Анна поморщилася. На смартфоні знову висвітилося повідомлення від свекрухи.
“Не забула про недільний обід?”
Звісно, не забула. Хіба таке забудеш? Щонеділі – як на допит.
“Коли ж онуки? Що лікарі кажуть? А може, ви не так стараєтеся?”
Телефон вислизнув із змерзлих пальців, глухо стукнувся об стільницю. Анна неуважно помішала овочеве рагу, вдихнула пряний аромат базиліка й розмарину.
Антон любить, коли пахне травами. Каже, нагадує італійський ресторанчик, де вони відзначали першу річницю.
У двері подзвонили – різко, вимогливо.
Анна здригнулася, ледь не впустивши дерев’яну лопатку.
Кого ще принесло? Антон повернеться тільки за годину, у нього свій ключ.
На порозі стояла Світлана Геннадіївна – пряма, як багнет, з ідеально укладеною стрижкою і стиснутими губами.
– Здрастуй, Ганнусю, – процідила вона, проходячи у квартиру. – Вирішила заглянути, перевірити, як ви тут.
Анна відчула, як німіють кінчики пальців. Від свекрухи виходила майже відчутна хвиля несхвалення.
– Антон ще на роботі, – пробурмотіла вона, задкуючи на кухню. – Хочете чаю?
– Чаю? – Світлана Геннадіївна презирливо фиркнула. – Ні вже, дякую. Я взагалі-то у справі.
Вона пройшла на кухню, гидливо принюхалася.
– Знову зі спеціями? Антошенька від них печією мучиться. Я ж казала!
– Він любить, – тихо заперечила Анна. – Сам просить.
– Просить! – свекруха сплеснула руками. – Він у нас добрий, от і не хоче тебе ображати.
А ти користуєшся! Замість того, щоб про головне думати.
Анна стиснула кулаки. Ну ось, починається.
– Про що ж це? – запитала вона, намагаючись, щоб голос звучав рівно.
– Ніби не знаєш! – Світлана Геннадіївна плюхнулася на табурет. – Третій рік пішов, а результату немає.
Усі подруги вже по другому народили, а ти все в кар’єристку граєш.
– Я не граю, – видавила Анна. – Я працюю. І ми намагаємося.
– Намагаєтеся! – свекруха скривилася. – Бачила я такі старання. То спеції, то робота допізна.
А може, ти взагалі… – вона багатозначно замовкла.
– Що – взагалі? – в Анни заломило скроні.
– Ну, це саме… – Світлана Геннадіївна понизила голос до шепоту. – Безплідна?
Анна вчепилася у стільницю. Перед очима попливли червоні кола.
– Ви не маєте права, – прошепотіла вона. – Це наша особиста справа.
– Ось саме – ваша! – відрізала свекруха. – А я маю дивитися, як мій син гробить своє життя?
Ні дітей, ні нормальної їжі. Тільки травички та кар’єра!
У передпокої клацнув замок. Анна здригнулася.
Антон! Слава богу, може, хоч він…
– Мамо? – здивовано вигукнув він, заглядаючи на кухню. – Ти чого тут?
– Синку! – Світлана Геннадіївна розквітла. – А я ось, зайшла провідати. Турбуюся ж.
– Про що турбуєшся? – Антон втомлено опустився на стілець, потер обличчя долонями.
– Як про що? Про онуків, звісно! – свекруха подалася вперед. – Третій рік пішов, а результату немає.
Може, до лікаря сходіть? Перевіритеся?
Анна закусила губу. Зараз. Зараз Антон осадить матір, скаже, що це не її справа…
– А що, мамо, може й справді варто, – задумливо протягнув він. – А то й справді якось дивно виходить.
У Анни перехопило подих. Вона повільно повернулася до чоловіка.
– Що ти сказав?
– Ну а що? – він знизав плечима. – Мама правильно каже. Усі вже дітей мають, а ми все ніяк.
– Ось! – урочисто вигукнула Світлана Геннадіївна. – Я ж кажу – щось тут не так! Може, ти, Ганнуся…
– Замовкніть! – Анна з гуркотом опустила лопатку. – Антоне, скажи їй! Скажи, щоб перестала!
– А що я маю сказати? – він розвів руками. – Мама правду каже. Ти б ще вдячна була, що я…
– Що? – тихо перепитала Анна. – Договорюй.
– Що від тебе не йду, – буркнув Антон. – З твоїми-то проблемами.
У кухні повисла дзвінка тиша. Анна повільно випрямилася, відчуваючи, як усередині щось обривається.
– Ось, значить, як, – вимовила вона чужим голосом. – Вдячна повинна бути?
– Ну а що? – він відвів очі. – Сама подумай…
– Я подумала, – обірвала його Анна. – І знаєш що? Не буду я вдячною. Геть звідси. Обидва.
– Що?! – взвизгнула Світлана Геннадіївна. – Та як ти смієш! Антошенько…
Але Анна вже не слухала. Вона відчинила вхідні двері.
– Геть! Це моя квартира. Бабусина. І жити тут буде той, кого я захочу. А ви – геть!
– Ань, ти що? – розгублено пробурмотів Антон. – Давай спокійно…
– Геть! – закричала вона, відчуваючи, як по щоках котяться сльози. – Забирайтеся! І щоб духу вашого!..
Коли за ними зачинилися двері, Анна повільно осіла на підлогу.
У голові билася одна думка: “Як він міг? Як міг так зі мною?”
Вона провела на підлозі майже годину, дивлячись в одну точку і намагаючись усвідомити те, що сталося.
Потім повільно піднялася, пройшла на кухню. Механічно вимкнула плиту, вилила остигле рагу у відро для сміття.
На столі завібрував телефон – Антон.
Анна, не дивлячись, скинула виклик. Потім ще один, і ще. Зрештою вона просто вимкнула телефон.
Ніч накрила квартиру чорним покривалом. Анна лежала в ліжку, вперше за три роки – сама, і дивилася в стелю.
Дивно, але сліз більше не було. Тільки порожнеча всередині й дзвінка тиша навколо.
“Треба ж було так помилитися в людині, – думала вона. – Три роки вважати своєю, рідною. А він…”
Десь у глибині душі ворухнулося боязке: “А може, помиритися? Пробачити?”
Але Анна рішуче відкинула цю думку. Ні вже. Досить бути вдячною. Пора починати жити.
За вікном заходив світанок. Перший світанок її нового життя.
Минув час. Анна провела пальцем по стіні, збираючи сірий пил від штукатурки.
Робітники якраз закінчували демонтаж старої кухні. Рік пролетів непомітно, залишивши після себе розлучення, підвищення на роботі та тверде рішення – почати все заново.
Вона примружилася, роздивляючись голі стіни. У кухонному салоні на неї чекав розроблений проект – ніжно-фісташкові фасади, кварцова стільниця, вбудована техніка.
Прощавай, стара кухня з облупленим пластиком і краном, що вічно капає.
– Проєкт переглянемо? – пролунав за спиною приємний баритон.
Анна обернулася. У дверях стояв менеджер салону – Віталій.
Високий шатен з ледь помітною сивиною на скронях, в ідеально випрасуваній сорочці та з папкою креслень під пахвою.
Його сірі очі променилися спокійною впевненістю людини, яка знає свою справу.
– Так, мабуть, – кивнула вона. – Здається, я дозріла для вбудованої винної шафи.
– Чудове рішення, – посміхнувся Віталій. – Знаєте, вино – як хороша кухня. Вимагає правильного поводження й особливої атмосфери.
У його голосі звучало щось таке… особливе. Ніби він говорив не тільки про вино. Анна відчула, як фарба приливає до щік.
– Гадаєте, я здатна створити правильну атмосферу? – запитала вона, сама дивуючись своїй сміливості.
– Упевнений, – просто відповів він. – Хочете, обговоримо це за чашкою кави?
Так почалося їхнє знайомство.
Кава перетворилася на вечерю, вечеря – на довгу прогулянку вечірнім містом.
Віталій виявився уважним слухачем і цікавим співрозмовником. Він багато подорожував, любив джаз і вмів готувати справжнє різотто.
– Знаєш, – сказав він одного разу, коли вони сиділи в маленькій кав’ярні, – ти якась… особлива. Світишся зсередини.
Анна опустила очі. Усередині все стиснулося від передчуття неминучої розмови.
– Віталію, почекай. Мені потрібно тобі дещо сказати.
Вона глибоко зітхнула і виклала все – про колишнього чоловіка, про його матір, про їхні закиди в безплідді.
– Розумієш, я, напевно, справді не можу мати дітей, – закінчила вона, мнучи серветку. – Три роки намагалася і…
– І що? – перебив він. – Це змінює те, яка ти є?
Анна розгублено моргнула.
– Але ж…
– Знаєш, що я думаю? – Віталій накрив її руку своєю. – Я думаю, що діти – це прекрасно.
Але ще прекрасніше – зустріти людину, яка робить тебе щасливим просто тому, що вона є.
У його очах хлюпала така ніжність, що в Анни перехопило подих.
– Ти справді так вважаєш? – прошепотіла вона.
– Правда, – він легко знизав плечима. – До того ж, існує усиновлення. Або ще якісь способи. Або, можливо…
Договорити він не встиг – задзвонив телефон Анни. На екрані висвітився номер Тетяни.
– Так, сестричко?
– Анька! – голос Тетяни дзвенів від збудження. – Ти не повіриш! Я щойно від Свєтки, сусідки твоєї колишньої свекрухи!
– І що? – Анна напружилася.
– Антон-то твій, виявляється, безплідний! Уявляєш? Він із новою дружиною одружився, а дітей усе немає й немає. Сходили до лікаря – а в нього повна нездатність! Ось вона, карма!
Анна мовчки слухала щебетання сестри. Усередині розповзалося дивне почуття – не зловтіха, ні. Радше, полегшення. Значить, справа була не в ній. Весь цей час…
– Аня? Ти чого мовчиш?
– Усе добре, Тань, – тихо відповіла вона. – Просто… знаєш, це вже неважливо.
І це справді було неважливо. Бо через місяць, збираючись на роботу, Анна відчула легке запаморочення. А ще за тиждень тест показав дві смужки.
Гуляючи парком із тримісячною Марійкою, Анна часто думала про мінливості долі. Про те, як життя часом робить найнесподіваніші повороти.
І про те, що щастя приходить не тоді, коли ти його чекаєш, а коли перестаєш бути вдячною за крихітки.
Віталій міцніше обійняв її за плечі, поправив козирок візка. Десь позаду почулися кроки – хтось ішов тією ж доріжкою.
Анна не оберталася. Їй було достатньо того, що є тут і зараз – теплий весняний день, коханий чоловік поруч і їхнє маленьке диво у візочку.
А Антон… Що ж, нехай дивиться їм услід. Тепер це справді неважливо.
Автор: Катерина І.
