Костя розлучився з першою дружиною, бо вона мало його любила. Він так і сказав: “Мало!”
А йому хотілося, щоб любові, уваги й турботи було набагато більше.
Костя з дитинства знав від мами, що хороша дружина має любити й поважати чоловіка, стежити за порядком у домі, готувати, прати, дітей народжувати, виховувати їх. І, зрозуміло, бути слухняною, ласкавою, доброю. Ну, як… Попелюшка…
Спочатку Кості здалося, що Олена – саме та жінка, яку він шукав. Чоловік доглядав за нею цілий рік і вирішив, що знає як облуплену.
Однак, після весілля, коли молоде подружжя стало жити окремо, Олена виявилася зовсім іншою. Ні, вона робила все, що потрібно, але, як здавалося Кості, вкладала в це дуже мало любові.
Прибіжить з роботи, вечерю нашвидкуруч сфабрикує і подає чоловікові. Спочатку Костя смиренно їв те, що вона йому давала, але потім став обурюватися.
– Не хочу я твоєї картоплі! І макарони твої в горлі застрягають! Набридло! Я голубці люблю!
– Костику, милий, – миролюбно відповідала дружина, – голубці приготую у вихідний день. І побільше, щоб на три вечері вперед вистачило. А зараз не будь букою, не злись. Я ж теж із роботи. Забігалася за день, ще магазин, черги…
– Знайшла виправдання! Ти повинна все встигати! А не встигаєш – вставай раніше! Моя мама з півнями піднімалася, щоб на весь день їжі наготувати. І не просто їжі: тільки те, що кожен із нас любив. Якби ти моєму батькові ось ці ось макарони підсунула, та ось із цими котлетами, він би тобі їх у голову запустив!
– А ти запусти, спробуй! – Олена набула загрозливого вигляду, – у відповідь сковорідку ловити будеш!
– Ось-ось, – посміхнувся Костик, – я й кажу: нікудишня ти в мене…
– Іншу знайди, – ображено відмахнулася дружина…
Довго дутися Олена не вміла, тому вибухи чоловіка списувала на притирання характерів. Вона щиро намагалася відповідати його очікуванням. Поки не народилися близнюки…
Немовля потребує багато уваги, а вже, якщо їх одразу двоє – годі й казати.
Дні Олени пролітали миттєво. Частенько вона не встигала то квартиру прибрати, то випрасувати білизну, то наготувати чоловікові голубців, відбивних та інших його улюблених страв.
Костик довго терпіти не став.
– Ти зовсім знахабніла, – уже за пару-трійку місяців заявив він, – сидиш удома, бардак розвела! А я, між іншим, гарую! Чому поїсти нічого?! Сама їж свою кашу! Я що, на м’ясо не заробив?!
– Костя, хлопчики такі маленькі. Їм турбота потрібна. Щосекундна. І вдень, і вночі. Я втомлююся, не висипаюся. Ти не допомагаєш. Потерпи трошки, вони підростуть і все налагодиться, – вмовляла дружина.
– Потерпіти? Ти серйозно? Забула хто в домі господар! І про яку допомогу ти говориш? Досить того, що я вас утримую!
– Але ж це твої діти, Костя, – спробувала заспокоїти чоловіка Олена, – ти просто зобов’язаний про них піклуватися.
– Мої. А може, і не мої. Хто вас баб розбере, – грубо кинув Костя і пішов, голосно грюкнувши дверима.
Ні, насправді він так не думав. Просто хотів “поставити дружину на місце”.
А ось Олена сприйняла ці слова буквально. Образилася. І подала на розлучення.
– Ти ненормальна? – Костя щиро не зрозумів вчинку дружини, – кому ти потрібна з двома дітьми! Дивись: будеш назад проситися – не прийму!
Не просилася. Жодного разу допомоги не просила. Поїхала до батьків. Вони й допомагали піднімати дітлахів.
Аліменти Костя, звісно, платив. Але, щоб їх було поменше, змінив роботу на менш оплачувану – сторожем. А у вільні від графіка дні заробляв “собі на життя”. Неофіційно.
Про дітей чоловік вголос згадав тільки один раз, коли мама запитала.
– Синку, як там мої внучата? Бігають, мабуть?
– Забудь, мамо. І не питай. Я їй аліменти плачу, і все на цьому.
– Як? Це ж твої діти! Так не можна, ти маєш із ними спілкуватися. Інакше виростуть, не знаючи рідного батька.
– Нікому я нічого не винен. Льонка сама їхнього батька позбавила, от нехай сама ростить і виховує…
Через два роки, втомившись від материнської опіки, Костя знову одружився. Настя відповідала всім його вимогам: чудово готувала, будинок утримувала в чистоті й затишку, піклувалася про нього день і ніч. І кохала. Кохала так, що за кілька років Костя став задихатися від такого кохання.
Настя контролювала кожен його крок, хотіла знати, про що він думає, стежила в який бік і на кого дивиться. Тому що ревнувала. Страшно.
Навіть поява дитини не зменшила її завзяття. Словом, після семи років життя “під ковпаком у Мюллера” Костя подав на розлучення.
Про те, що тепер доведеться платити аліменти ще на одну дитину, чоловік не думав: так йому хотілося вирватися на свободу.
Зрозуміло, що і з цим сином після розлучення Костя перервав усіляке спілкування.
Йшли роки. Костя, тепер уже – Костянтин Андрійович, більше не одружився. З жінками жив, так. Але розлучався так само легко, як і сходився.
Претенденток із дітьми взагалі не розглядав. Вважав, що не зобов’язаний годувати чужих нащадків.
Закохався лише одного разу. Оксана була чудовою! Вони зустрічалися майже півроку. Костя навіть наважився зробити їй пропозицію.
Але, дізнавшись, що в жінки є донька, яка живе в дідуся з бабусею, одразу ретирувався.
Як не переконувала його Оксана, що дитина “не завадить їхньому щастю”, так і житиме з її батьками, Костя був непохитний.
– Ні, Оксано. Сьогодні твої батьки живі, а завтра? І що потім? Повісиш свою дочку мені на шию? Дудки! …
Так Костянтин Андрійович і жив. Батьків поховав. Аліменти виплатив. На пенсію вийшов.
Жінки його вже мало цікавили. Однак, готувати собі й домом займатися, не хотілося. Та й сили поменшало. Здоров’я, знову ж таки, стало підводити.
І вирішив Костянтин Андрійович Настю розшукати. Раптом вона досі одна? Ось зараз би її божевільне кохання стало в пригоді…
Приїхав, подзвонив у двері. Відчинив якийсь молодий чоловік.
– Настя… Анастасія Павлівна вдома? – трохи зніяковівши, запитав Костянтин Андрійович.
– Мама померла. Рік тому, – відповів чоловік, – а ви – хто?
Костя розгубився.
– Я? Ніхто…
“Якщо цей такий виріс, уявляю, якими стали Льонькині пацани, – ідучи додому, думав Костянтин Андрійович, – вони ж старші будуть”…
Кілька днів чоловік ніяк не міг викинути з голови ці думки. Нарешті, вирішив знайти Олену. Подивитися на синів: “Маю право, зрештою” …
Костянтин Андрійович довго м’явся біля дверей, не наважуючись зателефонувати.
Нарешті, натиснув кнопку дзвінка…
Двері відчинилися. На порозі стояла Олена. Вона майже не змінилася. Така ж струнка, з ямочками на обличчі. Тільки зморшки з’явилися, і волосся вкрилося сивиною.
– Костя? – здивувалася Олена, – невже ти пам’ятаєш?
– Пам’ятаю?
– Ну так, у мене сьогодні ювілей. Ти ж тому прийшов?
– Так-так… Звичайно, – підтвердив припущення колишньої дружини Костянтин Андрійович, який не забув, а просто не знав, що в Олени сьогодні день народження.
– Ну, проходь. Усі вже в зборі. Тебе представити, чи ти сам?
– Сам, – знову розгубився Костя.
Увійшовши в кімнату, Костя відчув, як у нього підкосилися ноги і все похолоділо всередині.
За святковим столом сиділи двоє практично однакових чоловіків, їхні дружини, кілька дітлахів – їхні діти, а отже, Костині онуки. І ще одна пара – Максим – син Насті (виявилося, що брати давно спілкуються) і його вагітна дружина.
Усі повернулися в бік незнайомого гостя. Дивилися дружелюбно, з цікавістю.
– Прошу любити й жалувати, – сказала Олена – мати цього великого сімейства, – це…
Костянтин Андрійович машинально схопив Олену за руку.
– Це давній знайомий іменинниці, – закінчив він фразу Олени, – ось, зайшов привітати…
– Мамо, це він? – запитав один із синів, коли вийшов слідом за Оленою на кухню, щоб допомогти винести деко з м’ясом по-французьки.
– Хто “він”?
– Наш батько…
– Не знаю, що тобі сказати, синку…
– Скажи, як є.
– Так, це ваш біологічний батько. Уперше з’явився за тридцять із гаком років.
– Чого хоче?
– Не знаю.
– Ну так я зараз дізнаюся!
– Не треба, не псуй свято. Зрештою, може, совість прокинулася в людини…
Провівши весь день зі своїми синами й онуками, Костянтин Андрійович приїхав додому сам не свій. Ні, його не мучили докори сумління або жаль про те, що його життя пройшло повз дітей.
Турбувало зовсім інше. Він ясно побачив перед собою трьох дорослих, схоже непогано забезпечених чоловіків, на утримання яких він платив аліменти 18 років. Вісімнадцять! Офіційно!
От і подумалося чоловікові: “Тепер вони цілком собі можуть зі мною розрахуватися” …
У нього навіть дух захопило від майбутніх перспектив…
Але зробити Костянтин Андрійович нічого не встиг. Помер цієї ж ночі. Уві сні.
Серце зупинилося…
P. S. Ставте лайк і підписуйтесь на мій канал
