– На мені й так усе! Куди вже більше? – Алла була обурена.
Чоловік нічого не відповів. Він, як завжди, вважав за краще “заховати голову в пісок” у надії, що все само собою якось владнається. Зазвичай утворювалося не само собою – проблеми розрулювала Алла. Вона працювала віддалено, вдома на комп’ютері. Графік вільний. Зарплата спочатку була невелика, потім Алла підвищила кваліфікацію і зарплата підвищилася. Стала отримувати значно більше за чоловіка. На її гроші виплачувався кредит на машину, оплачувався відпочинок, купувалася побутова техніка, одяг. Потім декрет. Алла, практично “не знижуючи обертів”, виносила і народила дитину. Вимотувалася, звичайно, але дуже не хотілося втрачати хороший дохід.
Малюк пішов у ясла. Стало легше, і Алла “на радощах” впряглася ще більше. Крім того, тепер потрібно було оплачувати і самі ясла. Це був не звичайний заклад, Алла його ретельно вибирала. Для своєї дитини їй хотілося все найкраще. Чоловік, як завжди, довіряв у цих, та й у багатьох інших, питаннях дружині.
Весь цей час вони жили в окремій квартирі, що дісталася Аллі від бабусі. У чоловіка, Артура, своєї житлоплощі не було. До того, як вони одружилися, він жив із мамою і племінницею, дочкою його старшої сестри. Самої сестри три роки тому не стало. Так вийшло. І це дуже “підкосило” матір Артура, Валентину Юріївну. Здоров’я в неї погіршилося, став часто підвищуватися тиск до величезних цифр.
До того моменту, як Артур одружився з Аллою і з’їхав, племінниця вже навчалася в інституті і була цілком дорослою. Однак у неї було своє життя, окреме. Вона гуляла з подружками, їздила в поїздки, зустрічалася з хлопцями, ні в чому собі не відмовляла і вдома майже не бувала.
Валентина Юріївна з усіма своїми питаннями і проблемами зверталася до сім’ї сина. Точніше, до Алли. Тому що від інших не було абсолютно ніякого толку. Однак Марійці – онучці, допомагати не забувала: оплачувала всі її забаганки. Адже вона сирота, дочка народила її поза шлюбом. Там була темна історія, свекруха Алли не любила говорити на ту тему. Вони й зрозуміло: чого було хорошого в усьому цьому?
Так і жили. Усе було нормально, поки Валентина Юріївна не “загриміла” в лікарню. Наслідки сильного стрибка тиску були дуже серйозні. Вона злягла. У лікарні, за три тижні її більш-менш підлікували, проте жінка все ще залишалася лежачою хворою. І жодних прогнозів лікарі не давали.
Артур, як завжди, самоусунувся, надавши дружині вирішувати ці проблеми.
– Жінки краще в цих питаннях розбираються, – розвів він руками.
– У яких питаннях? – здивувалася Алла.
– Ну… догляд за хворими… там… виходжування всяке, реабілітація… – задумливо прорік Артур і почухав потилицю.
– Я дизайнер! А не медик. І розбираюся в цьому не більше за тебе, – зітхнула Алла. – Гаразд. Поїду, послухаю, що скаже лікар.
Свекруху Алла недолюблювала. Між ними було дипломатичне перемир’я. Спочатку вони сварилися і навіть сильно. Але потім якось вирішили не загострювати розбіжності, тим паче, що жили не разом. Кожна з жінок, і Алла, і Валентина Юріївна, була з багатьма не згодна, проте вони не висловлювали це вголос. Алла терпіла свекруху з ввічливості й поваги. Свекруха терпіла Аллу, бо вона була чудовою дружиною Артуру і таку, як вона, треба було ще пошукати. Крім того, вона розуміла, що син, як здобувач, м’яко кажучи “не дуже”. І весь дохід іде від невістки.
Онука вона бачила рідко. То тиск у неї піднімався, то головні болі приймалися так, що ні до чого було. І, як на гріх, саме тоді, коли потрібно кілька годин посидіти з малюком. Тому розраховувати на допомогу свекрухи Алла ніяк не могла.
Однак тепер усі розраховували на допомогу Алли. Вона забрала Валентину Юріївну з лікарні (вона ж працює вдома, можна відлучитися в будь-який момент, а Артура на роботі не відпускають просто так) і привезла до неї додому. Було вирішено, що на деякий час син із сім’єю оселяться у Валентини Юріївни, щоб допомагати.
Оселилися. За три тижні Алла схудла так, що стала виглядати, як вішалка для одягу. Якимось чином, примудряючись справлятися зі своєю роботою, вона ще й доглядала за свекрухою. Варила бульйони, протирала овочі та фрукти і годувала Валентину Юріївну з ложечки, мила, перевертала.
Дівчина Машенька, улюблена онука, скрививши носик, щоразу тихенько прошмигувала у свою кімнату і не виходила до самої ночі, сиділа, як мишка, аби її не “підпрягли” допомагати. А вранці в інститут. А потім гуляти. Життя не стоїть на місці. Бабуся – це бабуся, а вона тут до чого?
Чоловік теж мало допомагав. Алла намагалася волати до його совісті.
– Це ж твоя мати! Допоможи хоч. Мені одній важко!
– Я… ну не можу я… Це жіночі справи, – як завжди, мямлив Артур. – Я в магазин сходив, продукти купив. Що ще треба?
Жіночі справи були дуже серйозні. Валентина Юріївна на одужання не йшла, бурчала, злилася на Аллу, сина і всіх підряд. Вередувала і часто говорила те, що, на думку Алли, не стала б говорити до хвороби. Алла дізналася про себе багато нового. Виявляється, (на думку свекрухи) Аллі невимовно пощастило здобути гарну освіту і знайти таку гарну роботу. Сиди собі вдома, чай попивай, та в комп’ютер тикай там чогось. А грошики платять чималі. Дуже чималі. А Артурчик – нещасний хлопчик. Йому не пощастило. З навчанням у нього якось відразу не клеїлося. Вчителі погані траплялися. Потім в інститут не вступив. Теж не пощастило просто.
Валентина Юріївна “затягнула тугіше пояс” і взяла кредит на освіту синові. Але вчився він абияк, сачкував і прогулював. Кілька разів мало не вилетів з інституту. Незважаючи на те, що навчався він платно, вчитися там все одно було потрібно, і прогули теж були неприпустимі. Скільки було пошарпано нервів, перш ніж “хлопчик” отримав заповітну корочку. А все тому, що ще в школі в нього були погані вчителі, – вважала Валентина Юріївна. А тут ще донька старша: хворіла, потім не стало її. Мати розривалася, намагаючись вижити і витягнути дітей. І внучка школу закінчувала, теж потрібно було думати про подальшу освіту. Слава Богу, Машенька (розумниця) вступила сама, на бюджет, чим безмірно пишалася, і що доводило (на думку свекрухи) важливу роль поганих і хороших учителів. Маша вчилася в найкращій школі. Тоді ще дочка оплачувала її.
Алла сто перший раз вислуховувала все це і розуміла, що більше так не може. Усі молодці. Усі. Крім неї. Адже їй просто пощастило.
“Так, пощастило… Особливо з чоловіком, – сумно думала Алла, – Що я в ньому знайшла? Де були мої очі і мої мізки?” Вона все частіше думала про це. Одного разу вона запропонувала Артуру найняти доглядальницю для матері, а самим переїхати назад у свою квартиру.
– Доглядальницю?! – здивувався чоловік, – Ну… це дорого взагалі-то… Я не потягну… Ти дивись сама. Якщо тобі треба, наймай, тільки сама й оплачуй.
У них з Артуром віддавна існувала домовленість: він оплачував комунальні платежі, купував основні, найнеобхідніші продукти. Алла – все інше. Тому й доглядальницю наймати, природно, потрібно було на гроші Алли. “Це і їжаку зрозуміло, – злилася жінка, – Однак ЯК це було сказано! Я що, всім зобов’язана? Ні вже товариші, ви зовсім знахабніли. Я ще жити хочу. А зараз я стала схожа на свою тінь. І нікому до цього немає діла…”
У якийсь момент жінка зрозуміла, що більше не може. Не може і не хоче. Одного дня, сказавши свекрусі, що вирушає в магазин, вона ганебно втекла, захопивши, дорогою, сина з садка, і приїхала у свою квартиру.
“Як добре… – думала Алла, лежачи на своєму величезному двоспальному ліжку і дивлячись у стелю, – Я вдома! Нічого не хочу. Тільки лежати. Як же я втомилася…”
Вона покликала малюка Рому вечеряти. Вони їли і Алла думала про те, що там, у будинку у свекрухи, напевно, її вже схопилися. Вона не кинула літню жінку напризволяще. Вона її нагодувала, переодягла і через, приблизно годину-півтори, мав повернутися з роботи Артур, як зазвичай. Йому Алла написала записку, в якій йшлося про те, що вона не хоче і не може так більше, і тому йде. А Валентині Юріївні вона бажає якнайшвидшого одужання. І просить передати, щоб не ображалася на неї…
А телефон Алла вимкнула.
Артур примчав того ж вечора. Алла не пустила його й на поріг. Поговорили просто через відчинені двері. Говорити-то було ні про що. Чоловіка не хвилювала сама Алла і чому вона пішла. Він не говорив про любов до неї або до сина. Він турбувався тільки про те, що робитиме без неї.
– Раджу тобі все ж найняти доглядальницю. Професійний догляд, знаєш, він кращий навіть, – задумливо проговорила Алла. – І так. Я на розлучення подаю. Не хочу бути ломовим конем, на якому всі їздять. Поки що.
Артур пішов ні з чим. Телефон Алла, звісно, потім увімкнула: адже могли зателефонувати з роботи.
Телефонувала Валентина Юріївна. Просила повернутися, не кидати її й Артурчика. Вибачалася за свої слова, за те, що так невдячно ставилася до неї. Однак у її голосі відчувалися зарозумілі нотки. І звучало це так, що, мовляв, давай швиденько прощай нас, і повертайся до своїх обов’язків.
Алла пояснила, що нікому нічого не зобов’язана. І у Валентини Юріївни є син. А ще онука Машенька-розумниця. Ось вони-то і мають брати найжвавішу участь у її житті, адже вони багато чим їй зобов’язані. Свекруха кинула слухавку.
Розлучення відбулося.
Ось так несподівано Алла стала незаміжньою жінкою. І, як виявилося, нічого не змінилося. Зовсім. Як робила все сама, так і продовжувала робити. Тільки турбот менше стало. І вона була вдячна цьому випадку, який допоміг їй розкрити очі на ставлення до неї колись близьких людей.
А Валентина Юріївна пішла на поправку. І в цьому чималу роль зіграла хороша доглядальниця, яка не тільки грамотно доглядала за жінкою, а й займалася з нею спеціальними реабілітаційними вправами. Артур просто знайшов підробіток (“виявляється, так можна було!” – сумно усміхнулася Алла, дізнавшись новини від Маші, яку випадково зустріла) і зміг найняти доглядальницю. А до цього, до речі, до доглядальниці – Машенька допомагала бабусі. І годувала, і доглядала. Виявилося, що вона все це вміє і може. І все в них добре склалося.
“Ось. Усім на користь пішло, – розмірковувала Алла, виконуючи чергове замовлення, сидячи за комп’ютером, – Що я їх усіх зі своєї шиї скинула. І мені на користь: надалі розумнішою буду…”
