– Ось як ви з матір’ю! Зрозуміло, дякую! – зі злістю сказала Галина Сергіївна. – Я вам допомагала у скрутну хвилину, а ви забули. За всі роки з мого боку одне єдине прохання і ось: відмова!
– Мамо! Про що ти говориш? Яка відмова? – спробував пояснити син. – Я запропонував тобі прекрасний варіант.
– Він мене не влаштовує! Не думала, що ви такі злі й бездушні.
– Мамо! – роздратовано промовив Микита.
– Я йду. Ноги моєї більше тут не буде, – заявила Галина Сергіївна і, грюкнувши дверима, вийшла з квартири, тримаючи на руках свого дорогоцінного песика Луні.
Микита мовчки глянув на свою дружину Яну, ніби шукаючи підтримки. Яна знизала плечима, не знайшовши що сказати. А їхня п’ятирічна донька Еля підійшла, притулилася до Яни і запитала.
– Бабуся образилася і пішла? Назавжди?
– Н… не думаю, – повільно вимовив Микита. – Скоро вона зрозуміє, що була не права, і знову прийде до нас у гості…
– Не дочекаєтеся! – бурмотіла собі під ніс Галина Сергіївна, швидким кроком ідучи вулицею. – Щоб я ще приходила або допомагала їм чимось?! Ні вже, дудки! Луні, золоте моє, підемо в магазин, купимо тобі ласощі, так… Ти мій дорогий, тільки ти мене розумієш.
Галина Сергіївна зупинилася і почала нагладжувати свого улюбленця. Їй було сумно й прикро.
Колись давно, а точніше, п’ять років тому, Галина Сергіївна дуже сильно виручила сина з невісткою. Тоді ще тільки народилася Еля, Яна сиділа в декреті, а Микита втратив роботу. Фірма, в якій він працював, “призупинила свою діяльність”, як було написано в офіційному наказі. Працівники вирушили в неоплачувану відпустку на невизначений термін.
Сидіти без грошей Микита дозволити собі не міг, головним чином тому, що вони з дружиною ще платили кредит – молода сім’я жила в іпотечній двушці. І тому терміново взявся шукати роботу, однак йому не щастило.
Замість ще недавнього благополучного й умиротвореного перебування в декреті (Еля росла спокійною дитиною і майже не завдавала клопоту) Яна почала сильно нервувати й часто плакати, і вирішила, що зараз їй просто необхідно вийти на роботу, тим паче що отримувала вона там пристойні гроші. Але малятку ледь виповнився рік. Яна металася, як тигр у клітці, не знаючи, що робити.
Микита, який умовляв дружину заспокоїтися і не поспішати, обіцяючи, що скоро все налагодиться, ледве знайшов місце, влаштувався, але зарплата там була не надто велика, проте питання вибору не стояло: грошей не було зовсім.
Три місяці сім’я жила, ледь зводячи кінці з кінцями. Зарплати Микити ледь вистачало на оплату кредиту, закупівлю продуктів на місяць і всього, що було необхідно дитині. Більше не залишалося практично нічого. Навіть купівля мікстури від кашлю могла пробити пролом у їхньому скромному бюджеті, не кажучи вже про купівлю одягу або взуття.
– Я можу сидіти з Елею! – запропонувала Галина Сергіївна, дізнавшись, що у дітей зовсім погано з фінансами. – Виходь, Яно, на роботу, тим паче, як ти кажеш, тобі там підвищення обіцяли. А ми вже тут упораємося якось, так зайка моя?
Свекруха Яни підхопила малятко Елю і посадила собі на коліна. “Сорока-сорока, де була далеко, кашку варила, діток годувала…” – почала примовляти вона. Малятко усміхнулося і витягнуло долоньку, щоб бабуся показала, як сорока варила кашку, вона знала цю гру. І багато інших пісеньок-потішок теж. Бабуся часто приходила в гості і займалася з онукою. Галина Сергіївна вже деякий час перебувала на пенсії, нещодавно їй виповнилося шістдесят три роки, вона продовжувала працювати, але планувала звільнятися. Мама ж Яни була набагато молодша за Галину Сергіївну і ще працювала, крім того, вона жила далеко і тому бувала у них не часто.
– Я можу звільнитися з роботи і приходити до вас, допомагати. Живемо ми недалеко одне від одного і…
– Спасибі вам велике, Галино Сергіївно, – палко подякувала Яна й обійняла літню жінку. – Але я б хотіла до півтора року сама посидіти з Елею. Адже вона ще така маленька! Я не планувала рано виходити, мені й на думку не спадало, що так повернеться…
– Людина вважає, а Бог розпоряджається, дівчинко моя, все в житті буває, – вимовила свекруха. – Не плач, подумай над моєю пропозицією.
Яна подумала і все ж таки зважилася вийти на роботу. Галина Сергіївна, як і обіцяла, звільнилася з роботи, стала приходити й допомагати. Мама Микити дуже спритно справлялася з крихітною онукою, і їй це приносило задоволення. Звичайно, вона втомлювалася, адже їй доводилося бігати до дітей п’ять днів на тиждень, як на роботу.
Щодня, крім вихідних, о сьомій годині ранку вона вже була “на посту”. Микита і Яна в цей час збиралися на роботу. Галина Сергіївна займала малятко Елю, щоб вона не плакала і не заважала батькам збиратися. Читала їй книжки, допомагала збирати пірамідку і кубики. Коли син із невісткою йшли, то Галина Сергіївна одягала внучку, і вони виходили гуляти. Потім був обід, денний сон, полуденок і знову прогулянка.
З роботи першим повертався Микита. Він забігав у магазини і купував продукти, щоб, прийшовши з роботи, Яна могла приготувати вечерю. Із приходом сина Галина Сергіївна починала збиратися додому.
– Далі ви і без мене впораєтеся, побіжу я, – говорила вона. – А то мені теж треба і в магазин, і прибратися, і приготувати, та й відпочити теж треба.
Микита і Яна пропонували Галині Сергіївні гроші за допомогу з Елею, але та завжди відмовлялася.
– Чи знамо діло, плату за рідну онуку брати? Недобре це, не по-людськи, – бурчала вона.
– По-людськи, дуже навіть! – заперечувала Яна. – Моя мама платила моїй прабабусі, коли вона наглядала за мною, я тоді була зовсім маленька, навіть до садочка не ходила, все з нею. Можна сказати, прабабуся мене виростила.
– Ні, не візьму я грошей, незручно мені, – стояла на своєму Галина Сергіївна.
Минув час. Елі дали місце в дитячому садку, але мама Микити продовжувала залишатися на підхваті. Онука часто хворіла, доводилося з нею сидіти, із садка теж забирала її бабуся. Однак із часом ставало дедалі легше й легше, Еля росла, і допомоги було потрібно дедалі менше, Галина Сергіївна почала нудьгувати, вона не могла сидіти без діла. Літня жінка розхворілася і зовсім занепала духом. Микита і Яна допомагали, чим могли, водили її по лікарях, купували путівки в санаторій.
Коли Елі виповнилося чотири роки, Галина Сергіївна надумала завести собі вихованця, собаку. Вона купила хлопчика породи чихуахуа і назвала його Луні.
Ось тут і почалися в неї веселощі. Турботи, пов’язані з цуценям, повністю поглинули Галину Сергіївну. Микита і Яна раділи, що вона підбадьорилася і відволіклася від сумних думок. Однак песик виявився досить норовливим і шкідливим. Він зовсім не піддавався вихованню, не слухався і постійно хуліганив.
– Мамо, пса треба виховувати, – сказав якось Микита. – Давай ми наймемо спеціальну людину, і вона приходитиме до тебе…
– Не треба! Я сама впораюся, – заявляла Галина Сергіївна, притискаючи до себе вихованця. – З Луні все нормально, просто в нього такий характер, та й період зараз такий непростий, фізіологія бере своє, він нервує і тому нападає і кусається.
– Треба тоді давати ліки.
– Ось ще! Труїти організм хімією!
Микита з Яною переглянулися, але сперечатися не стали. Все, що стосувалося улюбленого вихованця, Галина Сергіївна сприймала дуже болісно. Вони подумали про одне й те саме: що цей період у Луні ніколи не закінчиться і, найімовірніше, річ не в ньому, а в тому, що собака просто донезмоги розпещений…
Одного разу Галина Сергіївна надумала вирушити в санаторій на місяць, і постало питання про те, щоб прилаштувати Луні. Звичайно ж, вона принесла його Микиті, Яні та Елі.
– Ось, тут іграшки в пакеті, там же його улюблена підстилка, лоток, гребінець… Так… Так… Ось, у другій сумці ласощі та корм, я купила про всяк випадок із запасом, має вистачити, пелюшки, миски, – говорила Галина Сергіївна, перебираючи вміст двох значних сумок.
– Мамо, як ти донесла-то це все? – запитав Микита, почухавши потилицю. – Сказала б, я б прийшов до тебе і забрав. Я й не думав, що тут так багато добра вийде…
– Нічого, синку. Якщо що, телефонуйте, пишіть мені, я підкажу, що і як, якщо якісь питання. Ох, мій золотий, я так буду сумувати!
Останні слова призначалися песику, який, очманівши від щастя, носився по кімнатах. Еля бігала слідом за псом і сміялася, дивлячись на його зворушливий хвостик.
…Приїзду Галини Сергіївни із санаторію з нетерпінням чекали всі: Яна, Микита і навіть Еля, яка спочатку раділа і мріяла, щоб пес залишився у них назавжди. Луні примудрився за місяць перетворити квартиру зі свіжим ремонтом на вельми жалюгідне видовище. Усе, що можна було погризти, було погризене й зіпсоване, шпалери в коридорі були суцільним лахміттям, чому саме вони сподобалися псу, було незрозуміло. Диван у великій кімнаті був обдертий і з нього бахромою стирчали нитки. Луні мітив кути, кусався, гарчав і зовсім не слухався. Йому не потрібні були жодні іграшки та ласощі, для цього в нього була вся квартира в розпорядженні: квіткові горщики з жалюгідними залишками рослин, іграшки Еліни, книжки, кухонні рушники та начиння. В один із вечорів з’явилася сусідка знизу і сказала, що у неї тече зі стелі. Виявилося, що один із найдальших кутів найдальшої кімнати пес вирішив мітити особливо старанно. Інша сусідка приходила, щоб повідомити, що пес цілими днями виє. Яна і Микита дивувалися.
– Коли йому вити, він весь час що-небудь гризе!
***
– Я ж просила писати мені, якщо будуть проблеми! – обурилася Галина Сергіївна, коли повернулася із санаторію.
– Що толку тобі писати? Псувати відпочинок? Чим ти могла нам допомогти? – відповів Микита.
– У Луні був стрес! Він не звик цілими днями перебувати на самоті, йому не вистачало уваги. Як же я скучила! – сказала Галина Сергіївна і притиснула до себе вихованця.
– Е… ще він сильно покусав Елю… – тихо сказала Яна.
– Вона напевно тягнула Луні за хвіст! Або чіплялася до нього, коли він їв! Без причини нічого просто так не буває! Не наговорюйте на мою собаку.
– Нам тепер доведеться робити ремонт! – заявив Микита.
– Я компенсую вам. Із пенсії. Ось отримаю і віддам, раз ви такі… Ще питання будуть? – невдоволено процідила Галина Сергіївна.
Розлучилися погано. Місяць зовсім не спілкувалися, не передзвонювалися. Звісно, жодних грошей із Галини Сергіївни Микита і Яна брати не збиралися. Самі поклеїли шпалери в коридорі, а диван віддали в перетяжку. Вони ж і першими порушили мовчання. Еля знову захворіла.
– Посиджу, куди ж подітися, – зітхнувши, промовила Галина Сергіївна, коли син зателефонував їй із проханням допомогти.
Рівно через рік мама Микити знову зібралася в санаторій. Вона прийшла в гості і завела розмову про те, щоб знову віддати їм Луні на перетримку.
– Нізащо! – вирвалося у Микити.
– Як?! – здивувалася Галина Сергіївна. – Я сиділа з вашою донькою і жодних претензій не висувала, треба, значить треба, а ви! Ось ви як мені віддячили за мою допомогу?!
– Мамо, це різні речі, не порівнюй. Це наша дитина, а це всього лише собака… І взагалі, є ж зооготелі.
– Нізащо! – заявила тепер мати. – Там чужі люди, інша обстановка, Луні буде погано. І потім це дорого, адже на цілий місяць, майже як моя путівка вийде.
– А ти не думала, що ми для твого Луні теж чужі, між іншим. Він знову нам усе тут розгромить. Ні!
– Не хочете допомагати, ну й не треба. Чужі так чужі, спасибі, віддячили, – сказала Галина Сергіївна і пішла, грюкнувши дверима.
***
Микиту розбудила трель телефону, дзвонила мати. Він різко піднявся на ліжку, подивився на годинник, було близько другої години ночі.
– Синку, терміново приходь, у мене тиск сильно піднявся, викликала швидку і мене везуть у лікарню, подбайте про Луні, – сказала Галина Сергіївна слабким голосом.
Вскочивши з ліжка, Микита наспіх одягнувся і поспішив до матері.
Хоч він ішов дуже швидким кроком, майже біг, але все ж запізнився і побачив лише, як машина швидкої допомоги від’їхала від під’їзду матері. Відкривши двері квартири своїм ключем, Микита забрав Луні, посадивши його в переноску.
У лікарні Галина Сергіївна пробула цілих п’ять днів, лікар ніяк не хотіла відпускати її, тиск збивався погано. Виявилося, що мама Микити сильно понервувала через сварку із сином і переживання за свого улюбленця, і в неї піднявся тиск до небезпечних цифр.
Весь тиждень пес Галини Сергіївни жив у Микити з Яною та Елею. Виявилося, що мама Микити все ж змогла виховати Луні. Він уже нічого не гриз і поводився цілком тихо.
– Ми так перелякалися за тебе, мамо! – сказав Микита, коли Галина Сергіївна повернулася до себе додому. Вони зібралися в неї на кухні. Закипав чайник, Яна розрізала великий торт, а Еля розставляла на столі чашки і блюдця.
– Я сама перелякалася, думала все, кінець прийшов, так було погано, – проговорила мама Микити.
– Мам, ми подумали, Бог із ним, із твоїм песиком, нехай поживе у нас, якщо ти поїдеш, – почав говорити Микита, але мати його перебила.
– Ні, синку, щось я передумала. Поки не поїду, налякалася я сильно, нікуди не хочу. Хочу полікуватися, до тями прийти. Як то кажуть, удома і стіни лікують. Та й із Луні розлучатися теж не хочу.
– Ну, як знаєш, – усміхнувся Микита. – А він у тебе вихований став, не кусається, не гарчить, поводиться приблизно.
– Так я ж із ним займалася, по науці! – з посмішкою сказала Галина Сергіївна. – Начиталася всяких порад від експертів із собачої психології і вперед!
– Молодчина, мамо! – похвалив Микита. Він дивився на матір, на її посмішку і думав про те, як добре, що з нею все гаразд! І нехай би вона жила якомога довше, зі своїми примхами і дивацтвами іноді, нехай! Адже це мама! І іншої в нього не буде.
Тієї ночі, коли Галину Сергіївну відвезли, Микита страшенно перелякався. Забравши Луні від матері додому, він знову ліг у ліжко, вранці потрібно було рано вставати на роботу, але вони з Яною ніяк не могли заснути, все говорили і говорили. Микита згадував своє дитинство. Як мати ростила його одна, бо коли йому виповнилося п’ять років батько загинув. Він був пожежником і в одне з чергувань під час гасіння складної пожежі сталося непоправне.
Мати сильно сумувала, але заради сина змогла прийти до тями. Вона завжди поводилася з ним, як із дорослим, багато розмовляла, пояснювала. Микита рано подорослішав і був дуже самостійним, проте звісно ж залишався дитиною, і Галина Сергіївна часто балувала його. Купувала гарні іграшки, частування. Мама завжди була поруч, підтримувала, допомагала, м’яко направляла. І ось він виріс, став дорослим, створив сім’ю, все в нього добре. А в матері… У неї на горизонті замаячили старість, самотність і хвороби, і тільки цей пес зміг відволікти матір від сумних переживань, і тому став для неї таким дорогим.
– Не варто було нам сваритися, пробач, мамо, – сказав Микита й обійняв Галину Сергіївну.
– Усе добре, синку.
– Бабусю, дивись, Луні стягнув печиво з вазочки! – сказала Еля, вказуючи на пса, який, тримаючи в зубах ласощі, спішно залишав кухню.
– Ах, негідник, не можна тобі печиво, я тобі! – Галина Сергіївна схопилася і кинулася за псом.
– Сточив, не встигла відібрати… – розчаровано промовила вона, повернувшись на кухню, і додала: – Ех, Луні, тебе ще виховувати й виховувати!
Усі засміялися і почали пити чай, а Луні тихенько сидів біля дверей і невідривно дивився на стіл, сподіваючись, що хто-небудь упустить звідти що-небудь смачне.
Жанна Шинелева
Інші розповіді на каналі.
