– Мама твоя заходила, – Олена перевертала котлети на пательні й нервувала. – Знову прийшла вчити мене, яких подруг можна в дім запрошувати, а з якими краще обірвати дружбу. Ти мене слухаєш?
Не почувши слів підтримки, Олена обернулася на чоловіка, який читав якусь газетенку.
– Ти розумієш, що вона вже перейшла всілякі межі? – не витримавши, жінка жбурнула дерев’яну лопатку на обробний стіл. – Приходить без дзвінка, вказує мені, що і як треба робити! Андрій!!!
– Що? – чоловік глянув на неї з-під рогових окулярів.
– Мені скоро півтинник, а вона все лізе й лізе! Коли ти її вже на місце поставиш?
– Тільки не нервуй, Лєночко, – чоловік склав газету і поклав її на стіл. – Ти ж знаєш, мама в мене одна, і я не можу говорити їй те, що може її образити. И…
– Мама в нього одна! А дружин у тебе скільки? – Олена блиснула на нього очима. – Чи тобі плювати, що вона всі соки з мене вичавила за ці тридцять років?! От ти мені скажи, плювати, так? Мало того, вона й онуками ніколи не цікавилася, коли вони маленькими були. А тепер вимагає, щоб вони своїх дітей до неї привозили, а то, бачте, нудно їй одній у чотирикімнатній квартирі. Чотирикімнатна, для самотньої бабусі! Навіщо вона їй? Нас жити не пустила, коли ми одружилися. Діти народилися, то вона маленьких онуків бачити не бажала. Голова в неї, бачте, від них болить і в скронях стукає. Коли ми потребували допомоги, вона на південь їхала або збігала до своїх подруг. Що, подругам набридло слухати її балаканину, так їй закортіло на мої вуха присісти?
– Її подруги… – почав Андрій, але не став продовжувати. – Олено, ти пам’ятаєш, скільки років моїй мамі?
– Звичайно! Сімдесят вісім, а що?
– А те. Вона мудра жінка. Я давно зрозумів, чому вона не хотіла селити нас до себе.
– І чому ж?
– А ти так і не здогадалася?
– Ні.
– Олено, подивися, у якій квартирі ми живемо. Так, не чотири кімнати, а три. Але зате в новобудові. Це перше…
– Куди ти хилиш? – примружилася Олена, упершись пальцями в край столу.
Бачачи, що дружина не бажає його розуміти, Андрій припинив розмову.
– Краще я піду й відпочину, люба. До речі, дуже смачно пахне домашніми котлетками, – він вирішив задобрити дружину останньою фразою і пішов.
Олена злилася. Чоловік не бажає прислухатися до неї, не хоче зрозуміти, як важко бідній жінці справлятися з його владною мамою, яка все їхнє спільне життя тільки й робить, що приходить і лізе в чужі справи.
Зітхнувши, Олена накрила кришкою сковорідку і сіла за стіл. Настрій зовсім упав. Олена дивилася в одну точку і думала про те, як вона втомилася від щоденних візитів матері чоловіка.
– Добре, що жити до нас не напросилася, – зітхала Олена, згадуючи давню розмову, коли одного разу Віра Михайлівна серйозно захворіла і тиснула на сина, щоб її не тримали в лікарні, а перевезли до однокімнатної квартири, в якій колись тулилися Андрій із дружиною і маленьким сином. У ту пору Андрій уже міг собі дозволити оплатити матері доглядальницю. Олена не стала перешкоджати. І допомагати теж не стала. Навіть копійки не дала на ліки жінці, відмахнувшись від неї як від настирливої мухи.
Олена згадувала кожен її прихід як щось жахливе. Віра Михайлівна ніколи не попереджала дзвінком про свій візит. Вона заявлялася саме в той момент, коли її сина не було вдома. Входячи до квартири, жінка починала розмову із запитання.
– Що ти сьогодні готуєш? Супчик? У нього можна покласти трохи тертого часничку. Так буде смачніше.
Або.
– Щоб не довелося відтирати засохлу їжу на посуді, потрібно відразу мити тарілки. І плиту, Оленочко, так залишати не можна. Якщо в тебе втекло молоко, то необхідно відразу вимкнути конфорку і вимити молочні річки. Інакше простоїш біля плити цілу годину. А це так утомливо!
Або.
– Оленко, я принесла тобі чудову дрібничку, яка допоможе господарювати правильно, навчить заощаджувати й утримувати дім у чистоті. Ось, книга з домоводства…
Голос свекрухи лунав у голові дедалі виразніше й голосніше. Обличчя Олени ставало багряним від злості. Не витримавши, жінка різко встала і гучними кроками попрямувала у вітальню.
– Андрію! Ти пам’ятаєш, що в мене завтра день народження?!
Андрій, підскочивши на дивані через несподіваний крик, тихо відповів.
– Так, звісно, – але по його бігаючих очах Олена бачила: ні чорта він не пам’ятає. Утім, як зазвичай.
Андрій забував усі дати, пов’язані з його сім’єю. Він навіть не міг згадати, коли народився старший син, не кажучи вже про день знайомства з дружиною. У свята дзвонила його мама і бажала іменинникові здоров’я і благополуччя. У Новий рік свекруха просила покликати до телефону кожного члена сім’ї, щоб привітати окремо. Олена, стиснувши щелепи до хрускоту, засопіла, а потім сказала грудним голосом.
– Ти обіцяв купити мені помічницю, яка полегшить домашню працю.
– Не зрозумів, – розгубився Андрій.
– Ти знущаєшся?! – у Олени засльозилися очі.
Андрій тут же згадав.
– Дорога, ми ж уже про це говорили. Наша кухня… тобто… нам нікуди поставити посудомийну машину…
– Іншими словами, у тебе немає грошей, – і перша сльозинка потекла по щоці Олени.
– Так, – зізнався чоловік, – я позичив їх другу.
– Який не працює ось уже півроку, – додала Олена і зачинилася в спальні.
Прикро! Не те слово, як прикро! Олена, впустивши голову на подушку, заплакала. Ось так, усе життя він допомагає комусь, а про дружину не думає. Пральну машину ледве випросила десять років тому, коли стара стала непридатною.
Хорошу праску довелося самій брати в кредит разом із набором каструль. А якщо згадати, як Андрій п’ятнадцять років тому взяв на себе зобов’язання, щоб допомогти братові з ремонтом у квартирі матері… Олена вдарила кулаком у подушку і підняла голову.
– Куди я дивилася, коли виходила за нього заміж???
Раптом у двері подзвонили. Витерши сльози, Олена пішла відчиняти. Андрій ніколи не відчиняв двері, якщо нікого не чекав. Тому він не зрушив із місця. Олена, втягнувши повітря ніздрями, підійшла до виходу і повернула ключ у замку. Відчинивши двері, вона запитала.
– Вам кого?
На порозі стояв змоклий чоловік, а біля його ніг – величезна коробка.
– Синіцини тут живуть? Вам доставочка, – захеканий незнайомець не став чекати відповіді господині і втягнув у передпокій коробку.
Не встигнувши нічого відповісти, Олена остовпіла, коли чоловік просто залишив коробку, сунув у руки жінки пакет і пішов.
– Андрію! – прокинулася Олена. – Іди сюди!
Він вийшов і розвів руками.
– Ну так і знав! А хотілося зробити сюрприз!
– Який сюрприз? – зблідла Олена.
– Мама купила тобі в подарунок посудомийку. Я думав, що її завтра привезуть, щоб ти пораділа. Саме така, яку ти й хотіла: вузька, але містка – до 9 комплектів, повністю електронне управління. Ще й таблетки замовила з сіллю, – він відкрив пакет. – Ось, дивись, зараз підключимо і можна спробувати. Мама вибирала спеціально для тебе…
– Мама? – Олена мало не сповзла по стіні на підлогу від здивування.
– Так, вона знайшла хороший і недорогий варіант. Зараз же йде розпродаж 11.11 на Ozon! І він триватиме до 14 листопада! Ось ми і задумали купити тобі подарунок. Щоправда, мама сама оплатила, у мене ж… зараз туго з грошима, – він дивився на неї винуватим поглядом. – Оленко, ти задоволена?
Олена не вірила своїм вухам. Свекруха сама за свої гроші купила їй справді потрібну річ?
– Ну ось, знову сльози. – Андрій підійшов до дружини і обійняв її. – Я ж казав, що моя мама тільки добра нам бажає. Пам’ятаєш, скільки всього потрібного вона нам подарувала. А якби ми багато років тому оселилися в неї, то не досягли б усього того, що маємо зараз.
Олена глянула на чоловіка очима, сповненими гіркоти. У пам’яті спливли спогади про ті дні, коли Віра Михайлівна приходила й приносила то пральний порошок, що не викличе алергії в дітей, то мийний засіб, який не зіпсує посуд.
Серце застукало частіше, ніж зазвичай, і Олена відчула сором за свої вчинки і слова щодо матері чоловіка, яка, як виявляється, піклувалася про них, намагалася допомогти підказками, щоб Олені було простіше вести господарство.
– Я зараз зателефоную їй і подякую.
Олена пішла в кімнату, і за хвилину Андрій почув радісний сміх дружини.
– Ну ось, а ти не хотіла прислухатися до моєї мами, – пробурмотів Андрій, розпаковуючи подарунок для коханої Оленки.
