– Знову пізно прийшла! – голос Івана пролунав зі спальні, тільки-но Ганна увійшла до квартири і зняла пальто.
– А тобі-то що? – кинула вона, дивлячись на брата, який, розкинувшись у кріслі, сидів із телефоном. – Можу собі дозволити. У мене хоча б робота є.
Іван фиркнув, піднявши очі.
– Робота, кажеш? І де вона, ця робота? Тут, удома? На дивані?
Анна зупинилася на порозі кімнати. Простирадло на ліжку було пом’яте, поруч на столику валялася коробка з піцою, а речі, які вона акуратно склала на ліжко вранці, тепер були звалені в куток.
– Ти… ти серйозно? Ти викинув мої речі зі спальні? – вона зробила крок уперед, вказуючи на цю гору.
Іван тільки знизав плечима.
– Так уже вийшло. Мамці потрібно було місце для мого інструменту, а тут просторіше. Та й я тут сиджу частіше, ніж ти.
– Іване, це моя кімната! – Анна підвищила голос. – Тобі ж вистачало твоєї до цього!
Іван піднявся, втупившись на сестру зверху вниз.
– Моєї?! Анно, у тебе вже давно нічого свого немає. Ти повернулася сюди після розлучення, а я тут усі ці роки жив і маму на ноги ставив!
– Так це дає тобі право робити, що заманеться? – вона перейшла на крик.
Двері на кухню відчинилися, і в коридорі з’явилася Марія Сергіївна. Втома читалася в її погляді, наче вона знала, що цей день прийде.
– Досить, діти. – Її голос звучав спокійно, але твердо. – Сядьте за стіл, поговоримо нормально.
– Мамо, та тут і говорити нема про що, – відмахнувся Іван, – ця кімната мені потрібніша.
– А я, виходить, узагалі не людина? – спалахнула Анна. – Чому він весь час вирішує, кому що належить?
Марія Сергіївна важко зітхнула. Вона жестом показала на кухню.
– На кухню, сказала. Обидва.
Анна кинула на брата сердитий погляд, але підкорилася. Іван, закотивши очі, пішов за нею.
– Ну і що тепер? – почав він, ледь сівши на табурет. – Знову ми будемо слухати про те, як потрібно жити дружно?
– А ти спробуй разок! – парирувала Анна.
– Замовкніть обидва! – підвищила голос мати, і кухня завмерла.
Марія Сергіївна довго дивилася то на одного, то на іншого. Потім, схрестивши руки на грудях, заговорила.
– Я вже не молода, діти. І не можу терпіти ці суперечки вічно. Ви обидва дорослі люди, а поводитеся, як діти.
– Мамо, ну ти сама подумай, – почав було Іван, але мати підняла руку.
– Ні, Ваня, тепер мене слухають. Спальня одна. Ви обидва її хочете. Значить, будемо вирішувати це по справедливості.
– А що тут вирішувати? – вигукнула Анна. – У мене немає свого кута! Ти бачила, де він живе? Його кімнату тільки для речей і шаф залиш!
– Ага, звісно, – огризнувся Іван. – Ти хочеш комфорту за мій рахунок? Може, ще й гроші мої витратити запропонуєш?
– Тихо! – Марія Сергіївна знову підвищила голос.
Повисло напружене мовчання.
– Завтра вранці вирішимо, що з цим робити, – сказала мати. – А зараз щоб тиша була.
Анна вилетіла з кухні, грюкнувши дверима своєї маленької кімнати. Іван залишився сидіти, не дивлячись на матір.
– Іване, – покликала Марія Сергіївна тихо, – ти ж розумієш, що так не можна?
– Мам, я тут усе для вас. У мене немає іншого місця. Я не винен, що вона не впоралася зі своїм життям.
Марія тільки хитнула головою і пішла спати, залишивши сина наодинці з його думками.
***
На ранок атмосфера в будинку була все ще напруженою. Анна, намагаючись не перетнутися з братом, сиділа на кухні з чашкою кави, втупившись у телефон. Іван, скриплячи підлогами, походжав коридором, навмисно голосно позіхаючи, немов заявляючи про свою присутність.
Марія Сергіївна важко зітхнула, подивившись на цю сцену. Конфлікти між дітьми почалися задовго до цього дня. Відтоді як Анна повернулася додому після розлучення, брат і сестра все частіше сперечалися через дрібниці: хто прибере на кухні, хто поставить машину у вихідний день. Але суперечка через спальню виявилася найбільшою.
Для Івана квартира була його єдиним оплотом. Після розлучення він вклав сили і гроші в ремонт, вважав себе господарем. Анна ж сприймала повернення додому як тимчасову необхідність, але все одно хотіла трохи затишку й усамітнення. Її життя і так руйнувалося по шматочках, а тепер і ця спальня здавалася останнім притулком.
– Давайте так, – несподівано вимовила Марія, увійшовши в кухню. – Сьогодні ввечері ми сядемо і вирішимо, як вчинити. Але я хочу, щоб ви обидва подумали.
– Подумати? – буркнув Іван. – Я вже все вирішив.
– Я теж! – вставила Анна.
Марія Сергіївна прикрила очі, щоб приховати втому. Її діти поводилися, як підлітки, а не дорослі люди.
– Я все сказала. Розмова буде ввечері. І прошу вас поводитися по-людськи, – суворо сказала вона.
Обидва занурилися у свої справи, але подумки вже готувалися до чергового зіткнення.
***
Увечері на кухні знову зібралися всі троє. Марія Сергіївна розклала на столі старий зошит, куди записувала сімейний бюджет і домашні справи.
– Так, почнемо з головного, – спокійно почала вона. – Спальня одна. У кожного з вас є свої причини, але я хочу, щоб ми вирішили це питання без скандалів.
– Мам, які тут ще причини? – Іван не витримав першим. – Я живу тут довше. Я вкладаюся в ремонт, оплачую комуналку, допомагаю тобі. А Анька що? Тільки й робить, що займає місце.
– Займаю місце? – Анна випросталася, обпалюючи його поглядом. – Це що, твоя квартира? На неї тато стільки років пахав! Я теж твоя сестра, чи ти зовсім забув?
– Та згадав я, згадав! – уїдливо відповів Іван. – Тільки, знаєш, я тут реально тягну все. А ти просто втекла сюди, коли твоє особисте життя провалилося. Тепер хочеш, щоб ще й навколо тебе все крутилося?
– Не тобі мене судити! – скрикнула Анна, зриваючись. – У мене були свої причини, ти нічого не знаєш!
– Діти, досить! – Марія Сергіївна гримнула долонею по столу. – Ви обидва так і не зрозуміли, що я вас сюди покликала, щоб ми разом знайшли рішення, а не щоб ви обливали одне одного брудом!
Повисла важка тиша. Анна стиснула губи, намагаючись не розридатися, а Іван похмуро дивився вбік, відводячи погляд від матері.
– Добре, якщо ви не можете домовитися, я сама прийму рішення, – продовжила Марія. – Але тоді не ображайтеся.
– Що за рішення? – похмуро запитав Іван.
– Поки ви сперечалися, я поговорила з Ніною Степанівною. Вона запропонувала варіант.
– З ким? Із сусідкою? – фиркнув він.
– Так, із нею. І ось що: ми переробимо велику кімнату на дві. Перегородка, штори чи шафа – як завгодно. У кожного буде свій кут, – спокійно пояснила мати.
– Це взагалі жарт такий? – Іван насупився. – І де тоді ми будемо збиратися всією сім’єю? Де гості? Тури для сімейної відпустки
– А в нас багато гостей, так? – уїдливо вставила Анна. – Усе одно телевізор цілодобово тільки ти дивишся.
– Ти хоч уявляєш, скільки це грошей? – Іван проігнорував сестру і знову звернувся до матері.
– У вас вистачить, якщо складете зусилля, – сказала Марія, твердо дивлячись на обох.
– Це маячня! – відрізав Іван. – І взагалі, чому я маю знову щось переробляти?
– А ти що пропонуєш, Ваня? Виставити сестру на вулицю? – холодно запитала мати.
Анна посміхнулася куточками губ, але тут же додала.
– Я згодна. Якщо вже по-іншому ніяк, давайте ділити. Тільки я теж не маю наміру все це тягнути одна.
Іван злився, але бачив, що сперечатися марно. Марія Сергіївна сиділа з випрямленою спиною, її погляд не допускав заперечень.
– Гаразд, – видавив він крізь зуби. – Але тоді сестра сама собі платить за свою частину.
– А ти платиш за свою, – тут же огризнулася Анна.
– Домовилися, – твердо підвела підсумок Марія. – Завтра йдете за матеріалами і разом працюєте. І жодних скандалів. Усе ясно?
***
Вранці Іван з Анною вирушили в будівельний магазин. Розмова не клеїлася – кожен ішов із похмурим обличчям, уникаючи погляду іншого. Біля полиць із гіпсокартоном Іван нарешті не витримав.
– Ну і як ти собі це уявляєш? – запитав він, похитуючи головою. – Думаєш, поставимо перегородку, і все буде ідеально?
– Вже точно краще, ніж дивитися, як ти валяєшся на моєму ліжку, – огризнулася Анна, перевіряючи цінник на шпалери.
– Твоє ліжко? – Іван насупився. – Ти взагалі чуєш, як це звучить? Ти тут – як гостя, тимчасова. А поводишся, ніби все тобі належить.
– А ти поводишся, ніби ти господар життя! – Анна різко обернулася до нього. – У тебе все завжди правильно, так? Усе під контролем?
– Тому що я звик думати про сім’ю, а не тільки про себе, – відповів він холодно.
– Думаєш, я не думаю? Просто мені потрібно хоч щось своє, Ваня. Усе, що в мене було, я втратила. І чоловік, і дім… усе.
Іван замовк. Він не очікував таких слів від сестри. Її голос затремтів, і вона відвернулася, щоб приховати сльози.
– Послухай, – почав він після паузи, – я розумію, що тобі важко. Але ми всі в одному човні. Ти не одна така. У мене, може, теж не цукор.
Анна обернулася, витираючи очі.
– Справді? Ти хоч раз думав про мене? Чи тільки про те, як я тобі заважаю?
– Гаразд, досить, – Іван махнув рукою, ніби відганяючи напругу. – Давай просто купимо все, що потрібно, і почнемо.
– Ага, краще справою займемося, ніж цими порожніми суперечками, – буркнула Анна, кидаючи рулон шпалер у візок.
Повернувшись додому, вони відразу взялися до роботи. Насамперед винесли старі меблі з великої кімнати. Іван показав сестрі, як правильно заміряти стіни для перегородки.
– Ну, тепер тримай рулетку рівно. Ось так. Зрозуміла? – з ноткою терпіння пояснив він.
– Я не дура, – Анна скривилася, але все зробила правильно.
– Швидко вчишся, – усміхнувся Іван, і в його голосі прозвучала щира нотка.
Анна подивилася на брата і несподівано посміхнулася.
– Дивно, ти можеш бути нормальним.
– А ти – не занудою, – відповів він, підморгнувши.
Поступово спільна робота почала їх зближувати. Спочатку це були короткі зауваження у справі, потім жарти і навіть рідкісні моменти, коли вони сміялися разом.
– Гей, тримай це міцніше, а то обвалиться все на голову, – сміявся Іван, коли Анна намагалася втримати шматок гіпсокартону.
– Якщо обвалиться, я тебе першою жертвою зроблю, – реготала вона у відповідь.
До вечора основну частину роботи було зроблено: перегородка стояла, у новій “кімнаті” вже висіли штори. Залишилося тільки фарбування.
На кухні на них чекала Марія Сергіївна з чаєм і пирогом. Побачивши, як брат і сестра сидять за столом, перемазані фарбою, але усміхнені, вона зітхнула з полегшенням.
– Ну що, почали працювати разом? – з усмішкою запитала вона, ставлячи чайник на стіл.
– Ага, і не посварилися навіть, – усміхнувся Іван. – Майже.
– Мамо, а знаєш, він навіть корисний! – додала Анна, штовхнувши брата ліктем.
– Не звикла ще, що я можу бути корисним? – він усміхнувся.
– Перестаньте, а то знову почнеться, – з усмішкою зупинила їх Марія.
Іван подивився на сестру і несподівано сказав.
– Знаєш, Анно, я подумав. Якщо тобі потрібна більша частина кімнати, можеш узяти її. Мені й моєї частини вистачить.
– Серйозно? – здивувалася Анна.
– Так. Просто не хочу більше всіх цих сварок, – він знизав плечима. – Нам жити в одному будинку, краще жити нормально.
Анна задумалася, а потім тихо сказала.
– Дякую.
***
Наступного ранку в будинку було незвично тихо. Анна прокинулася раніше, ніж зазвичай, і насамперед попрямувала у велику кімнату, щоб оцінити результати вчорашньої роботи. Нова перегородка стояла рівно, штори розділяли простір на дві частини, і хоча інтер’єр був ще сируватий, кімната вже виглядала затишною.
У кутку на підлозі спав Іван, укрившись старим пледом. Анна зупинилася, подивившись на брата. Його обличчя виглядало спокійним і втомленим. Учорашній день явно вимотав його більше, ніж він хотів це показати.
Анна повернулася на кухню, де на неї чекала Марія Сергіївна. Мати вже готувала сніданок і зустрічала доньку спокійним поглядом.
– Ну що, як тобі тепер? – запитала вона, щойно Анна сіла за стіл.
– Начебто добре, – кивнула Анна. – Я, чесно кажучи, не думала, що ми взагалі зможемо це зробити.
Марія тихо усміхнулася.
– Ви завжди вміли знаходити спільну мову, просто забули про це.
– Забули? Ми взагалі завжди тільки сварилися, – знизала плечима Анна, гріючи руки об чашку чаю.
– Сварки – це не назавжди, – зітхнула мати. – Ви ж сім’я. Просто іноді потрібно нагадати про це.Тури для сімейної відпустки
У цей момент до кімнати увійшов Іван, скуйовджений і все ще трохи сонний. Він подивився на сестру, потім на матір.
– Снідати будете? – запитала Марія Сергіївна, розливаючи кашу по тарілках.
– Звичайно, – кивнув Іван і сів навпроти Анни.
Кілька хвилин вони їли мовчки, але Анна раптом порушила тишу.
– Слухай, Ваня… дякую тобі. За вчора. Я знаю, ти не зобов’язаний був погоджуватися.
Іван подивився на неї, трохи здивовано.
– Та годі, Ань. Ми ж усе одно тут разом. Сенсу немає сперечатися вічно.
– Але ти пішов на поступки, – продовжила вона. – Це важливо. Я… просто хочу, щоб ти знав, що я це ціную.
Він задумався, а потім відповів, усміхнувшись.
– Ну, ти мене дивуєш. Зазвичай від тебе не дочекаєшся таких слів.
– Та облиш, – хмикнула вона. – Просто я зрозуміла, що ти не такий уже й поганий. Іноді.
Марія Сергіївна сіла за стіл, спостерігаючи за ними з теплою посмішкою.
– Знаєте, діти, – сказала вона, відставивши чашку з чаєм. – Коли ваш батько був живий, він завжди говорив: “Найважливіше – триматися разом. Як би важко не було”. Я рада, що ви це згадали.
***
– Маша! Ти подивися, що накоїли твої орендарі! – волала свекруха, – грядку з морквою потоптали, у кориті з добривами – порожні пляшки! Читати далі…
