Ось уже двадцять п’ять років вона жила з Василем. Разом вони підняли двох синів. Всяке бувало в житті: сварилися, мирилися.
Одне залишалося незмінним: Вася ніколи не дарував Ганні квітів, подарунків, не вітав зі святами. Навіть про день весілля жодного разу не згадав!
А вона чекала. Усі ці роки. Чекала від чоловіка хоча б один тюльпан на 8 Березня, якусь дрібничку на день народження і, звісно, кілька ласкавих слів у чергову річницю весілля.
Але… з року в рік нічого не змінювалося. Василь вперто не помічав, що своєю байдужістю ображає дружину. А те, що стосунки в родині давали тріщину після кожного свята, чоловік ніяк не пов’язував зі своєю поведінкою. Вважав усе це черговими примхами дружини.
Ось і цього разу, давши згоду прийти на новорічний корпоратив, Василь просто не згадав, що саме 29 грудня двадцять п’ять років тому вони з Анею одружилися.
Він не згадав, а от Аня пам’ятала дуже добре. Чи то жарт – срібне весілля! Жінка сподівалася, що вже цього року чоловік хоча б обмовиться про ювілей. І тоді вона пробачить йому всі роки забуття…
А він на корпоратив зібрався… Ніколи не ходив, а тут, у ТАКИЙ день закортіло.
“Якщо піде – не пробачу, – вирішила для себе Анна, – подам на розлучення. Скільки можна терпіти?!”
Василь, не підозрюючи, що наміри Ані настільки серйозні, 29 грудня привів себе до ладу, вдягнув найкращий костюм, надушився і кинув дружині.
– Бувай! Я постараюся прийти раніше, – зібрався йти, але Анна його зупинила.
– Не старайся. Тебе тут більше ніхто не чекає. Завтра ж подам на розлучення.
– Налякала… Подавай!
– Домовилися, – дружина сказала це надто спокійно, і Василь несподівано розлютився.
– Що ти про себе уявила?! Думаєш, я буду тебе вмовляти?! Не дочекаєшся! І запам’ятай: я зі своєї квартири нікуди не піду!
– Поживемо, побачимо, – тільки й відповіла Аня…
Корпоратив був у самому розпалі. Дорослі люди веселилися як діти. Треба сказати, організатори постаралися на славу! У сценарії задіяли і Діда Мороза, і Снігуроньку, і казкових персонажів.
Стіл ломився від смакоти, міцні напої лилися рікою.
Весело було всім!
Крім Василя…
Він сидів на святі з таким похмурим обличчям, що на це було боляче дивитися.
Троє товаришів по службі оточили “страждальця”.
– Вась, що сталося? Ти сам не свій.
– Так, дурниця…, – Василь явно не хотів бути відвертим, – настрою немає.
– Не інакше з дружиною посварився, – припустив один із колег, – мене це теж завжди з колії вибиває.
– Якби посварився, – не стримався Василь, – схоже, розлучатися доведеться…
– Загуляла? – співчутливо поцікавився другий.
– Та ти що?! – обурився Василь, – вона не така.
– Ну, значить, запилила на смерть, – підсумував третій, – усі вони баби такі.
– Не те, щоб запилила… Я взагалі не розумію, чого вона хоче. Начебто нормально все було…
– Та хто їх зрозуміє цих жінок?! Я зі своєю тридцять років живу, але так і не розібрався в її заморочках, – сказав товариш по службі, той, що постарше, – ти з нашою психологинею поговори, може, підкаже чого. Зараз я її приведу.
Не встиг Василь отямитися, як поруч із ним опинилася Віра Степанівна – психолог фірми.
– Ну-бо, Василю, – доброзичливо посміхнулася вона, – розповідайте, що не дає вам розслабитися і нормально відпочити?
Вася мовчав. Він ніколи не сприймав серйозно ні цю жінку, ні те, чим вона займається.
– Ну, що ж ви? Наважуйтеся? Раптом ми вирішимо вашу проблему? Одразу.
– Схоже, ми з дружиною розлучаємося, – нарешті, видавив із себе Василь, – вона заявила про це перед тим, як я сюди йшов.
– Давно разом живете?
– Давно. Старшому синові – 23, молодшому – 20.
– Ого! Ви – щасливий батько! Самотужки ростили?
– Чому? З дружиною…, – розгубився чоловік.
– Вона займалася тільки собою, бігала по салонах, спілкувалася з подружками, не опікувалася домом, не готувала, за вами і дітьми не доглядала?
– Що ви таке говорите? Усе навпаки…, – Василь навіть образився за Аню.
– Зраджувала?
– Ніколи! – Василь ледве стримувався, щоб не послати цю тітку куди подалі.
– Ясно. Розлучитеся, потім що?
– У сенсі?
– Роз’їдетеся?
– Це навряд чи. Найімовірніше будемо жити в одній квартирі, тільки в різних кімнатах.
Психолог усміхнулася. Вона явно не збиралася довго розмовляти з Василем: навколо лунала музика, співробітники піднімали келихи, танцювали і веселилися. Місце зовсім не підходило для сеансу психотерапії. Однак, вивести чоловіка зі ступору їй дуже хотілося: справа честі, так би мовити.
– Тобто: нічого не зміниться?
– Ну, не знаю …
– А я знаю. Будете жити разом. Зустрічатися вранці на кухні, ввечері біля ванної. Зводитимете кожен себе поодинці. Борщ вона смачний варить?
– Дуже! Вона чудово готує! – Василь відповідав на запитання машинально, не розуміючи, до чого хилить ця дивна жінка.
– Так от: її борщу у вашому житті більше не буде. І котлет, і пирогів…
Василь дивився на психолога очманілими очима.
– А ви самі хочете розлучатися? – допит тривав.
– Я – ні…
– Її ініціатива?
– Так…
– Чим ви її образили?
– Я? Нічим я її не образив! Вона сама вічно заводиться!
– Іншу знайшли? – Не звертаючи уваги на відповідь Василя, запитала Віра Степанівна.
– Ні, – Василь уже прийняв умови гри і відповідав, не замислюючись.
– Квіти коли востаннє дарували?
– … Ніколи…, – не одразу знайшовся чоловік.
Тепер здивувалася психологиня.
– Ніколи? За стільки років? До речі, уточніть, за скільки?
Василь задумався…
– Сьогодні двадцять п’ять…
– Що? – Психолог дивилася на Василя як на хворого, – у вас сьогодні срібне весілля, а ви на корпоративі? Один? Ну, знаєте… Я розумію вашу дружину…
– А я не розумію! – крикнув Василь так, що всі, хто танцював поруч, обернулися, – чого їй не вистачає? Не п’ю! Не курю! Зарплату приношу! Допомагаю в усьому!
– Що ви їй подарували востаннє? – Психолог продовжила допит, хоча бачила, що Василь сильно завівся.
– Востаннє? … Я не пам’ятаю…
– Коли це було?
– Перед весіллям.
Віра Степанівна замовкла. Вона все зрозуміла…
Василь теж мовчав: відчував, що розмова не закінчена.
– Хочете помиритися з дружиною? Просто зараз?
– Хочу, – випалив Василь, який бачив, що психолог не жартує.
-Тоді зробимо все, як я скажу. І ніяк інакше. Далеко живете?
– Зовсім поруч.
– Ідіть у гардероб, одягайтеся. Я зараз.
Василь слухняно попрямував до виходу. Він подумав, що Віра Степанівна хоче поговорити з Анею.
Чоловік вийшов на вулицю і став чекати.
Хвилин за десять з офісу вийшли Віра Степанівна з великим букетом квітів, який вона забрала з вази на одному зі столів, Дід Мороз і Снігуронька.
– Навіщо це? – здивувався Василь.
– Будемо рятувати ваш шлюб, – заявила психолог, – а ви спостерігайте і робіть висновки.
Коли підійшли до квартири, Віра Степанівна зняла зі своєї сукні красиву срібну брошку.
– Подаруйте дружині, коли ми підемо.
– Навіщо? Заберіть…, – став відмовлятися Василь.
– На срібному весіллі дарують срібло одне одному. Не здивуюся, якщо у вашої дружини прихований подарунок для вас. До речі, як її звуть?
– Анна.
– Ну, хлопці, будемо імпровізувати, – звернулася Віра Степанівна до супутників, – там нещасна, скривджена жінка. Ми маємо зробити так, щоб вона відчула себе щасливою… А головне, зрозуміла, що свято їй влаштував ось цей чудо-чоловік, – психологиня кивнула в бік Василя…
Аня сиділа в кріслі, дивилася в телевізор. Дивилася, але нічого не бачила. Образа просто душила її. У голові роїлися думки одна гірша за іншу. Жінка не уявляла, що буде далі, як вона житиме, що скаже синам. А цей… А цей розважається…
У двері подзвонили. Глянувши на годинник, жінка здивувалася, але пішла відчиняти.
Побачивши на порозі Діда Мороза і Снігуроньку, вона так розгубилася, що не знала, як поводитися.
Гості, бачачи її збентеження, відразу взяли жінку в оборот: привітали з прийдешнім Новим роком, попросили прочитати вірш, потягли водити хоровод. Називали Ганнусею, як маленьку.
І Анна раптом відчула себе дівчиськом, розслабилася, включилася в гру. У момент, коли Дід Мороз посадив її до себе на коліна і вручив солодкий подарунок, до кімнати увійшов Василь… з величезним букетом у руках…
Жінка не повірила своїм очам…
– Аня…, – Василь боязко ступив ближче…
Він навіть не встиг сказати те, чого вчила Віра Степанівна, бо дружина підбігла й повисла в нього на шиї…
– Спасибі, Васенько, спасибі, що згадав, – шепотіла вона, – і за свято спасибі…
Гості тихенько вийшли, щоб не заважати…
– І це після чверті століття разом! Коли ж чоловіки зрозуміють, що жінкам не так уже й багато потрібно для щастя, а, Дідусю Морозе? – Звернулася до попутника Віра Степанівна.
– Різні бувають жінки, – буркнув той у відповідь…
– Це – так, – багатозначно відгукнулася психолог, – власне, як і чоловіки…
