– Шикуєш, Льоночко?! Батон можна було дешевше взяти, курка теж за соціальною ціною буває… Та й простроченням гребувати не варто, у нашому-то становищі! – Свекор закінчив вивчення чека і, поправивши окуляри, суворо глянув на Олену.
– Кузьмо Петровичу, у вас совість є?! – Олена зі злістю зачинила дверцята холодильника, куди тільки-но запхнула злощасну курку, – Не вам дорікати мені в марнотратстві! Я-то, навивна, думала, що ми всі в одному човні – виживаємо з останніх сил! А ви, як виявилося, себе не ображаєте!
Свекор здивовано подивився на невістку: з чого такі висновки?! Невже Олені стало відомо про його “скромне придбання”?
***
Свекор частенько Олену просто дратував.
– Оленку, я тут вашу гречку зварив. Ти ж не проти? – запитував Кузьма Петрович, швидше для проформи.
– Не проти. – Олена намагалася не заводитися. Хоча іноді дуже хотілося закричати: “Ну чому?! Чому знову нашу?!”
Ні, їй не було шкода нещасної гречки. Її дратував підхід свекра. Кузьма Петрович зі своєї пенсії їхав у магазин, закуповувався і… Ховав куплене у величезну шафу, що стояла в нього в кімнаті. Робив він це нишком. Але Олена кілька разів ставала мимовільним свідком того, як Кузьма Петрович крадеться у свою кімнату з сумками, набитими їжею. До чого він готувався, одному богу було відомо, але харчувався свекор тим, що купувала Олена зі своєї скромної зарплати. І його зовсім не бентежило, що в Олени є маленька донька, до речі, онука Кузьми Петровича, якій він за все життя не зробив навіть малесенького подарунка…
***
Поки був живий чоловік Олени Сергій, а за сумісництвом син Кузьми Петровича, життя зі свекром здавалося цілком терпимим: грошей вистачало, скандалів не було… Потім у Сергія знайшли онкологію, і через рік його не стало…
– Тату, ти вже подбай про моїх дівчат, коли я того… – незадовго до смерті попросив Сергій Кузьму Петровича.
– Звичайно, подбаю! – пообіцяв той і змахнув непрохану сльозинку.
Сергій помер, залишивши невтішну Олену з дворічною Сонею на руках. Увесь добробут пішов із сім’ї разом із ним… Свекор, напевно, щиро обіцяв синові подбати про його дружину й доньку. Тільки от турбота в Кузьми Петровича була якоюсь дивною.
– Ох, Льононько, самі ми залишилися, та ще й із дитиною на шиї! – Любив голосити свекор, влаштувавшись за кухонним столом і спостерігаючи, як Олена готує вечерю. – А що, у нас сьогодні знову макарони?
Олену коробило від такого співчуття, але вона намагалася тримати себе в руках.
– Та знову, – відповідала вона. – Тому що грошей у нас немає, а макарони поки що є!
– Ну, значить, будемо виживати, – сумно констатував Кузьма Петрович. – Макарони з маслом – цілком собі їжа.
– Масла теж немає, – повідомляла Олена, спостерігаючи за реакцією свекра.
– А ось це вже неподобство! – обурювався той. – Олено, ти просто зобов’язана знайти хорошу роботу, замість твоєї нинішньої нісенітниці!
“Дурницями” Кузьма Петрович іменував Леніну онлайн підробіток бухгалтером.
– Добре! Але, як ви самі висловилися, у мене “дитя”. Ви зможете забирати Соню з ясел або сидіти з нею, коли захворіє?! Тоді я зможу підшукати собі інше місце!
– Ну куди мені, старому з немовлям сидіти. Як би самому доглядальниця не знадобилася. Гаразд, проживемо якось, – тут же відступав Кузьма Петрович.
– Так, ми б прожили… Якби ви теж трохи грошима допомагали… – одного разу запропонувала Олена.
– Та з чого допомагати, Лєночко?! Я ж – пенсіонер! – Свекор здивовано поглянув на Олену.
***
Яка в Кузьми Петровича пенсія, Олена не знала. Але, судячи зі скарг свекра – “менше, ніж маленька”. Тільки ось запаси він усе ж примудрявся робити… А Олена не знала, як змусити свекра поділитися з рідними своїми “багатствами”.
“А що, як наслідувати приклад Кузьми Петровича? – одного разу придумала Олена. – Сховати наші продукти і подивитися, як він буде викручуватися”. Вона так і вчинила… Наступного дня Кузьма Петрович зустрів її в повній паніці.
– Олено, я не розумію, ти вирішила приректи нас на голодну смерть?! Я хотів їсти, заглянув у шафку – а там порожньо! У холодильнику бовталися дві сосиски! Я їх з’їв! Без гарніру! Що відбувається, я тебе питаю?!
– А в чому, власне, проблема? – на блакитному оці здивувалася Олена. – Ну, скінчилися в кухонній шафі продукти… Дістаньте зі своїх запасів! Навіщо ж так страждати?!
– З яких запасів?! Там пара пачок крупи на найчорніший день! Я сподівався, що він ще не настав! – Голос Кузьми Петровича був сповнений страждання.
– А ті величезні сумки з продуктами, які ви привозите після кожної вашої пенсії, куди поділися? – наївно запитала Олена.
– Які сумки? Ти з глузду з’їхала… – невпевнено заперечив Кузьма Петрович. Він якось не думав, що Олені відомо про розмір його засіків. – Ну, добре… Там трохи більше двох пачок крупи. Але це страховка! Раптом ми зовсім без грошей залишимося! Я ж кажу – на найчорніший день!
У Олени опустилися руки, але здаватися не хотілося.
– Кузьмо Петровичу, я розумію, що це незручне запитання. Але яка у вас усе-таки пенсія?!
Свекор скривився, як від зубного болю.
– Мізерна!
– У мене зарплата теж мізерна! Але я примудряюся з неї платити комуналку і годувати худо-бідно трьох людей! Я втомилася! Будьте люб’язні, оплачувати хоча б частину! Інакше мені буде дешевше зняти кімнату! – Сьогодні Олена вирішила наполягти на своєму.
– Що значить знімати кімнату?! Навіщо?! Я синові перед смертю обіцяв, що подбаю про вас! – заметушився Кузьма Петрович.
– Так я вас про це й прошу. А то поки що про всіх дбаю тільки я! – Олена впритул дивилася на свекра.
Кузьма Петрович зрозумів, що цього разу його притиснули до стінки… Згнітивши серце, він погодився виділяти зі своєї “крихітної” пенсії частку малу на комунальні платежі. Він навіть переніс частину продуктів зі своєї кімнати в загальну кухонну шафу… І обіцяв надалі поповнювати запаси.
Олена навіть не уявляла, якої моральної травми завдала свекру.
– Ти уявляєш, Льонка вибухнула! Грошей вимагає, марнотратниця нещасна! – скаржився Кузьма Петрович другу Василю Івановичу.
– І правильно робить! – відповідав той. – Ти мене вибач, Кузьмо, хоч я і друг тобі, але ти зовсім обнахалився… Сів бідній дівці на шию і поїхав!
– Та куди я сів?! Просто намагаюся трохи підкопити. Усім на благо! – ображався Кузьма Петрович. – Ти ж про мої плани знаєш!
– Плани-то в тебе, може, й хороші. Тільки от виконуєш ти їх не по-людськи! – Василь Іванович похитав головою.
– Нормально виконую! Гаразд, доведеться тепер стежити за цією марнотратницею, куди вона гроші витрачає! Зовсім баба покупки робити не вміє! – насупився Кузьма Петрович.
***
Тепер свекор старанно перевіряв усі чеки, які Олена приносила з магазину, і зазвичай бував незадоволений.
– Куди ти таких дорогих цукерок накупила? Гроші дівати нікуди?! – Свекор запитально дивився на Олену поверх окулярів.
– Та які вони дорогі?! Простецькі цукерки, та ще й за акцією! Сонька іноді цукерку хоче! Можу я порадувати дитину? – виправдовувалася Олена.
– Шкідливо це! – повідомляв свекор.
Олена прекрасно розуміла, що зовсім не про здоров’я онуки піклується Кузьма Петрович… Але сперечатися з ним було марно. Тому Олена воліла мовчати: виділяє свекор гроші, і добре. А там нехай бухтить скільки влізе.
Але одного разу Кузьма Петрович перевершив сам себе. У Соні був день народження. З цього приводу Олена купила доньці ляльку, про яку Соня мріяла, як про нездійсненне диво. Лялька була велика, красива і дорога. Коли свекор побачив чек, він деякий час тільки відкривав і закривав рот, дивлячись на цифру, яка позначала ціну. А коли дар мови до нього повернувся, закричав.
– Що це?! Ціна чи відстань від Землі до Марса?! Ти зовсім збожеволіла?!
Олена навіть підскочила від несподіванки, а потім розлютилася.
– Це подарунок дитині на день народження! Один раз на рік! І не така вже там висока ціна, щоб так волати! Ви ж самі жодної іграшки, навіть найзанедбанішої, Соньці не купили жодного разу! Дідусь називається! – закричала Олена у відповідь.
Кузьма Петрович здивовано замовк, а потім, навіть якось зніяковівши, пробурмотів.
– Ну гаразд… На день народження і справді можна…
– Дозволяєте?! Дякую! – Олена не могла заспокоїтися.
Вона думала, що це найгучніший скандал у їхньому житті. Але вона помилилася.
***
Кузьма Петрович зовсім не був таким нещасним пенсіонером, яким намагався здаватися. У нього були накопичення і мрія. І одного разу підвернувся шанс цю мрію здійснити. Якось задзвонив телефон, і веселий голос Василя Івановича запитав.
– Кузя, як там, тебе невістка ще не остаточно розкуркулила?
– Поки що дещо маємо. А в тебе новини з’явилися? – зацікавився Кузьма Петрович.
– З’явилися! Хапай гроші, поїдемо дачу купувати! Дозрів господар ділянки навпроти моєї! Каже – набридло возитися… Там шикарна ділянка, і будиночок чудовий! – потішив друга Василь Іванович.
– Ну, нарешті! – Кузьма Петрович був щасливий.
Незабаром він, як і мріяв, став “землевласником”. Олені він про свою покупку говорити не став: не потрібна йому тут набридлива невістка з дитиною! Брехав, що їздить відпочивати на дачу до Василя Івановича. Але зате знову взявся за тотальний контроль та економію. Нове придбання вимагало вкладень.
– А чи не здається тобі, Льоночко, що ти з мене аж надто багато грошей береш?! – поцікавився Кузьма Петрович у невістки.
– Ні, не здається! Радше навпаки! – відрізала Олена, відчувши недобре. – Ціни зростають, а ваші внески в загальний котел не змінюються!
Кузьма Петрович знітився і швиденько згорнув розмову. Але одного разу сталося непоправне…
Олена прийшла з магазину похмуріша за хмару і стала мовчки розвантажувати сумки. Кузьма Петрович звично вивчав чек.
– Усе шикуєш, Лєнь?! Скільки разів тобі казав: курку треба брати за соціальною ціною, хліб теж дешевше буває! І, до речі, подумай щодо прострочки! Ціна на неї нижча, а продукти ще можна їсти! – Свекор невдоволено подивився на Олену.
– Слухайте, у вас узагалі совість є?! – Олена ляснула дверцятами холодильника, в який щойно засунула нещасну курку. – Як ви можете мені дорікати в чомусь?! Собі ви, як я дізналася, ні в чому не відмовляєте!
Кузьма Петрович здивовано поглянув на невістку: звідки така інформація?
– Знаю я про ваш “будиночок у селі”! Василь Іванович поцікавився сьогодні, чому ми з Сонею туди не їздимо! – повідомила Олена.
“Ох, я бовдур!” – подумав Кузьма Петрович. – Треба було Василя попередити, щоб язиком не тріпав! Типу сюрприз і все таке…”
Олена вичікувально дивилася на свекра.
– Та розумієш… Там ще нічого не готово для життя з дитиною… – пробурмотів Кузьма Петрович, зрадницьки червоніючи.
– Так? А ваш друг сказав, що там чудовий будиночок: “приїжджай і живи”! – Олена підняла брову.
– Так… – на думку Кузьмі Петровичу нічого не спадало, і він розлютився. – А з чого я маю вас туди тягнути?! Я дачу для себе купив! Давно мріяв, щоб було де відпочити на пенсії!
– Тільки от купили ви її частково за наш рахунок! Я, як наївна клуша, тягнула весь побут. Дитині зайву іграшку купити не могла! З вас копійки отримувала… Ще б пак: у вас же “крихітна пенсія”! Та йдіть ви! – Олена вийшла з кухні. Плеснули двері, завершуючи розмову.
Наступного дня Олена зібрала речі, і вони з Сонею поїхали в село, де жила Леніна мама.
– Дурна ти жінка, Олено! – повідомив їй Кузьма Петрович на прощання. – Собі життя ламаєш, так хоч про Соню подумай! Ну що її чекає в цьому селі?!
– Я тільки заради дочки й терпіла вашу патологічну жадібність! Але будь-якому терпінню приходить кінець! Та й не про внучку ви зараз думаєте! А про те, що вам доведеться тепер самому платити за квартиру і купувати собі їжу! – відповіла Олена. – Бажати нічого не буду на прощання… Живіть!
Але жити довго у Кузьми Петровича не вийшло. Через три місяці після від’їзду рідних він справляв день народження. Василь Іванович – єдиний його друг, прийти відмовився.
– Не хочу я з тобою святкувати. Гнила ти людина, Кузя! Рідних буквально вижив із квартири! Обіцянку, яку синові давав, не дотримав! Не думав, що ти на таке… з роками перетворишся!
“Ну і нехай! – зло думав Кузьма Петрович. – Один відсвяткую і день народження, і позбавлення від спиногризів!”
Через “економність” смітити грошима він не став: купив протерміновані грибочки і пляшку “біленької” в підвальному магазинчику: сумнівної якості, зате дешеву. Увечері, влаштувавшись перед дзеркалом і чокнувшись зі своїм відображенням, Кузьма Петрович виголосив тост: “Бажаю собі всього-всього!” Що конкретно він мав на увазі, невідомо. Але всесвіт зрозумів його по-своєму… За деякий час Кузьмі Петровичу стало погано: в очах роїлися плями, голова пливла. Він перелякався, подзвонив у швидку…
Але лікарі не встигли.
В останню путь Кузьму Петровича прийшов проводити тільки Василь Іванович.
– Ех, Кузя… Недовго ти насолоджувався своєю мрією. Яку свиню тобі твоя жадібність підклала… – зітхнув він, стоячи біля земляного пагорба.
