Коли Саша отримала квартиру від бабусі, вона думала, що все: життя вдалося. Нехай не в центрі, нехай старий фонд, але будинок теплий, стіни рідні, кухня та сама, де їй у дитинстві різали яблука та поїли солодким чаєм із ромашкою, коли боліло горло.
Вона зробила ремонт. Без шику, але душевно. Залишила бабусин годинник, крісло і той самий торшер із вигорілим абажуром, який категорично відмовлявся викидатися – як і всі теплі спогади.
Іван – чоловік її – на все кивав. Потискав плечима, крутив пивну банку в руці й говорив.
– Роби, як тобі хочеться. Головне, щоб пиво було холодне і телек працював.
Саша не відразу зрозуміла, що він не жартує. Він справді не втручався. Ні в що. Особливо якщо це стосувалося її.
А потім у їхньому житті знову з’явилася Ольга Сергіївна.
Свекруха.
Перший візит вона нанесла через тиждень після новосілля. Без дзвінка. Без торта. З різкими парфумами і пластиковими пакетами, повними навіщось каструль.
– Ну що, діти мої! – сказала вона, не знімаючи пальта, відразу сідаючи за кухонний стіл. – Будиночок-то… ееее… затишненький. А де у вас тут телевізор? Я звикла до більшої діагоналі.
– У нас він у залі, – сказала Саша, прикусивши губу.
– А, ну, звісно. Усе у вас по-західному. Тільки от гардин не вистачає. І цей килимок у передпокої… хто його вибирав?
– Я, – з викликом сказала Саша.
– А! Ну… зрозуміло, – відмахнулася свекруха, встаючи. – Головне, щоб Іванові було добре. Правда, синку?
– Ага, – пробурмотів Іван, сховавшись за дверцятами холодильника.
Перші півроку Саша терпіла. Тому що “це його мати”. Тому що “вона одна”. Тому що “ну чого ти, Саш, вона стара”.
Ользі Сергіївні було 63. Вона бігала по ринках як електровіник, любила доводити, що все знає краще за всіх, і могла однією фразою увігнати людину в інфаркт.
– Я тут подумала, а давайте ми все-таки зробимо перепланування. Івану потрібен кабінет. Він чоловік. А то все в залі, де бабусин мотлох…
Саша побіліла.
– Це не мотлох. Це пам’ять. Це моя квартира.
– Ну вже вибач, дівчинко, але квартира тепер сімейна. Іван – чоловік. А я його мати. Тож давай вирішувати, як нам зручніше.Mother’s Day gifts
– Нам? – перепитала Саша, відчуваючи, як усередині піднімається хвиля нудоти.
Розмова сталася вночі. Коли Іван знову промовчав.
– Ти справді вважаєш, що твоя мати має вирішувати, де що стоїть у ЦІЙ квартирі?
– Ну, Саш, ти перебільшуєш… Вона просто хоче як краще.
– Для кого?
– Для нас.
– Це не “нас”. Це я. Я тут жила. Це мені бабуся залишила. Це моя кухня, мій коридор і навіть це чортове крісло, яке вона називала “потворним шматком радянщини”!
Іван встав. Пішов у ванну. Плеснув дверима.
Наступним кроком була шафа. Точніше, нова шафа, яку свекруха привезла в суботу вранці.
– Ольго Сергіївно, а ви навіщо її притягли? – запитала Саша, дивлячись, як двоє вантажників вносять шафу в зал, зіштовхуючи з полиці стару сімейну бібліотеку.
– Іванові треба кудись складати свої сорочки. Це я вам організувала, щоб як у людей. Убого у вас, чесне слово. Усе бабусине та бабусине.
Саша взяла телефон. Натиснула запис. Просто так. Інтуїтивно.
– Це моя квартира. Ви не маєте права щось привозити без погодження зі мною.
– Та що ти, дівчинко! Яка ж вона твоя? Раз ти заміжня, то все спільне! У вас що, шлюбний контракт є? Ні? От і не мудруй.
Ольга Сергіївна кивнула вантажникам.
– Ставте в кут. А книжки – у мішки. Синок потім на дачу відвезе. Або в макулатуру.
Коли Ольга Сергіївна пішла, залишивши після себе запах конвалієвого дезодоранту, шум у вухах і два пакети з квашеною капустою, Саша сіла на підвіконня і заплакала.
Вона не ридала. Ні. Вона сиділа, ніби щось усередині обірвалося, і текли сльози. Мовчки.
Іван з’явився ближче до вечора. Як завжди – у навушниках, жуючи жуйку.
– Чого ти похмура?
Саша підняла на нього очі.
– Забери шафу. Завтра. І книжки поверни на місце. Або я поїду.
Іван знизав плечима.
– Та облиш ти. Мати хотіла як краще. Ти все ускладнюєш. Тобі лише б повоювати. У тебе характер… ну ти сама знаєш… Mother’s Day gifts
– Який? – Саша піднялася. – Який у мене характер?
– Ну… ти ж сама казала – бабусин. Жорсткий.
– Ні, Іване. У мене – характер. А в тебе – хребта немає.
Іван вийшов. Цього разу грюкнув дверима сильніше.
Наступного дня Саша пішла до юриста.
Усе було просто. Квартира – її. Дарча від бабусі. До шлюбу. Іван у ній не прописаний. І нічого не вклав. Ні копійки. Ні цвяха.
Юрист був бадьорий. Лисуватий. Із вусами.
– Вам би психолога, а не юриста. Але за законом – ви чисті. Тож… женіть їх усіх лісом. Або напишіть претензію. Хочете, я складу?
Саша посміхнулася. Уперше за багато днів.
Ольга Сергіївна з’явилася знову через два дні. Із ключами.
Саша дивилася на неї, як дивляться на таргана на білосніжній скатертині.
– А ти чого не працюєш? – запитала свекруха, стягуючи чоботи.
– У мене зміна ввечері.
– Ага. Ну, от і займися справою. Я тобі продукти принесла. І ще – там у кутку пил. Зовсім запустила господарство. Іван скаржиться.
Саша мовчки пішла в кімнату. Дістала коробку. На ній було написано: “Ключі”. Вона дістала з неї копії. І мовчки кинула їх на стіл.
– Це що? – насторожилася Ольга Сергіївна.
– Це ключі. Ваші. Поверніть їх мені. Або я поміняю замки.
– Ти не маєш права!
– Маю. Квартира – моя.
– Іван тут живе! Він мій син!
– Але не ви – моя сім’я.Тури для сімейної відпустки
І тут увійшов Іван.
– А що тут за сцена?
– Іване, – спокійно сказала Саша. – Скажи, ти переїжджаєш до мами? Чи мама – до тебе?
Іван зам’явся.
– Ну ти ж розумієш, Саш… Вона ж одна…
Саша кивнула.
– Усе зрозуміла.
І пішла в кімнату.
За десять хвилин вийшла з валізою.
– Це що?
– Це ти їдеш. Сьогодні. Без жартів. Або я викликаю дільничного.
Ольга Сергіївна встала.
– Ти думаєш, тебе хтось пожаліє? Ти ж просто стерво!
– Я – господиня. А ти – гостя, – сказала Саша і натиснула кнопку на домофоні. – У вас п’ять хвилин. Потім я починаю діяти офіційно.
На кухні залишився годинник. Той самий, бабусин. Він цокав особливо голосно в цю тишу.
Саша стояла біля вікна і вперше за довгий час відчувала: вона вдома.
У своєму домі. Без чужих запахів, без пластмасових пакетів із капустою, без докорів і чужих думок.
Але зі своїм диханням. Своїм світом.
Своїм правом – бути. Просто бути.
***
Через два тижні після того, як Іван пішов, у під’їзді хтось почав виламувати поштову скриньку.
Саша сиділа на кухні, їла мандарин і слухала. Потім відкрила
двері й побачила Ольгу Сергіївну.
– Ви навіщо мій ящик чіпаєте?
– А я не знала, що вона твоя, – спокійно відповіла свекруха, ніби нічого особливого не відбувалося. – Мені лист прийшов. Від Івана. На стару адресу. Він же тут жив. Ось я і прийшла.
– У вас із головою все гаразд?
– Не груби старшим, – з крижаною інтонацією сказала Ольга Сергіївна. – Я все одно маю право отримувати тут листи.
– Тільки якщо у вас прописка. А у вас її немає. І, слава Богу.
Свекруха відвернулася. Глянула на двері – міцний замок, новенький.
– Значить, замки поміняла. Ну-ну. Знаєш, дівчинко, хто замки змінює, той і життя своє самотужки потім колупає.
– А хто чужі квартири обставляє – той потім живе з пластиковими шафами і каструлями, які ніхто не просив.
Того ж дня Саші зателефонувала нотаріус. М’який, голос – як у лікаря зі старих фільмів.
– Олександро Вікторівно, ви були єдиним спадкоємцем, правильно? За заповітом?
– Так. Чому?
– Тут до нас надійшов запит. Оскарження спадщини. З боку колишнього чоловіка. Іван Андрійович Глушко. Він подав заяву на визнання права користування майном.
Саша ледь не впустила телефон.
– Але він же не прописаний! І квартира мені дісталася ДО шлюбу!
– Я знаю. Але зараз він подав позов. Посилається на те, що проживав у квартирі, брав участь у побуті, є свідки, що він допомагав – нібито. Намагається довести, що в нього є право на частину майна, як на спільно нажите.
– Що він… вибачте… курить?
– Це вам вирішувати. Я раджу звернутися до юриста. Терміново.
Вона не могла повірити. Іван, її Іван, який усе життя був “як трава – куди вітер, туди і я”, раптом виявився здатним на юридичну капость?
Виявився.
Коли вона прийшла до суду – поки що на перше слухання, попереднє – Іван навіть не піднімав очей. Стояв із якоюсь худенькою жінкою в окулярах. Виявилося – юристка. Його. Приватна.
– Ти серйозно? – запитала Саша, наздогнавши його на сходах.
– А що? Мені ж тепер жити ніде. А тут – я жив. Довго. Роки, між іншим.
– Ти їв. Ти валявся на дивані. Ти приносив банки з пивом і розкидані шкарпетки. Ось і вся твоя участь.
– У судді буде інша думка, – холодно сказав Іван. – У мене теж є права.
– Які?
– Я не дозволю тобі залишити мене без житла. Я тобі, між іншим, п’ять років життя віддав.
Саша засміялася.
– Віддав? ТИ? Ти кому-небудь коли-небудь щось віддав, крім батарейок у пульт?
Він зморщився. Але промовчав.
Увечері вона викликала подругу – Галю. Галя була жінка велика, різка і з величезним життєвим досвідом. Розлучалася тричі. Була заміжня за дільничним, за вантажником і за бухгалтером. Щоразу – з бійкою.
– Отже, він на тебе суд подав? – перепитала Галя, дістаючи з сумки пляшку сухого вина.
– Ага. Мститься.
– Слухай сюди. Такі, як він, до суду подають не з помсти, а від жадібності. Він зрозумів, що йому тепер кранти, і хоче хоч щось вичавити. Ти, головне, не дрейфуй. Адвоката нормального знайшла?
– Поки що ні.
– У мене є один. Він за мене навіть аліменти з Серьоги вибив, уявляєш? Із Серьоги! А той узагалі в ліс утік.
За три дні в Саші був адвокат – із вусами, у пальто і з голосом, ніби він усе життя вів справи проти Феміди особисто. Серйозний, похмурий, і відразу сказав.
– Буде складно. Іван подає на визнання фактичних сімейних відносин у спірній нерухомості. Це тонка тема. Суд може стати на його бік, якщо він доведе участь – ремонти, оплата рахунків, навіть спільні покупки.
– Але він нічого не робив!
– Доведеться доводити.
– А якщо він приведе свою матір? Mother’s Day gifts
– Прийде. І вона скаже, що “синочок усе сам, а Саша тільки командувала”. У неї язик без кісток, я таких знаю.
– А якщо я знайду фотографії, де він просто валяється на дивані?
– Ще краще – знайти чеки. З магазину. Щоб усе на вас. І, головне, свідоцтва. Хто у вас був? Сусіди? Подруги?
Саша кивнула.
– Є. І ще є… запис.
– Який?
– Де вона – його мама – каже, що це МОЯ квартира і що я все роблю сама.
Адвокат підняв брову.
– Давайте сюди. Це може бути козир. Але готуйтеся – бій буде важкий. Він лізе в суд не заради правди. А заради метра.
Увечері, коли Саша йшла додому, в її під’їзді знову хтось крутився.Mother’s Day gifts
Вгадай хто?
Правильно. Ольга Сергіївна.
– А я ось… вирішила тобі допомогти. Примиритися треба. Ви ж сім’я.
– Ми – колишні.
– А я – колишня свекруха. Але все одно сім’я. Я, до речі, онуків хочу. Усе тягнете та тягнете…
Саша сперлася на перила.
– А ви точно в собі?
– Так. А от ти – не в собі. Раз гониш сина. Раз руйнуєш сім’ю. Не ти квартиру будувала – тобі дісталася. А син мій – трудяга. Його вигнали.
– Він пішов сам. Або ви його виштовхали. Під ручки. І за шафою.
– Невдячна. Ти думаєш, що якщо папірець є – ти перемогла? А ти одна залишилася. Ось і живи. На самоті.Тури для сімейної відпустки
– Краще на самоті, ніж в оточенні липких порад і чужих каструль.
– Ти сама все зіпсувала.
– Я просто обрала себе.
Суд тривав два місяці. Саша зібрала документи, свідків, навіть одного разу мало не зомліла, коли почула, як Іван сказав.
– Так, я купував холодильник. На спільні гроші.
– Ви платили? – запитала суддя.
– Ну, не платив. Але обирав я!
Юрист Сашка тоді закотив очі так, що мало не відвалилися окуляри.
У підсумку суддя сказала.
– У позові відмовити. Нерухомість визнано особистою власністю Олександри Вікторівни.
Саша не зрозуміла, як вийшла. Тільки вулиця. Тільки холод. Тільки ковток повітря – як після довгого, задушливого вечора, коли ти все-таки відкрив кватирку.
І ні Івана, ні Ольги Сергіївни вже не було. Немов розчинилися.
Через тиждень прийшов лист. Поштовий. Усередині – листівка. З ялинкою. І підпис: “З Новим роком. Нехай тобі буде добре. Іван”.
Саша подивилася. Посміялася.
Зім’яла листівку. І викинула в сміття.
А потім подумала… але ж як усе просто. Він ніколи не бажав їй “добре”. Тільки – зручно. Для себе.
А у квартирі – нарешті – було тихо. Ні тапок за диваном. Ні чужих каструль. Ні чиїхось рішень.
Тільки торшер, бабусин годинник, і мандаринова кірка на столі.
І свобода.
***
Відкрита кватирка випускала тепло разом із залишками зимового повітря – єдине, що нагадувало Сашкові про минулі суди. Від тієї перемоги минуло рівно сорок днів, але цокання бабусиного годинника все ще здавалося трохи голоснішим від звичайного, ніби дивувалося: і справді тиша?
Вона зварила каву в старій турці і вперше за багато років дозволила собі розкіш нічим не займатися. Ні повісток, ні тривоги, ні Іванових шкарпеток під диваном. Тільки легкий аромат меленого зерна і вид із вікна, де березневе сонце ліниво ковзало по підталому снігу.
Але життя, як відомо, не любить порожнечі. В
двері подзвонили.
– Відкрийте, це керуюча компанія, – чийсь чоловічий баритон джазовим акордом увірвався в передпокій.
Саша відчинила, не знімаючи фартуха. На порозі стояв молодий чоловік років тридцяти шести, зі стосом паперів під пахвою і посмішкою “я-тут-с-світом, але краще підпишіть”.
– Сороковий під’їзд? Квартира вісім? –
– У точку, – зітхнула вона, знову поправляючи резинку на хвості. – Що сталося?
– Капремонт стояка. На зборах власників більшістю голосів вирішили скинутися. Ви одна не розписувалися.
Скинутися… Скільки разів за ці місяці Саша чула це дієслово! Скинутися на шафу, скинутися на ремонт, скинутися на “давай поживемо в мами”…
– А давайте я спочатку подивлюся кошторис, – уперто сказала вона.
– Звісно, – баритон просяяв і поліз у портфель. – Поспішати не будемо.
Саша взяла папку і прочитала ім’я інженера-кошторисника: Громов Сергій Сергійович. Сірий штамп дати – свіжий, один день тому. Прізвище щось тепле кольнуло під ребрами спогадом: у дев’ятому класі вона писала на парті “Сергій + Саша = 4ever”.
Папку вона залишила на столі, а баритона – за дверима. Той чемно кивнув і пішов.
Несподівані метри
Увечері, розбираючи папери, вона знайшла візитку: Сергій Громов, інженер ТСЖ, оцінки-кошториси-нагляди, телефон, месенджер, все-все-все.
– А що? – пробурмотіла вона. – Потрібна консультація – зателефоную.
Зателефонувала наступного дня. І почула голос, від якого серце чомусь злегка спіткнулося на рівному місці.
– Саша? Це ти? – у слухавці явно посміхалися. – Тебе не впізнати – голос змінити неможливо.
– Сергій? Той самий?
– Із шостої парти біля вікна. Який тягав твій портфель взимку, щоб ти не звалилася на льоду, пам’ятаєш?
Сміх спалахнув із двох боків дроту. Домовилися побачитися в кафе біля будинку.
Кафе “Міські метри”
Назва виявилася символічною: інтер’єр оформлений під планувальні схеми московських квартир від хрущовок до бізнес-класу. На стінах висять чорно-білі фото панельок, підписані роками будівництва. Саша – за столиком із видом на фото рідного будинку: 1968 р.
Сергій прийшов із товстим рулоном креслень і двома склянками лате.
– Одне з двох: або ти завжди такий уважний, або хочеш, щоб я підписала будь-який папір, – сказала вона, ставлячи кухоль на серветку.
– Швидше третє: хочу, щоб ти не переплачувала, – підморгнув він.
Години дві вони розглядали кошторис. Виявилося, у нього спритно закотили “за бажанням мешканців” заміну під’їзних перил і плитку в тамбурі – зайві двадцять чотири тисячі рублів.
– Підписуй, – сказав Сергій, закреслюючи в аркуші зайві рядки. – Ось без цих пунктів. Сміливо. Ніхто не має права нав’язати допи, якщо ти проти.
Він говорив легко, професійно, але весь час поглядав на неї – як тоді, у школі: ніби звіряється, чи все комфортно.
Після третьої чашки вони перейшли на особисте.
– Дружина? Діти? – запитала Саша, відсуваючи блокнот.
– Був шлюб, – усміхнувся він. – Розлучилися два роки тому. Без воєн, просто люди втомилися. А ти?
– Теж розлучена. Нещодавно. З війною.
– Бачив у під’їзді оголошення “Судове засідання” – прізвище збіглося. Невже той самий Іван?
Вона кивнула.
– Усе вже позаду. Але є незакритий гештальт – свекруха.
– Гештальт… – Сергій розгорнув трубочку паперу в міні-трубу і зробив вигляд, ніби дивиться в бінокль. – Бачу ворога!
Саша розреготалася так голосно, що бариста на касі впустив ложку.
Гостя, яка повертається
За тиждень після зустрічі з Сергієм Саша здавала звіт по роботі вдома, коли в
двері знову постукали.
– Термінова доставка, – крикнули за дверима.
Відчинила – вона. Ольга Сергіївна в пальто кольору гіркого шоколаду, з важкою коробкою в руках. За її спиною – Іван, мнуть шапку, очі червоні.
– Що ви хочете? – без привітання сказала Саша.
– Ми… – почала свекруха, ставлячи коробку на поріг. – Тут речі Івана. Ті, що залишилися в мене. Забери. Нема де зберігати.
– Добрий вечір, – сухо відповіла Саша. – Доставку треба було замовити транспортною.
– Не мудруй. Я не за цим прийшла, – свекруха пройшла всередину, ніби ніхто її не кликав.
– Стійте! – спробувала перегородити дорогу Саша.
Іван мовчав, немов утратив дар мови. Ольга Сергіївна оглянула коридор, поморщилася.
– Усе по-старому. Дряхленько. Я ось що вирішила: треба продати мою двушку і купити студію ближче до вас. Я тепер одна: іпотека душі не гріє, пенсія маленька. Хто мені допоможе, крім сина? Ви ж сім’я.Тури для сімейної відпустки
– Ми вже не сім’я, – зазначила Саша. – А житло у вас особисте, продасте – ваші проблеми.
– Проблеми, кажеш? – свекруха зсунула брови. – А не забувай: я – свідок. Я можу подати касаційну скаргу. Доведу, що Іван брав участь у ремонті. Суд може повернутися.
– Участь? – Саша зробила крок ближче, відчуваючи, як стегном зачіпає коробку. – Ще раз: він нічого не вкладав. І суд це встановив.
– А я дістану нові чеки! – Ольга Сергіївна підвищила тон. – Мені вже підказали, що можна взяти роздруківку з банку за всі роки!
Іван смикнув матір за лікоть.
– Ма, досить. Усе скінчено.
– Мовчи! – відшила вона. – Жінка викинула тебе на вулицю!
Саша вдихнула повільно, потім зняла телефон і відкрила диктофон.
– Продовжуйте, – спокійно сказала вона.Тури для сімейної відпустки
Свекруха завмерла, помітивши червоне коло запису.
– Ах ти ж… – вона розкрила рота, але замість крику пролунав дзвінок домофона.
Голос Сергія гулко прокотився трубкою.
– Саша, це я. Підняти?
– Піднімайся, – сказала вона, не зводячи очей зі свекрухи.
За хвилину в дверях з’явився Сергій: у робочій куртці, з рулеткою на поясі, явно поспішав з огляду об’єкта.
– Здрастуйте, – кивнув він присутнім. – Щось сталося?
– Сталося, – Саша повернулася до нього. – Громадяни погрожують повторним позовом.
Сергій підняв брову.
– Повторний позов у вже розглянутій справі? Стаття 134 ЦПК. Суд поверне заяву без розгляду.Mother’s Day gifts
Свекруха відсахнулася.
– Молода людина, ви хто?
– Інженер-кошторисник, юрист-консультант із технічних позовів. І старий друг господині.
– І що? – нервово зауважив Іван.
– А те. Ви самі підвели матір: втягнули в аферу, – Сергій зняв рукавички. – Є рішення суду, є строки оскарження, вони вийшли. Будь-який ваш папір – макулатура.
Тиша повисла тягучою карамеллю. Свекруха разом узяла коробку, штовхнула її Івану.
– Ходімо, синку. Ці метри не варті нервів.
– Ма…
– Пішли!
Вони вийшли. Двері зачинилися.Mother’s Day gifts
Хлопок – і тиша
Саша стояла, не рухаючись. Сергій підійшов, узяв її долоню.
– Ти міцніша, ніж здаєшся.
– Я втомилася міцною бути, – видихнула вона.
– Можна іноді й на когось спертися. – Він усміхнувся трохи криво. – Я, до речі, непогана підпора. З гарантійним талоном.
Вона розсміялася, уперше за багато місяців – без гіркоти.
– Підемо пити чай? – запитала тихо.
– Тільки якщо дозволиш закусити імбирними пряниками.
– Імбирні пряники – це святе.
Фінальний метр
Навесні, коли батареї остаточно охололи, Саша і Сергій винесли з коридору темну коробку з речами Івана. Віднесли до сміттєвих баків. Нічого цінного – пара футболок, газета п’ятирічної давнини і той самий пульт без батарейок.
Сергій кинув пульт в урну і сказав.
– Мінус один зайвий метр у твоєму житті.
Саша подивилася на будинок, на своє вікно з квіткою алое, що вціліла в усіх перипетіях.
– А плюс один потрібний, – уточнила вона, беручи Сергія за руку.
Бабусин годинник у квартирі якраз пробив сім. Тік-так. Усе. Фінал.
Зовні травень пахнув молодим листям і новими шансами. А всередині – тим самим почуттям, заради якого люди купують житло, судяться за квадратні метри і сперечаються до хрипоти: бути вдома.
Сашин будинок нарешті перестав бути полем бою. Він став точкою відліку. Для нового розділу, який вони вже напишуть без чужих каструль – і вже точно без пластикових шаф.
Кінець.
