— Гадаєш, я без тебе не впораюся? Думаєш, ти незамінна?
Ольга не відвела погляду й спокійно зустріла його очі.
— Перевір. Тільки не забувай: квартира належить мені.
Наступні кілька днів минули, ніби в домі оголосили мовчазну війну. Сергій демонстративно не розмовляв із дружиною, ночував на дивані й ходив із таким виглядом, наче його смертельно образили. Його рідня телефонувала по кілька разів на день, але Ольга жодного разу не взяла слухавку.
У п’ятницю ввечері вона повернулася з роботи й одразу зрозуміла: вдома хтось є. На кухні сиділи Галина Іванівна та Юлія, а Сергій стояв біля вікна, удаючи, що розглядає двір.
— Яка цікава нарада, — сухо зауважила Ольга, знімаючи пальто. — Ви часто збираєтеся в моїй квартирі без запрошення?
— Олю, ми прийшли поговорити, — першою озвалася Галина Іванівна.
— Говоріть. Я слухаю.
— Ти руйнуєш сім’ю! — не витримала Юлія. — Через якісь гроші!
Ольга коротко засміялася, але в тому сміхові не було веселощів.
— Через якісь? Юліє, за два роки ти витягла з нашого бюджету майже двісті тисяч гривень. І це, між іншим, мої «якісь» гроші.
— Я ж поверну! — обурено кинула та.
— Коли саме? Назви дату.
Юлія знітилася, опустила очі.
— Ну… коли зможу…
— Тобто ніколи, — підсумувала Ольга. — Тобі тридцять два роки. Іди працювати.
— У мене діти!
— І що? Тисячі жінок виховують дітей і водночас працюють. А ти роками сидиш на шиї в брата. Точніше — на моїй шиї.
Галина Іванівна різко підвелася з-за столу.
— Як ти смієш так із нами розмовляти? Ми сім’я Сергія!
— А я його дружина! — Ольга теж піднялася. — І більше не збираюся утримувати дорослих здорових людей, які чудово можуть подбати про себе самі.
— Сергію, скажи вже щось! — Галина Іванівна повернулася до сина.
Він довго мовчав. Стояв біля вікна, стискаючи щелепи, ніби кожне слово давалося йому важко. Нарешті глухо промовив:
— Мамо, Юліє, їдьте додому. Нам з Олею треба поговорити самим.
Коли за родичками зачинилися двері, Сергій опустився на стілець навпроти дружини. На ньому вже не було тієї показної злості — лише втома й розгубленість.
— Олю, можливо, ти маєш рацію, — сказав він після паузи. — Але вони моя родина. Я не можу просто від них відвернутися.
— Я й не прошу тебе відвертатися. Я прошу не витрачати мої гроші на їхні забаганки.
— Але в мене немає власних грошей!
— Саме так, Сергію. Знайди нормальну роботу, втримайся на ній, почни заробляти — і тоді допомагай їм скільки завгодно.
Він опустив голову.
— Ти ставиш мене перед вибором: або ти, або моя сім’я.
— Ні. Я даю тобі інший вибір: або ти стаєш дорослим чоловіком і береш відповідальність за своє життя, або ми розходимося.
Тієї ночі Ольга довго сиділа біля вікна й дивилася на місто, що повільно засинало. Усередині не було ні болю, ні образи, ні сліз. Лише дивна порожнеча. Наче щось важливе завершилося, але вона ще не встигла усвідомити, що саме.
Уранці Сергій мовчки зібрав речі.
— Поживу поки в мами, — сказав він, не дивлячись їй в очі. — Мені треба все обдумати.
Ольга тільки кивнула. Сил сперечатися, пояснювати чи просити його залишитися вже не лишилося.
Коли за ним зачинилися двері, вона раптом відчула полегшення. Уперше за багато місяців. Ніби з плечей упав важкий камінь, який вона носила так довго, що майже звикла до його тягаря.
Увечері Ольга сиділа на кухні з чашкою чаю. У квартирі панувала тиша. Ніхто не дзвонив, не вимагав грошей, не влаштовував сцен і не тиснув на жалість. Просто тиша. І спокій.
Вона розуміла: попереду ще будуть непрості розмови, можливо, навіть розлучення. Але саме зараз, у цю мить, Ольга почувалася вільною. Вільною від чужих боргів, чужих проблем і чужих маніпуляцій.
І вона точно знала одне: що б не вирішив Сергій, більше ніхто не перетворить її на гаманець для чужих потреб. Досить. Настав час жити для себе.
