Із авто вийшла працівниця соціальної служби. Вона тримала за руку восьмирічну дівчинку зі світлим волоссям і серйозними блакитними очима.
Софія йшла тюремним коридором без сліз. Не тремтіла, не озиралася, не ховалася за дорослу. Коли вона проходила повз камери, ув’язнені один за одним замовкали, ніби сама її поява змусила їх притихнути.
У кімнаті для побачень Андрій уже сидів за столом. На його зап’ястках були кайдани, ланцюг кріпився до металевої скоби. Він здавався значно худішим, ніж пам’ятала донька, а вицвіла помаранчева роба лише підкреслювала виснаження.
— Моя маленька… — прошепотів він, і в очах одразу заблищали сльози.
Софія повільно підійшла ближче. Вона не кинулася до нього, не заплакала, не скрикнула.
Вона просто обійняла батька.
Цілу хвилину між ними не пролунало жодного слова.
Потім дівчинка нахилилася до його вуха й прошепотіла щось так тихо, що ніхто в кімнаті не міг цього почути.
Те, що сталося далі, приголомшило всіх охоронців.
Андрій зблід так, ніби з нього разом витягли всю кров. Його тіло затремтіло. Він дивився на доньку, і в його погляді страх раптом змішався з гарячою, майже неймовірною надією.
— Ти впевнена? — спитав він зламаним голосом.
Софія кивнула.
Андрій рвучко підхопився, і стілець із гуркотом перекинувся на підлогу.
— Я невинний! — закричав він. — Тепер я можу це довести!
Охоронці кинулися до нього, вирішивши, що він чинитиме опір. Але Андрій не боровся. Він плакав — задихався від ридань, і цей відчай уже не був схожий на безпросвітну порожнечу останніх п’яти років.
Начальник Віктор спостерігав за всім через монітор відеонагляду.
Щось змінилося.
Менш ніж за годину він ухвалив рішення, здатне зруйнувати всю його кар’єру. Віктор зателефонував до офісу головного прокурора Техасу й попросив відкласти страту на 72 години.
— Які ще нові докази? — різко запитав голос у слухавці.
Віктор дивився на зупинений кадр на екрані — на обличчя Софії.
— Дитина, — тихо відповів він.
