.
– Ой, дякую! Дякую тобі, рідна!
Аліса зробила крок у квартиру і тут же відчула, як за її спиною втекло чуже життя. Галина діловито внесла сумки, хлопчик несміливо пішов за нею.
– Де можна поставити речі? – уже майже командним тоном запитала Галя.
Аліса подумала сумно.
“Що я щойно зробила?”
Аліса прокинулася від звуку, який спочатку не могла розібрати. Ніби хтось цокав ножем по обробній дошці. Вона подивилася на телефон. 6:47 ранку.
У кухні щось булькало, шкварчало, дряпало слух. Вона підвелася з ліжка, прислухалася.
Галя.
Аліса натягнула халат і вийшла в коридор.
Галина стояла біля плити, помішуючи щось у величезній каструлі. У повітрі густо висів запах смаженої цибулі. На столі нагромаджувалися неприбрані пакети з продуктами.
– Ой, доброго ранку! – радісно сказала Галина, навіть не обертаючись. – Я тут сніданок готую. Діти повинні їсти гаряче вранці!
Аліса насилу змогла зрозуміти, що тут відбувається.
– У нас тут узагалі-то режим… Тимофій встає пізніше…
Галя махнула рукою.
– Та годі тобі! Нехай звикне. А то звикли ці міські – пластівці з молоком, бутерброди! Ні, Алісо, діти мають їсти нормально. Я тут борщ зварю, пельмешок наліплю, погодуєш хлопця.
Я всього лише пустила їх на кілька днів.
Вона озирнулася. Гостьова кімната, де вони мали спати, мала такий вигляд, ніби тут жили вже місяць. Їхні речі не просто лежали в сумках – вони були розкладені всюди. На стільці висіла білизна, у ванній стояли чужі шампуні й мило, поруч із телевізором нагромаджувалися дитячі книжки.
Усе це мало такий… ґрунтовний вигляд.
Тимофій, який прокинувся від галасу, з незадоволеним обличчям вийшов із кімнати.
– Мамо, у нас тепер хтось живе? – запитав він, позіхаючи.
Галина повернулася до нього з широкою посмішкою.
– Тимошо, сідай! Я тобі кашу зробила, гречану, корисну!
Тимофій подивився на тарілку з підозрою.
– Я не люблю кашу.
– Та ти спробуй! Я свого Мишка так годую, він у мене росте міцним!
З іншої кімнати вийшов Міша. Він сів за стіл і без зайвих розмов почав їсти. Тимофій став поруч із мамою і тихо прошепотів.
– Коли вони підуть?
Аліса опустила очі.
– Скоро, зайчику, скоро.
Але в цей момент Галина сказала.
– Ой, я тут роботу ще не знайшла. Думаю, поживемо в тебе ще трохи, гаразд? Ну не на вулицю ж нам іти!
Аліса завмерла.
Трохи?
Вона хотіла щось сказати, але Галя вже поралася на кухні, немов господиня дому.
– Алісо, слухай, тут така історія… Мені завтра треба на зустріч з’їздити, можеш за Мішкою подивитись?
– Почекай, але в мене робота…
– Ну ти ж із дому працюєш, тобі простіше! – безтурботно відмахнулася Галя.
Аліса глибоко вдихнула.
Вона просто користується мною.
Тимофій потягнув її за руку і з тривогою подивився в очі.
– Мамо, я не хочу, щоб вони тут жили.
Ти думаєш я хочу?
Але сказати це вголос вона поки що не могла.
Аліса почувалася замкненою у власній квартирі. Минуло вже два тижні відтоді, як Галина з сином “тимчасово” оселилися в неї. Речі родички розповзлися по всьому будинку, а хазяйські звички Галини стали не просто дратівливими, а нестерпними.
– Алісо, а в тебе молоко ще є? А то Мишко любить увечері перед сном пити, а в нас уже закінчилося, – сказала Галя, залазячи в холодильник.
Аліса розлючено подивилася на Галину.
– Воно було для Тимофія.
– Ой, купиш ще! Ти ж у магазин усе одно ходиш.
Тимофій, почувши розмову, тихо пробурмотів.
– Це наше молоко.
Але Галина вже відволіклася, дзенькаючи ложкою об чашку.
Аліса дедалі сильніше відчувала, що її квартира більше їй не належить.
Я впустила їх по доброті, а тепер сама почуваюся чужою у своєму домі.
Але справжній кошмар почався наступного дня.
Вона прийшла додому з роботи і застигла в дверях. У передпокої стояли ще одні черевики, вони були чоловічі. Чужі. Великі.
З кухні пролунав грубий голос.
– Ну ось, я і приїхав.
Аліса повільно увійшла в кімнату і побачила чоловіка.
Олег. Чоловік Галини.
Той самий, який кинув її.
– Олег вирішив приїхати мене підтримати, – радісно оголосила Галина.
– Ти ж казала… Він пішов.
Галина безтурботно махнула рукою.
– Та куди йому діватися! Довелося пояснити, що без нього мені важко. Та й синові батько потрібен. Він тут поки перекантується, а потім ми знімемо що-небудь.
Олег відклав виделку і подивився на Алісу.
– Квартира в тебе, звісно, маленька, але гаразд, кілька тижнів потерпимо.
Кілька тижнів?
Ще один дорослий мужик у її квартирі?
Тимофій виглянув зі своєї кімнати і злякано вчепився в мамину руку.
– Мамо, а він тепер теж тут житиме в нас?
Аліса дивилася на цього нахабного, незнайомого їй чоловіка, який сидить за її столом, і відчувала, що з цим щось треба робити.
Але Галина випередила її.
– Ну що ти встала? Проходь, чай будеш?
Наче вона тут господиня.
Аліса відчувала, як повітря у квартирі стало в’язким, важким, чужим. Усе в ній вимагало вигнати цих людей, але Галина з Олегом сиділи за її столом, немов нічого не сталося.
Тимофій, притулившись до її ноги, прошепотів.
– Мамо, мені страшно.
Це був останній сигнал.
Аліса більше не збиралася терпіти.
Вона повільно вдихнула, змушуючи себе говорити рівно.
– Галя, Олеже, вам пора йти.
За столом повисло мовчання.
Галина моргнула, ніби не зрозуміла слів.
– У сенсі?
– У прямому. Я більше не можу жити в такому режимі. Я вас прихистила на кілька днів, але минуло вже три тижні. Ви зайняли всю квартиру, Тимофій більше не почувається вдома. Мені це набридло.
Галина відразу змінила тон.
– Алісо, ти не можеш нас вигнати просто так! Ми ж із тобою родичі!
Родичі?
Родичі, які користувалися її добротою, жили за її рахунок, не поважаючи її кордонів?
Аліса міцно взяла Тимофія за руку.
– Ні, Галю. Ви мені ніхто.
Олег, який до цього мовчав, хмикнув.
– Та годі тобі, жінко. Ми що, заважаємо? Хіба не можеш бути трохи добрішою?
Аліса перевела на нього погляд.
– Можу. І я вже була. Досить. Збирайтеся і йдіть.
Галина схопилася.
– Алісо, ти не розумієш, у нас немає іншого виходу!
– Це не моя проблема.
Все, досить. Вона втомилася.
Аліса пішла до вхідних дверей і відчинила їх.
– Вам півгодини. Якщо за півгодини вас тут не буде – викликаю поліцію.
Галина важко дихала, її обличчя перекосило від злості.
– Ти просто черства стерво.
Але Алісу вже не хвилювало.
Вона мовчки дивилася, як Галина судорожно пхає речі в сумки, як Олег бурмоче щось собі під ніс, як Міша, не піднімаючи очей, повільно вдягає кросівки.
Вони пішли, і Аліса зачинила двері.
У квартирі настала тиша.
Тимофій тихо запитав.
– Мамо, вони точно не повернуться?
Аліса присіла перед ним і обійняла сина.
– Ні, зайчику. Ніколи.
Вона глибоко вдихнула. Дім знову став її.
Вона більше ніколи не дозволить нікому переступати її кордони.
