Та вголос я цього не вимовила.
— Підпиши ось тут, — Христина ткнула в порожній рядок одним зі своїх довгих нігтів. — І тоді ми більше тебе не турбуватимемо.
Я повільно підвела очі й подивилася на неї.
Їй було десь тридцять п’ять. Доглянута. Самовпевнена. З тих жінок, які звикли заходити в чуже життя так, ніби двері перед ними мають відчинятися самі.
Вона сиділа на моїй кухні з таким виглядом, наче мала повне право тут перебувати.
Наче це я була їй щось винна, а не навпаки.
— Чому? — спитала я.
Христина випросталася на стільці, ніби тільки й чекала цього запитання.
— Зараз поясню. Ми з Андрієм плануємо створити нормальну сім’ю. Хочемо взяти іпотеку, але нам не вистачає чотирьохсот тисяч гривень на перший внесок. Якщо ти відмовишся від аліментів, ми за півтора року зможемо відкласти потрібну суму. А тепер він щомісяця змушений віддавати гроші тобі, і через це всі наші розрахунки летять шкереберть.
Щомісяця.
Я ледь не засміялася їй просто в обличчя.
За два роки надійшло одинадцять платежів із двадцяти чотирьох.
Це вона називала «щомісяця»?
Мені стало цікаво, що саме Андрій їй розповідав. Можливо, запевняв, що платить справно. А може, ще й суму назвав зовсім іншу.
Та сперечатися я не стала.
Поки що.
Я лише схрестила руки на грудях і продовжила слухати.
— У тебе є робота, — сказала Христина.
Вона без жодного вагання перейшла на «ти», ніби ми були давніми знайомими або принаймні сиділи за одним столом не вперше.
— Ти й сама добре справляєшся. Дитина вдягнена, взута. Усе в нього є. То навіщо тобі ці аліменти? Це ж просто формальність.
Формальність.
П’ятнадцять тисяч чотириста гривень — формальність.
Можливо, для неї справді так.
Для мене ж це був гурток робототехніки, куди Марко ходив щовівторка.
Це була тепла зимова куртка, яку я купила йому в листопаді.
Це були три походи до стоматолога, бо дитячі зуби не чекають, доки батькові стане зручно заплатити.
Христина мовчки чекала моєї відповіді й ритмічно постукувала по столу своїми ідеально нафарбованими бордовими нігтями — довгими, гострими, бездоганними.
Для неї все виглядало дуже просто.
Постав підпис — і проблема зникне.
— Андрій знає, що ти прийшла до мене? — запитала я.
Повисла пауза.
Вона тривала недовго, але я її вловила.
Христина поправила сумку на колінах і лише тоді відповіла:
— Це було наше спільне рішення.
— Якщо рішення справді спільне, нехай він прийде сам, — сказала я спокійно. — Нехай сяде ось тут, навпроти мене, і скаже мені в очі: «Мені не потрібен мій син. Я не хочу його утримувати». Тоді й поговоримо.
Христина примружилася.
Такого вона явно не чекала.
Вочевидь, вона уявляла собі іншу картину: змучену, тиху колишню дружину, яка злякається, опустить очі й слухняно підпише принесений папірець.
Але я не злякалася.
І підписувати нічого не збиралася.
— Ти не розумієш, — промовила Христина вже різкіше. У її голосі з’явився метал. — Йому важко. Його розриває між тобою і нами. Він намагається будувати нове життя, а ти й далі тягнеш із нього гроші.
Тягнеш із нього гроші.
Я прибрала за вухо пасмо волосся, що вибилося, і повернулася до плити.
Увімкнула чайник не тому, що мені раптом захотілося чаю. Просто треба було чимось зайняти руки. Треба було відвернутися, щоб вона не побачила мого обличчя.
Чайник спершу тихо загудів, потім зашумів голосніше й нарешті закипів.
Я налила окріп у чашку, кинула пакетик м’ятного чаю й завмерла, чекаючи, поки вода набуде блідого зеленкуватого відтінку.
Пара піднімалася вгору й змішувалася із запахом Христининих парфумів.
Чай вийшов гіркий — я забула покласти цукор.
Я пила його, стоячи біля вікна, і відчувала її погляд у себе між лопатками.
— Я не тягну з нього гроші, — сказала я, не обертаючись. — Я отримую суму, визначену судом. Не більше й не менше.
— Суд, суд, — пирхнула Христина. — У таких, як ти, все має вирішуватися тільки через суд. Нормальні люди вміють домовлятися.
Я повернулася до столу й сіла навпроти неї.
Між нами стояла чашка, над якою ще здіймалася пара.
— Я намагалася домовитися, — відповіла я. — Двічі лише цього року. Спершу надіслала йому детальний розрахунок: скільки він винен і за які саме місяці. Він прочитав повідомлення й не відповів. Потім я запропонувала графік погашення боргу: десять тисяч гривень щомісяця понад поточні платежі. Він погодився. А наступного місяця не переказав жодної гривні.
Христина промовчала.
Лише нервово смикнула блискавку на своїй сумці.
— Гаразд, — сказала вона нарешті. — Якщо ти не хочеш слухати аргументи, я зараз йому зателефоную. Просто тут, при тобі. Нехай він сам усе скаже.
Вона дістала телефон і швидко знайшла його номер.
Я мовчки спостерігала за нею.
Потім на мить перевела погляд на полицю.
Мій телефон усе ще стояв вертикально, прихилений до книжки. Маленький червоний вогник запису ледь помітно світився.
Христина натиснула виклик і одразу ввімкнула гучний зв’язок.
Пролунав перший гудок.
Потім другий.
На третьому Андрій відповів.
— Христино, що там?
Його голос розлився кухнею — роздратований, нетерплячий, чужий.
Я не чула його вже понад пів року.
Востаннє телефонувала йому, щоб нагадати про день народження Марка.
Тоді він коротко сказав: «Добре» — і більше не передзвонив.
— Я в твоєї колишньої дружини, — голосно промовила Христина, ніби навмисне хотіла, щоб я почула кожен склад. — Вона відмовляється підписувати. Поговори з нею.
Запала тиша.
На задньому плані в нього приглушено бурмотів телевізор.
— Христино, я ж казав тобі вирішити це самій, — кинув Андрій. — Я втомився від цих жіночих розбірок.
Жіночих розбірок.
Його син.
Його аліменти.
Його борг.
А для нього все це було просто жіночими розбірками.
Я стояла біля вікна, стискаючи чашку обома руками, і мовчала.
Чай уже охолов, але я не ставила його на стіл.
Мені потрібно було бодай за щось триматися.
— Андрію, вона не розуміє, — Христина підвищила голос. — Поясни їй нормально. Скажи, що ви це обговорили.
— Слухай, просто скажи їй, хай підписує, — відповів він різко. — Я втомився від усієї цієї драми. Хоче грошей — нехай іде працювати. Мені це вже набридло.
Про Марка він не сказав жодного слова.
Жодного.
Він навіть не спробував бодай удавати, що пам’ятає, заради кого існують ці аліменти.