– Довго збираєшся ревіти? – Іван застебнув дорогу валізу і подивився на мене. Презирливо, зверхньо.
Я сиділа на краю ліжка і намагалася не схлипувати. Не при ньому. Тільки не при ньому.
– Лар, ну правда, – він роздратовано смикнув плечем, – ти як маленька. Ніхто не помер. Просто в нас із тобою не склалося.
Не склалося. За п’ять років шлюбу. Він ішов до молодої колеги, а в мене залишилися тільки орендована квартира, перерва в кар’єрі завдовжки в п’ять років і повне відчуття власної непотрібності.
– Гроші на оренду я заплатив до кінця місяця, – Іван раптом став підкреслено діловим. – Потім вирішуй сама, що робити.
– А що мені робити? – я подивилася йому в очі. – Куди йти?
Він скривився.
– До матусі в Саратов, куди ж іще? Або думаєш, тебе, домогосподарку в тридцять п’ять, із діркою в резюме, хтось на роботу візьме? У Москві? Серйозно, Ларисо? Я мовчала. А що тут скажеш? Він мав рацію. Напевно.
– Або ось що, – пожвавився він, – подзвони Машці, ти з нею дружила в університеті. Вона начебто в кадровому агентстві працює. Може, тебе хоч прибиральницею кудись прилаштує.
Іван пішов того ж вечора. Залишив ключі, сказав, що речі забере потім, і був такий. А я ще годину сиділа в заціпенінні, прокручуючи в голові питання: і що тепер?
– Нам потрібна людина з досвідом роботи в продажах, – дівчина в строгому костюмі дивилася в моє резюме без жодного інтересу. – У вас перерва в кар’єрі… п’ять років. Чим ви займалися цей час?
– Була домогосподаркою, – я вимовила це майже пошепки.
– Зрозуміло, – вона відклала листок убік. – Ми вам зателефонуємо.
Мене ніхто не кликав. Ні після першої співбесіди, ні після десятої. Кінець місяця наближався, гроші танули, а разом із ними й надія.
– Ларисо, ти чого ніс повісила? – сусідка Ніна спіймала мене біля під’їзду. – Сталося що?
Не пам’ятаю, чому я розридалася просто там, на лавочці. Напевно, просто не залишилося сил триматися. Ніна слухала мовчки, тільки іноді кивала.
– У тебе вища освіта, англійська, а ти розкисла через якогось придурка, – підсумувала вона, коли я виплакалася. – Знаєш, що? Ходімо до мене.
У Ніни у квартирі пахло корицею і ваніллю. Вона заварила чай і дістала печиво.
– Слухай, а ти вмієш що-небудь робити? Ну, крім ридань, – вона хитро примружилася. – Шити, в’язати, готувати?
Я задумалася. До заміжжя я захоплювалася створенням біжутерії. Плела з бісеру, використовувала натуральне каміння. Мені навіть замовляли вироби знайомі. А потім Іван назвав це “дитячими брязкальцями” і “несерйозним заняттям”, і я поступово закинула.
– Я робила прикраси колись…
– Прикраси? – Ніна пожвавилася. – Покажеш?
Удома я знайшла стару скриньку, заховану в найдальший кут шафи. Намиста, сережки, браслети – те, що колись приносило радість.
– Ого! – Ніна крутила в руках сережки з яшми. – Слухай, та це ж чудово! У мене магазин товарів для рукоділля, ти не знала? Може, спробуємо твої штуки там виставити? А заодно мені помічниця потрібна. Графік вільний, оплата, щоправда, так собі. Але для початку…
Це був рятувальний круг. Я вхопилася за нього щосили.
Маленький магазинчик Ніни в торговому центрі на околиці Москви став моєю другою домівкою. Вранці я стояла за прилавком, а вечорами робила прикраси. На мій подив, вони почали продаватися.
– А ти думала! – Ніна задоволено мружилася. – Ці твої сережки з яшмою – полетіли в перший же день. Давай ще такі.
Я робила. Згадувала старі навички, вчилася новим. Дивилася майстер-класи в інтернеті, експериментувала з матеріалами.
За три місяці в мене було достатньо грошей, щоб винайняти кімнату в комуналці неподалік від магазину. Ще через два постійні клієнти приходили вже не за пряжею та бісером, а за “роботами Лариси”.
– Тобі потрібно відкривати свою справу, – сказала якось Ніна. – У тебе справжній талант.
– Та ти що, – я відмахнулася. – Для цього гроші потрібні, досвід…
– А я, думаєш, із досвідом починала? – фиркнула Ніна. – Після розлучення я взагалі підлогу мити ходила. А потім ризикнула. Страшно було? Ще й як! Але я подумала: зараз або ніколи.
Її слова не виходили в мене з голови. Через тиждень я подала документи на оформлення ІП.
Мій перший магазинчик був крихітним – всього шість квадратних метрів у тому ж торговому центрі, де працювала Ніна. Але це був МОЙ простір. Я назвала його просто – “Лариса”.
Тепер я не тільки робила прикраси, а й освоїла роботу зі шкірою. Мої гаманці, ремені та сумочки розкуповувалися не гірше за біжутерію. Слава про мене потихеньку розходилася. Хтось приходив за рекомендацією, хтось знаходив через інстаграм, який я завела за порадою Ніни.
Через два роки я переїхала в приміщення побільше, найняла помічницю. А ще через рік відкрила другий магазин – уже в торговому центрі в спальному районі.
У день, коли мені виповнилося тридцять вісім, я підписала договір оренди на приміщення в центрі Москви. Третій магазин – просторий, світлий, з окремою майстернею. Увечері я зібрала друзів і співробітників у ресторані неподалік.
– За тебе, – Ніна підняла келих. – За те, що довела – все можливо.
І саме в цей момент я побачила його. Іван стояв біля входу, невпевнено переминаючись із ноги на ногу. Трохи постарілий, з тінями, що залегли під очима, але все такий же підтягнутий і випещений.
– Мені потрібно відійти, – сказала я подрузі і попрямувала до виходу.
– Привіт, – Іван спробував посміхнутися. – Ти маєш чудовий вигляд.
– Дякую, – я схрестила руки на грудях. – Що тобі потрібно?
– Я… я хотів привітати тебе. З днем народження. І з успіхом. Я бачив статтю про тебе в мережі. Вражає.
Я мовчала, роздивляючись його. Дорогий костюм був йому трохи завеликий, немов він схуд. В очах – втома.
– Ти сама зараз? – він перейшов до справи.
– А це має значення?
– Для мене – так, – Іван зробив крок ближче. – Ларисо, я зробив помилку. Величезну помилку. Ми з Оленою розлучилися. Вона… забрала майже все.
Я відчувала, як усередині піднімається хвиля гіркого задоволення.
– Мені шкода, – сказала я, не відчуваючи ні краплі жалю.
– Я подумав… може, ми могли б спробувати знову? – його голос здригнувся. – Лар, я був неправий. Сильно неправий. Не цінував те, що мав. Зате тепер бачу, яка ти… приголомшлива.
Три роки тому ці слова змусили б моє серце битися швидше. Але зараз…
– Знаєш, що я бачу? – запитала я спокійно. – Я бачу людину, яка повертається, тільки коли їй погано. Яку вважає, що я все ще на неї чекаю.
– Ларіс, річ не в цьому, – Іван похитав головою. – Я справді тільки зараз зрозумів, яка ти… сильна.
– Я завжди була такою, – перебила я його. – Просто ні ти, ні я про це не здогадувалися.
Я помовчала і додала.
– А тепер, вибач, на мене чекають гості.
– Лар, – його голос пролунав відчайдушно, – мені дуже потрібна допомога. Чесно кажучи, я на мілині. Зовсім. Але я поверну, обіцяю.
Я зупинилася. У цей момент я могла вчинити по-різному. Принизити його. Або просто піти. Але я вибрала інше.
– Мій офіс на Тверській, – я обернулася і подивилася йому в очі. – Приходь завтра об одинадцятій.
Наступного дня Іван сидів у моєму світлому просторому кабінеті і нервово крутив у руках чашку з кавою.
– Я можу дати тобі роботу, – сказала я, гортаючи якісь папери. – Нам якраз потрібен менеджер у новий магазин. Графік з десятої до сьомої, оклад для початку сорок тисяч.
Іван застиг із чашкою на півдорозі до рота.
– Роботу? – перепитав він. – Але я думав…
– Що я просто дам тобі грошей? – я підняла на нього очі. – Це не допоможе. Тобі потрібно встати на ноги. Довести самому собі, що ти можеш. Почати з початку.
Він поставив чашку і повільно сказав.
– Я… ніколи не працював у магазині. У продажах.
– Я теж, – знизала я плечима. – До певного моменту.
Ми дивилися один на одного через стіл. Він – розгублений, із звалившимися надіями на легкий порятунок. Я – спокійна, впевнена в собі та своїх рішеннях.
– Знаєш, я, напевно, піду, – Іван піднявся. – Дякую за каву, але… це не моє.
– Як скажеш, – я кивнула. – Але якщо передумаєш – пропозиція в силі.
Коли за ним зачинилися двері, я підійшла до вікна. Сонце заливало московські вулиці. Люди поспішали у своїх справах. А я думала про те, як цікаво влаштоване життя. Іноді нас викидає на берег – побитих, промоклих, нещасних. Але саме там ми раптом знаходимо скарби, про які навіть не підозрювали.
Іван не повернувся. Ні наступного дня, ні через тиждень. І я була рада. Бо це означало, що я закрила ту главу життя. Залишила в минулому людину, яка не вірила в мене. Який був упевнений, що я не впораюся без нього.
Він помилився.
