Вона поставила чашку перед Дмитром.
— Дмитре, — тихо сказала Оксана, — нам треба поговорити.
— Угу, — він навіть очей від екрана не підвів.
— Я серйозно. Нам справді треба поговорити.
— Увечері, Оксано. Я поспішаю. Сьогодні важлива презентація.
Він машинально поцілував її в щоку й пішов. Той самий короткий поцілунок, той самий ранок, та сама буденність. Наче нічної розмови взагалі не було.
Оксана опустилася на стілець і втупилася в недопиту каву чоловіка. Як можна так існувати? Жити з людиною під одним дахом і водночас зовсім її не бачити?
О дев’ятій задзвонила Людмила Павлівна.
— Оксано, чому ти вчора не брала слухавку?
— Була зайнята.
— Зайнята! — фиркнула свекруха. — І чим же це ти могла бути так зайнята?
Оксана промовчала. Пояснювати не мало жодного сенсу. Вона все одно не зрозуміє.
— Слухай уважно, — продовжила Людмила Павлівна. — Я сьогодні зайду. Нам потрібно дещо обговорити.
— Що саме?
— Побачиш. Десь близько дванадцятої буду.
Зв’язок обірвався. Оксана ще кілька секунд дивилася на телефон, і раптом її накрило чітке, майже фізичне усвідомлення: більше вона так не витримає. Не витримає нескінченних повчань, постійних докорів, життя в домі, де про неї говорять так, ніби вона чужа.
Вона підвелася й пішла до спальні. Із шафи дістала стару валізу, куплену ще перед їхньою весільною подорожжю. Валіза припала пилом, а ручка давно трималася абияк.
Оксана почала складати речі. Не квапилася, робила все ретельно. Сукні, кофтинки, білизна. Пальці тремтіли, та вона не зупинялася.
«Куди я піду? — майнуло в голові. — До Ірини? Донька здивується. Запитає: мамо, ви посварилися? А що я їй відповім? Що тато з бабусею вважають мене неробою?»
Вона поклала фотографії дітей, документи, кілька улюблених книжок. Валіза виявилася замалою. Та все одно дивно: тридцять п’ять років життя вміщалися майже в одну стару валізу.
Оксана сіла на край ліжка й заплакала. Тихо, без схлипувань, ніби боялася почути власний плач.
У передпокої озвався домофон. Людмила Павлівна прийшла раніше.
— Відчиняй! — пролунало з динаміка.
Оксана витерла сльози й пішла до дверей. Свекруха увірвалася в квартиру так, наче брала приступом укріплену фортецю.
— Ну що, поговоримо? — вона одразу попрямувала на кухню, сіла за стіл і владно кивнула. — Сідай.
Оксана сіла навпроти. Дивилася на цю жінку й раптом думала тільки про одне: невже я справді боялася її всі ці тридцять п’ять років?
— Отже, ситуація така, — почала Людмила Павлівна. — Учора я розмовляла з Дмитром. Довго розмовляла.
— Я чула.
— Чула? — свекруха насупилася. — Тим краще. Тоді розумієш, про що йдеться.
— Не зовсім.
— Оксано, — її голос раптом став поблажливо-м’яким, майже наставницьким, — ти ж розумна жінка. Невже сама не бачиш, що з тобою коїться?
— А що зі мною коїться?
— Ти змінилася. Дуже змінилася. Стала якась… норовлива.
Оксана мовчала.
— Раніше ти мене слухала, зважала на мої поради. А тепер? Тепер дозволяєш собі сперечатися!
— Коли це я сперечалася?
— Постійно! Учора, наприклад! Я запитала, чому ти не відповідаєш на дзвінки, а ти мені огризнулася!
— Я сказала, що була зайнята.
— Ось саме! І яким тоном! — Людмила Павлівна вдарила долонею по столу. — А позавчора? Я зауважила, що борщ пересолений, а ти промовчала. Навіть не вибачилася!
Оксана дивилася на неї й не могла збагнути, як раніше не помічала всього цього абсурду.
— Людмило Павлівно, — спокійно сказала вона, — ви той борщ їли?
— До чого тут це?
— Їли чи ні?
— Ну… скуштувала.
— Одну ложку. І після цього заявили, що він пересолений.
— Так! А що?
— А Дмитро з’їв цілу тарілку. І ще добавки попросив.
Свекруха на мить розгубилася, але швидко взяла себе в руки.
— Із ввічливості! Мій Дмитро делікатний, він не хотів тебе образити.
— Зрозуміло, — Оксана підвелася. — Людмило Павлівно, мені треба йти.
— Куди це тобі треба? Ми ще не все з’ясували!
— Уже все.
Оксана вийшла з кухні й попрямувала до валізи.
— А це ще що таке? — свекруха приголомшено втупилася у валізу.
