– Що це? – Олена Володимирівна зморщила ніс і принюхалася так, немов на стіл поставили відро з помиями.
– Борщ, – з усмішкою пояснила її невістка Світлана. Вона зняла кришку з невеликої керамічної супниці і почала розливати яскравий, наваристий бульйон. – Усе-таки це таке задоволення – готувати з овочів зі своєї грядки.
– Не бачу особливої різниці, – фиркнула свекруха. – А ось сил і часу, щоб стирчати на городі, йде сила-силенна!
– Не без цього, – по-доброму засміялася Світлана. – Але коли це твоє хобі – тільки в задоволення.
– Правильно кажеш, коли воно “твоє”. А не нав’язане, – процідила Олена Володимирівна і підібгала губи. – Ти ось кому стільки наготувала?
– Нам. Та тут і небагато. На кілька разів.
– Я не буду їсти цю бурду, – для переконливості свекруха навіть замахала руками і відступила на крок від столу. – Незрозуміло, що там узагалі! – Олена Володимирівна зобразила блювотний позив і прикрила рот рукою, різко відвернувшись від столу.
– Я не буду їсти цю бурду, – для переконливості свекруха навіть замахала руками і відступила на крок від столу. – Незрозуміло, що там узагалі! – Олена Володимирівна зобразила блювотний позив і прикрила рот рукою, різко відвернувшись від столу.
Світлана закотила очі й зітхнула.
Вона і син Олени Володимирівни Михайло познайомилися півтора року тому, закохалися з першої розмови і розписалися за місяць без жодних урочистостей.
Зекономлені кошти вклали у свою спільну мрію – заміський будинок, який і продовжили з любов’ю облаштовувати.
З Оленою Володимирівною за цей час Світлана бачилася рівно чотири рази. Стільки ж, скільки й Михайло. Причому три з них, вона сама вмовила чоловіка відвідати матір на свята.
Олена Володимирівна від самого початку вважала одруження сина примхою. Але важелів впливу на дорослого самостійного хлопця не мала і змушена була чекати логічного, на її думку, природного результату.
Який усе ніяк не наставав, і це починало нервувати.
Олена Володимирівна щиро не розуміла, що Міша знайшов у цій “простакуватій дівці”, і чим Світлана його взяла.
Він був видним хлопцем, якого завжди оточували більш гідні й симпатичні дівчата.
До того ж Олена Володимирівна до мозку кісток була міською мешканкою, якою виховала і сина. І зараз материнська інтуїція підказувала їй, що Міша вже по горло ситий своїм сільським життям, і варто його тільки підштовхнути, все повернеться на круги своя.
А вже після такого сумного досвіду, він точно знайде собі відповідну супутницю, з якою в Олени Володимирівни встановляться справжні дружні стосунки.
Але потрібно було поквапитися і не дозволити спритній Свєтці прив’язати сина дитиною!
Але потрібно було поквапитися і не дозволити спритній Свєтці прив’язати сина дитиною!
План визрів сам собою: Олена Володимирівна зателефонувала невістці й напросилася в гості, адже на новосілля її так і не запросили.
Світлана нагадала, що двічі робила це телефоном, але свекруха завжди відмовляла, посилаючись на зайнятість. Олена Володимирівна відмахнулася і виявила готовність відвідати сина.
Через два дні вона стояла в просторій, світлій вітальні і не могла стримати обурення.
Її син, як і вона зі своїм покійним чоловіком, батьком Михайла, терпіти не міг супи!
У їхній родині на столі з’являлося тільки те, що можна було ідентифікувати з першого погляду.
Як Мішенька допустив, щоб дружина так швидко сіла йому на голову?
Невже приворожила?
Олені Володимирівні стало не по собі. Її зазнобило.
Вульгарну думку, що Свєта утримує Мішу трюками вищого пілотажу в ліжку, вона відкинула відразу.
Трюки і Свєтка?
Несумісні!
Точно, приворот!
Точно, приворот!
А як по-іншому пояснити, що син взагалі їсть цю баланду?
Олена Володимирівна з ненавистю подивилася на невістку.
Прикидається святою невинністю, а чоловіка потихеньку зживає зі світу.
– Ну чому ж незрозуміло, що тут? – Свєта, не оцінивши артистичного таланту свекрухи, взяла другу тарілку, зачерпнула кухаркою борщ і повернулася прямо до Олени Володимирівни. – Тут усе видно. Ось капуста. Це цибуля. Тут морквина. А це буряк. Я його на тертці тру. За рецептом моєї бабусі. Ой, а ось картопелька не попалася, але я її другим заходом виловлю. А потім сюди своєї зелені з грядки, та сметанки!
– Та ти сама хоч висівки запарені їж! – свекруха обурено сплеснула руками.
– До речі, вам у вашому віці теж не завадить! Висівки допомагають регулювати роботу кишківника і покращують його мікрофлору. А задоволена мікрофлора – задоволений господар!
Олена Володимирівна почервоніла від такої безцеремонності невістки, але залишила її без коментаря і продовжила.
– А Мішу-то ти навіщо це їсти змушуєш?
– А Мішу-то ти навіщо це їсти змушуєш?
Світлана спантеличено заморгала.
– Та він ніби як сам їсть.
– Так а що мужику робити, якщо в будинку більше їсти нічого?
– Приготувати самому, що подобається? Замовити доставку? Сходити до сусідки? Відвідати маму? – Свєта з усмішкою перерахувала варіанти.
На останньому Олена Володимирівна почервоніла ще більше.
– А ти не кепкуй! Могла б виявити повагу і дізнатися в мене, як і що любить Мишенька.
– Олено Володимирівно, так я в нього і дізналася. Великий уже. Дякую, говорити навчили. Каже, що все подобається.
– Так бреше він тобі! Незрозуміло, чи що? На перших порах засмучувати не хотів. А тепер давиться!
– Ох! – обличчя Свєти витягнулося, і вона зітхнувши сказала: – Але ж борщ зварений, не виливати ж його. Доведеться давитися. Але ви ж підтримаєте сина?
– Що?! – витріщилася на Світлану свекруха.
– Ні? Шкода. Мені здається, син оцінив би вашу солідарність.
– Та ти!..
– Свєта! Ми повернулися! – пролунав радісний голос Михайла з передпокою.
А у вітальню, голосно гавкаючи, влетіла біла пухнаста хмара.
– А-а-а-а! – завищала Олена Володимирівна і сховалася за спину Свєти.
– Не бійтеся, це Лара. Вона не кусається. І вона дуже вихована, – Свєта підняла руку вгору, собака перестала миготіти, підняла голову і сіла, підкорившись команді. – Моя дівчинка, ну яка ж ти розумниця.
– Чому ви дозволяєте сусідським собакам заходити в будинок? – у шоці просипела Олена Володимирівна.
– Чому сусідським? Він наш. А в будинку, бо домашній. Живе з нами разом.
– У будинку?! Але це ж антисанітарія! – з придихом вигукнула свекруха. – І Міша не любить собак!
– Ні, мам, собак не любиш ти. Привіт, – сказав Михайло, входячи у вітальню. – Приїхала якраз до обіду.
– Здрастуй, сину! – Олена Володимирівна не зрушила з місця, чекаючи, коли він піде і поцілує її в щоку, але Михайлик лише злегка обійняв матір, а ось Свєтці слідом дістався ніжний поцілунок у губи.
– Ну що, обідаємо? – господар повів носом і розплився в блаженній усмішці.
– Я б із радістю, Михайлику, тільки от нічим.
– У сенсі, нічим?
– Так тільки свинкам їжа готова. Ти, до речі, не казав, що ви їх завели. Це ж який запах стоятиме. Гірший, ніж у місті від машин.
Михайло нерозумно подивився на матір, потім на Світлану, потім на вже накритий стіл.
М’язи шиї хлопця напружилися, погляд знову повернувся до матері, але в ньому вже була відсутня та легкість, що мить тому.
– Я, якщо чесно, уже й забув усі ці заморочки, – гірко усміхнувшись, промовив Міша.
– Я, якщо чесно, вже й забув усі ці заморочки, – гірко усміхнувшись, промовив Міша.
– Які заморочки, синку? Це ж наші смаки! Правила! Традиції, зрештою! Ти ніколи не скаржився!
– Я? Поки був малий, боявся злити батька. Коли став старшим, не хотів скандалити з тобою.
– Та що ти таке кажеш?! – не вірячи своїм вухам, вигукнула Олена Володимирівна, чим спровокувала Лару на новий виток гавкоту. – Фу! – тупнула ногою жінка, пригрозивши кулаком собаці, якого притримувала невістка. – У неї, звісно, свої вподобання, – Олена Володимирівна зиркнула на Світлану, – але що ти за ганчірка, що дозволяєш так витирати об себе ноги?! Радий давитися помиями? Дозволив їй влаштувати з дому зоопарк. Ти господар у домі чи хто?!
– Я, – похмуро відгукнувся Міша.
– Так і поводься, як господар! – з полегшенням і почуттям виконаного обов’язку видихнула напругу Олена Володимирівна.
– Де твій багаж? – уточнив у матері Михайло.
– Досі в передпокої! – моментально наскаржилася вона. – А я ж голодна ще з дороги.
– Чудово. Подякуй Світлані за запрошення.
– Що?
– Подякуй Свєті за заключну спробу налагодити з тобою стосунки і вибачся.
– Але вона…
– Мамо!
– Спас-с-спасибі і із-з-звини, – зло прошипіла Олена Володимирівна.
– Спас-с-спасибі і із-з-звини, – зло прошипіла Олена Володимирівна.
Світлана їй стримано кивнула.
– Пішли.
– Куди?
– У те місце, де все в твоєму смаку, твої правила, твої традиції.
– Але, Міша, я ж!.. – спробувала напоумити матір сина, але Михайло її перебив.
– Це ви з батьком не любили супи, тварин, загород. Моя думка до уваги не бралася. Зате батько якось дав мені класну пораду: “Не подобається наше, створи своє”. Я створив, мам. Але тут мій смак, мої правила, мої традиції. І господиня тут – моя дружина. Не подобається? У тебе все ще є своє.
– Синку! Це вона налаштувала тебе проти мене! – Олена Володимирівна вмить переключилася на підвивання. – Приворожила! – додала вона страшним шепотом.
Михайло не витримав, узяв матір під лікоть, вивів у передпокій, підхопив її дорожню сумку, відчинив двері, у цілковитому мовчанні довів до воріт і сказав.
– Світлана, між іншим, була на твоєму боці. У неї хороші стосунки з ріднею. Вона мені не вірила, що може бути так, як у нас. На кухні для тебе було приготовлено окрему страву. Але борщ, мам, був лакмусовим папірцем. Ти проявилася повністю, – Михайло відчинив двері на вулицю: – Таксі на тебе чекає.
– Ти… Але… Коли ти встиг його викликати?! – пробурмотіла Олена Володимирівна, яка все ще не оговталася від хамської відвертості сина.
– Я сказав Свєті почекати. Не відпускати його відразу. І мав рацію.
– Ти! Та ти! – обурилася Олена Володимирівна.
– Я, мам, господар. Як ти і хотіла, – Михайло подав знак таксистові, опустив сумку матері на землю і, не чекаючи, поки вона сяде в машину, увійшов у ворота і зачинив двері.
– Приворот, – остаточно переконалася в діагнозі сина Олена Володимирівна і, вже сидячи в таксі, полізла в телефон шукати способи зняття цієї напасті. Має ж бути щось, що поверне їй сина!
