– У Туреччину? – перепитала Лера, не вірячи своїм вухам. – Ви їдете з мамою разом?
– Так, за гарячою путівкою. Тільки ми з мамою! – вимовив Олексій, ніби це було очевидно.
***
Лера сиділа на дивані в їхній орендованій однокімнатній квартирі, притискаючи коліна до грудей. За вікном – сірий мікрорайон, однакові коробки будинків, вічно забита парковка.
– Зверху заселилися нові мешканці і тепер роблять ремонт, – зітхнула вона, коли Льоша увійшов із двома пакетами з “Пятерочки”.
– Нічого, це ж не назавжди. Ремонт не нескінченний, – усміхнувся він, дістаючи банку її улюбленого варення.
Вони одружилися три роки тому: вона – дизайнер, він – економіст. Жили від зарплати до зарплати, але Лера вірила – все налагодиться.
Звістка про смерть дідуся прийшла несподівано. Андрій Петрович не бажав переїжджати з села в місто і до кінця днів не змінив свого рішення. Він говорив, що його батьківщина саме там.
– Дід залишив тобі будинок?! – Льоша обійняв її так, що затріщали ребра.
Але коли вони вперше переступили поріг спадщини, захват випарувався. Будинок був старим, а саме село розташовувалося далеко від міста… Порадившись із чоловіком, Лера вирішила продати будинок і виручені гроші віддати під початковий внесок для власної квартири.
Лера сиділа на кухні у матері, розглядаючи потертий фотоальбом. На знімках її дід Андрій у робочій робі стояв поруч зі щойно залитим фундаментом – тим самим будинком, що тепер був її спадщиною.
– Він кожен цвях тут сам забивав, – Анна Андріївна провела пальцем по фотографії. – Продавати, звісно, можна. Але тільки якщо ці гроші підуть на щось справді цінне.
Лера зітхнула.
– Льоша каже, що краще взяти іпотеку на нього – так вигідніше.
Мати різко закрила альбом.
– Він уже машину на себе оформив. Досить!
– Мамо! – вигукнула Лєра. – Він же частіше їздить за кермом. У мене ж більше віддалена робота.
– Ну так… тому ти свої права закинула і тепер вони припадають пилом у дальній шухляді, – різко висловилася Анна Андріївна.
Будинок у селі вдалося продати швидше, ніж очікувалося. Покупець – місцевий фермер – одразу оцінив масштаб ділянки. Земля і справді була дуже вдалою – з одного боку річка, поруч ліс. Повітря чудове!
– Півтора мільйона – це мало, – хмурився Льоша, розглядаючи документи.
– Зате цих грошей вистачить на початковий внесок, – Лера акуратно склала чек у папку.
***
– Я вирішила оформити іпотеку на себе, – Лера поклала на стіл паспорт.
Льоша ахнув.
– Але ми ж уже все вирішили!
У цей час банківський співробітник ковзнув незадоволеним поглядом по Лері.
– Продовжуйте, – спокійно відповіла вона.
– Сума, яку я вношу від продажу будинку пристойна. Ти готовий додати стільки ж?
Він замовк. Їхні спільні накопичення за три роки пішли на Ауді для Льоші, про яку він завжди мріяв.
– Ти мені не довіряєш? – Льоша бив кулаком по столу, коли вони повернулися додому.
– Довіряю. Але цього разу я вирішила вчинити так. Хіба ти б не зробив те саме на моєму місці?
– Можливо… – чоловік трохи пом’якшав.
***
Лера стояла біля вікна нової квартири, спостерігаючи, як поруч із будинком гуляють маленькі діти. Мабуть, хтось уже тут живе. Льоша, сидячи на коробці з плиткою, нервово перебирав ключі від машини.
– Я тут подумав… Може, ми поживемо в моєї мами, поки триває ремонт. Вкладення чималі… – невпевнено вимовив Олексій.
– Так, я теж думала про те, щоб перебратися до батьків, – кивнула Лера. – Але чи буде це всім зручно?
– Мама не проти. Я вже зателефонував їй. Але… ти впевнена? – запитав він, уникаючи її погляду.
– Так спокійніше. Заощадимо на оренді 40 тисяч на місяць – вкладемо їх у ремонт, – вона ткнула пальцем у кошторис.
Льоша кивнув, але його пальці стиснули ключі.
***
Квартира Олени Іванівни пахла лавандою і старістю. Гостьову кімнату, де тепер жили Лєра з Льошею, свекруха обставила його дитячими фотографіями: Льоша в школі, Льоша з першою машиною, Льоша… Льоша… Льоша… Льоша.
– Кава? – Олена Іванівна поставила чашку тільки для сина.
– Я сама. Дякую, – Лера встала з-за столу, уникаючи неприємної посмішки свекрухи.
– Синку, ти їж пиріжки. Дружина то тобі такого точно не приготує, – Олена Іванівна додавала масла у вогонь.
– Спасибі, мамо, – з усмішкою відповів Олексій.
– А тобі худнути треба! – різко відреагувала свекруха, коли Лєра повернувшись за стіл, потягнулася до пиріжків.
– З чого це ви так вирішили? – усміхнулася невістка. – Моя вага – це моя особиста справа.
– Ну так… як і нова квартира, – уїдливо додала Олена Іванівна.
– Ах, вам це спокою не дає, – розсміялася Валерія.
– Так! – свекруха голосно поставила чашку на стіл. – Не бачу нічого смішного! Квартиру оформила на себе, а жити прийшла до свекрухи, а не рідної матері.
– Та якби я знала, що тут буде таке, то ніколи б не погодилася. Це між іншим Льоша запропонував.
– Лєра! – шикнув на неї Олексій.
– Що? – дружина здивовано захлопала очима. – Гаразд, мені працювати пора. Поспішаю піти, – додала вона.
Лера пішла в кімнату, а Олена Іванівна продовжувала говорити синові всякі небилиці про невістку: що вона замість роботи серіали дивиться, що до мужиків якихось ходить.
Льоша відмахувався до пори до часу. А потім сталося ось що.
Одного вечора, коли Лера повернулася додому з роботи, вона помітила, що у квартирі панує незвичайна метушня. Олена Іванівна, здавалося, була в піднесеному настрої: вона дістала з шафи свою запорошену пилом валізу і почала збирати свої найкрасивіші та найулюбленіші сукні. Лера здивувалася і підійшла ближче.
– Олено Іванівно, а ви кудись збираєтеся? – запитала вона, намагаючись приховати своє здивування.
Свекруха, не відриваючись від своїх справ, лише кинула через плече.
– Із цим питанням краще звернися до Льоші.
Лера насупилася, але не стала наполягати. Вона знала, що свекруха іноді могла бути неадекватною, але зараз це здавалося справді дивним. Незабаром Олексій повернувся з роботи, і Лера вирішила з’ясувати, що відбувається.
– Льошо, ти не в курсі, куди збирається твоя мама? – запитала вона, коли він увійшов до кімнати.
– А, так, ми збираємося до Туреччини, – відповів він, не надаючи цьому особливого значення.
– До Туреччини? – перепитала Лера, не вірячи своїм вухам. – Ви їдете з мамою разом?
– Так, за гарячою путівкою. Тільки ми з мамою! – вимовив Олексій, ніби це було очевидно.
Лера не розуміла жартує чоловік чи ні. Як це взагалі можливо? Весь цей час вона думала, що вони з Льошею будують спільні плани, а він, виявляється, тримав образу за те, що вона оформила квартиру на себе. Це було як удар у спину.
– Льошо, ти серйозно? – запитала вона, намагаючись зберегти спокій. – Ти вирішив поїхати з мамою, замість того щоб провести час зі мною?
– Лєра, це просто поїздка, – відповів він, але в його голосі вже чулася нотка роздратування. – Ти ж знаєш, що в нас зараз багато справ із ремонтом. А мама давно мріяла про поїздку. Їй треба відпочити, тим паче чужа людина у квартирі.
– Чужа людина? Втомилася? – Лера здивовано округлила очі. – А звідки в тебе гроші і хто стежитиме за робітниками у квартирі?
– Ти, звісно. Адже ти нікуди не їдеш, – уїдливо відповів Олексій. – Просто я не бачу сенсу в тому, щоб обговорювати кожну дрібницю. Ти ж не обговорювала зі мною момент з оформленням на тебе квартири. А гроші… я отримав премію… і вирішив допомогти мамі.
– Тобто ти вирішив, що найправильнішим рішенням буде з’їздити у відпустку, а не скласти гроші в ремонт, щоб усе завершити? – обуренню Лери не було меж.
– Так! Квартира ж не моя, – знизав плечима чоловік.
Лера не знала, що сказати. Вона відчувала, як між ними зростає прірва. У цей момент їй стало ясно, що їхні стосунки вже не ті, що були раніше.
– Добре, – вимовила вона, намагаючись узяти себе в руки. – Якщо це те, чого ти справді хочеш, я не буду тебе зупиняти.
Льоша, схоже, не очікував такої відповіді. Він завмер на місці, а потім, не знаючи, що сказати, вийшов із кімнати. Лера залишилася сама, відчуваючи, як у грудях утворилася порожнеча. Вона розуміла, що це не просто поїздка – це символ того, що їхні стосунки почали тріщати по швах.
Тієї ночі Лера довго не могла заснути, розмірковуючи про те, як швидко все змінилося. Вона згадала, як мріяла про спільне життя, про те, як вони з Льошею будували плани на майбутнє. Але тепер усе це здавалося далеким і недосяжним.
Наступного дня Лера прокинулася від звуку кроків і шуму на кухні. Вона розплющила очі й побачила, як Олексій та Олена Іванівна, вже зібрані й готові до від’їзду, спішно взуваються в коридорі. На обличчі чоловіка не було ні тіні каяття, тільки впевненість, що він робить усе правильно. Лера відчула, як усередині неї закипає злість і образа.
– Льоша! – крикнула вона, коли вийшла з кімнати. – Невже ти справді поїдеш?
Але він, не обертаючись, продовжував взуватися, а свекруха лише кинула їй прощальний погляд, повний презирства.
Лера залишилася одна в порожній квартирі, відчуваючи, як світ навколо неї руйнується. Вона сіла на диван і спробувала усвідомити, що сталося. Цей жахливий інтер’єр у червоних тонах нервував, як і все, що сталося за останній час.
Вона згадала, як вони з Льошею мріяли про спільне життя, про те, як облаштовуватимуть свій дім, як разом вирішуватимуть проблеми. Лера досі відмовлялася вірити, що Олексій обрав поїздку з мамою замість того, щоб робити спільний ремонт.
Час тягнувся повільно. Лера намагалася зайняти себе роботою, але думки про Льошу і його рішення не покидали її. Вона згадала, як він завжди говорив, що сім’я – це найважливіше, а тепер він поїхав, залишивши її одну. Усередині неї зростало почуття зради.
До вечора Лера вирішила, що не може більше залишатися в цій квартирі. Вона зібрала речі і вирушила до своєї матері. Дорогою вона думала про те, як пояснити все, що сталося. Мама завжди підтримувала її, але зараз Лера не знала, як сказати, що її шлюб тріщить по швах.
Коли вона увійшла до будинку, Анна Андріївна одразу вийшла до доньки.
– Лєро, що сталося? – запитала вона, побачивши, як донька сіла на диван, втупившись у підлогу.
– Льоша поїхав із мамою до Туреччини, – вимовила Лєра, її обличчя виражало гнів і образу одночасно. – Я не розумію, як можна було так вчинити?
– Що? – вигукнула Анна Андріївна, не вірячи словам дочки. – Ти ж його дружина! Це як мінімум ненормально.
– Я не знаю, що робити, мамо, – почала схлипувати Лера. – Я відчуваю, що він мене не розуміє, що між нами вже немає колишнього почуття.
– Може, вам варто поговорити? – запропонувала мати. – Пояснити одне одному, що ви відчуваєте.
Лера кивнула, але в глибині душі розуміла, що розмова з Льошею буде непростою. Вона не знала, чи зможе він зрозуміти її почуття, або ж його впевненість у тому, що він правий, буде сильнішою.
Наступного дня Лера вирішила, що має спробувати зв’язатися з чоловіком. Вона взяла телефон і набрала його номер, але щоразу, коли вона чула гудки, серце її завмирало. Льоша не відповідав. Вона намагалася знову і знову, але він просто скидав виклики.
Розчарування й образа наростали. Лера відчувала, як усередині зростає безвихідь. Вона не могла повірити, що Льоша так легко відсторонюється від неї, наче три роки стосунків для нього нічого не значили.
Раптом її телефон задзвонив. На екрані висвітилося ім’я Олени Іванівни. Лера не знала, що й думати. Вона відповіла, і свекруха одразу ж почала говорити, не чекаючи привітання.
– Лєро, я хочу, щоб ти зрозуміла: Льоша зараз відпочиває, і я не хочу, щоб ти його відволікала. Будь ласка, не дзвони йому більше, – суворо сказала Олена Іванівна.
– Але я просто хочу поговорити з ним! – вигукнула Лера, відчуваючи, що голос тремтить від емоцій. – Це важливо!
– Важливо? – свекруха глузливо хмикнула. – Важливо для тебе, але не для нього. Він зараз зі мною, і я не дозволю тобі руйнувати його відпочинок своїми примхами.
Лера відчула, як усередині неї закипає злість.
– Це не капризи! Я його дружина! – крикнула вона, але Олена Іванівна вже відключила дзвінок.
Лера залишилася сама, відчуваючи, як світ навколо неї руйнується. Вона розуміла, що це не просто розбіжності – це кінець. Вона не могла більше терпіти таке ставлення.
Того вечора, сидячи на дивані в рідній домівці, Лера прийняла рішення. Вона не буде більше нічого обговорювати з Льошею. Вона не чекатиме, коли він усвідомить, що зробив щось неправильне. Вона не буде терпіти приниження і зневагу ні з боку чоловіка, ні вже тим більше з боку його матері.
Наступного дня Лера зібрала всі необхідні документи і подала на розлучення. Це було важке рішення, але вона знала, що це єдиний спосіб повернути собі контроль над своїм життям.
***
Коли Льоша з Оленою Іванівною повернулися з Туреччини, вони були сповнені вражень та ентузіазму. Олена Іванівна почала розповідати про те, якою гарною була та дівчина, яка підійшла до Льоші познайомитися. Вона нарочито голосно говорила, щоб Лера, якщо вона була вдома, почула ці слова.
– Вона була просто приголомшлива! – з ентузіазмом вигукував Льоша, не помічаючи, що у квартирі нікого немає. – Я навіть не знаю, що вона робить, щоб так виглядати в купальнику…
Олена Іванівна, почувши його слова, з усмішкою додала.
– Так, синку, такі дівчата завжди привертають увагу. Але ти ж знаєш, що в тебе є дружина, і вона має розуміти, що ти – чоловік.
Нарешті, Льоша усвідомив, що у квартирі нікого немає. Ніхто не зустрічає їх і не пахне їжею з кухні. Він дістав телефон і почав набирати номер Лери, але вона не відповідала. Щоразу, коли він чув гудки, його серце стискалося від тривоги. Він не розумів, чому вона не бере слухавку.
– Може, вона сьогодні працює в офісі? – припустила Олена Іванівна, але в її голосі чулася нотка невдоволення.
Льоша продовжував набирати номер, але Лера скидала виклики. Зрештою, він вирішив зателефонувати тещі, сподіваючись, що вона зможе допомогти.
– Алло, Ганно Андріївно, це я, Льоша, – почав він, але його слова перервав різкий голос тещі.
– Льошо, я не можу говорити. Лера зараз відпочиває, і я не хочу, щоб ти її відволікав. Будь ласка, не дзвони їй більше, – сказала вона, копіюючи манеру поведінки Олени Іванівни.
– Але це важливо! Я просто хочу поговорити з нею! – спробував заперечити Льоша.
– Та годі? Важливо? – з глузуванням перепитала Анна Андріївна. – Важливо для тебе, але не для неї. Вона зараз відпочиває після роботи.
Льоша відчув, як його охоплює гнів. Він хотів щось сказати, але теща вже відключила дзвінок. Він залишився стояти з телефоном у руці, не вірячи в те, що відбувається.
– Що за нісенітниця? – пробурмотів він, і, не дочекавшись відповіді від матері, швидко попрямував до будинку Анни Андріївни.
Коли він дістався до квартири, він почав дзвонити у двері, але ніхто не відчиняв. Він продовжував стукати, поки, нарешті, не побачив, як Лера відчиняє двері. Вона виглядала втомленою, але в її очах читався рішучий вираз.
– Лєра, я… – почав він, але вона перервала його.
– Ти не повинен був їхати, Льоша, – сказала вона, і в її голосі звучала образа. – Ти вибрав свою маму.
– Я не хотів тебе образити! – вигукнув він, але Лера лише посміхнулася.
– Не хотів? – запитала вона, і в її голосі чулася гіркота. – Ти цього і домагався. Але тепер я подала на розлучення, і тебе, маленького, більше ніхто не посміє образити, – навмисно дитячим голосом додала Лера.
Вона простягнула йому документи, і він, не вірячи своїм очам, побачив, що це дійсно заява про розлучення.
– Тепер тобі доведеться попрощатися зі своєю Ауді, – додала вона з холодною усмішкою.
Льоша відчув, як земля йде в нього з-під ніг. Він не міг повірити, що все так швидко змінилося. Він стояв, не знаючи, що сказати, а Лера, не дочекавшись його реакції, зачинила двері.
Залишившись на вулиці, Льоша усвідомив, що його життя більше не буде колишнім. Тепер йому доведеться повернутися до мами НАЗАВЖДИ…
Дякую за інтерес до моїх історій!
Дякую за коментарі, репости і підписку! Всіх благ!
Вам також може сподобатися.
