— Андрій дав вам ключі? — запитала вона, не зводячи з жінки настороженого погляду.
— У мене є запасні, — Тетяна Ігорівна окинула невістку оцінювальним поглядом. — Андрій розповів мені про вашу вчорашню розмову. Я прийшла, щоб ми нарешті все з’ясували.
— Гаразд, я вас слухаю, — Оксана зняла жакет, повісила його на спинку стільця й сіла навпроти.
— Ви робите величезну помилку, — повчально почала свекруха. — Андрій — талановитий фахівець. Йому не можна розмінювати свої здібності на дрібниці. А ви, як дружина, маєте підтримати чоловіка, коли в нього непростий період.
— Вісім місяців — це вже не період, а спосіб життя, — холодно відповіла Оксана.
— Не перебивайте мене, — губи Тетяни Ігорівни стиснулися в тонку лінію. — Я виховала чудового сина. Розумного, освіченого, перспективного. Він заслуговує на жінку, яка вміє його цінувати, а не рахувати кожну копійку.
— Тобто, на вашу думку, цілком нормально, що я сама працюю, сама тягну побут і ще допомагаю вам?
— Мені не потрібне чиєсь утримання! — обурено спалахнула жінка.
— Тоді навіщо вам щомісячні перекази? — Оксана взяла телефон. — Показати виписку? За вісім місяців — сто двадцять тисяч гривень. І це при тому, що Андрій за цей час не заробив жодної гривні.
— Це син піклується про матір. Вам цього не зрозуміти, у вас зовсім інші цінності.
— Для мене цінність — це родина, де відповідальність беруть на себе обоє, — Оксана підвелася. — А не та схема, яку ви роками нав’язуєте Андрієві.
— Яка ще схема? — Тетяна Ігорівна теж різко встала.
— Та, у якій чоловік вічно залишається дитиною. Його мають обслуговувати жінки: спершу мама, потім дружина. І обидві, бажано, повинні мовчати й не ставити зайвих питань.
— Як ви смієте таке говорити!
— Смію, бо мені набрид цей абсурдний спектакль. Андрій дорослий чоловік, але поводиться, наче розпещений підліток. А ви тільки підтримуєте це.
— Я захищаю свого сина від такої… такої…
— Кажіть уже прямо. Від такої жадібної дружини? — Оксана ледь усміхнулася. — Знаєте, мене сьогодні підвищили. Тепер я зароблятиму достатньо, щоб чудово жити й сама. Без чоловіка, якого доводиться утримувати, і без свекрухи, яка вважає це нормою.
— Ви погрожуєте розлученням?
— Я просто називаю речі своїми іменами. Якщо Андрій нічого не змінить, я подам на розлучення. І, повірте, мені стане легше.
Тетяна Ігорівна мовчки зібрала свої речі й попрямувала до виходу. Уже біля дверей вона обернулася.
— Ви ще пошкодуєте. Такого чоловіка, як мій Андрій, ви більше не знайдете.
— Слава Богу, — тихо пробурмотіла Оксана й зачинила за нею двері.
Наступні кілька днів минули в дивній, майже дзвінкій тиші. Андрій не телефонував, не писав і додому не повертався. Оксана занурилася в роботу, намагаючись відсунути родинні негаразди хоча б на край свідомості.
У п’ятницю ввечері пролунав дзвінок у двері. На порозі стояв Андрій із невеликою сумкою в руці.
— Можна зайти? — тихо запитав він.
— Звісно. Це й твій дім також, — Оксана відступила вбік.
Вони пройшли до вітальні й сіли одне навпроти одного. Андрій мав виснажений вигляд: пом’ятий одяг, темні кола під очима, втомлена постава.
— Я багато думав ці дні, — почав він після паузи. — І зрозумів, що в багатьох речах ти мала рацію. Я справді занадто довго сидів без роботи.
Оксана не перебивала. Вона лише дивилася на нього й чекала, чи скаже він більше.
— Мама переконує, що я маю дочекатися ідеальної пропозиції. Але ідеальних пропозицій, мабуть, не буває, правда? А поки я чекаю, ти одна надриваєшся за двох.
— Добре, що ти це усвідомив, — кивнула Оксана. — І що тепер?
— Я подав резюме на кілька вакансій. Це не вершина кар’єри, але зарплата нормальна. На понеділок уже призначили дві співбесіди.
— Непоганий початок.
— І ще… Я поговорив із мамою. Сказав, що більше не переказуватиму їй гроші, доки сам не почну заробляти. Вона образилася, але це вже її справа.
Оксана здивовано глянула на чоловіка. Невже він справді наважився піти проти матері?
— А як же “син зобов’язаний дбати про матір”?
— Зобов’язаний. Але не коштом власної дружини. Ти була права: мама не бідує. Це я звик перекладати всю фінансову відповідальність на тебе.
— Андрію, мене підвищили, — нарешті сказала Оксана, поділившись новиною, яку кілька днів тримала в собі. — Відтепер я буду старшою проєктною менеджеркою.
— Серйозно? Це ж чудово! — він щиро зрадів. — Ти молодець. Ти це заслужила.
— Але це не означає, що я знову нестиму все на собі, — попередила вона. — Мені потрібен партнер, а не доросла людина на утриманні.
— Я розумію. І постараюся бути саме партнером. Дай мені шанс усе виправити.
Оксана уважно вдивлялася в його обличчя, намагаючись зрозуміти, чи справді перед нею зміни, а не чергова хвиля каяття. Роки разом навчили її читати його інтонації й мовчання.
— Добре. Але умови залишаються ті самі. У тебе є місяць, щоб знайти роботу. І доки ми самі не станемо на ноги, твоїй матері не піде жодної гривні.
— Згоден, — Андрій простягнув їй руку. — Мир?
— Побачимо, — Оксана потиснула його долоню. — Вчинки важливіші за слова.
У понеділок Андрій справді пішов на співбесіди. Перша виявилася невдалою: там шукали людину з іншим досвідом. Зате друга розмова виглядала значно перспективнішою.
