Навіщо прийшов? Вирішив у шляхетність пограти?
Тетяна лежала на спині поверх ковдри, витягнувши і схрестивши ноги. Її руки лежали на животі, зчеплені пальцями в замок. Вона дивилася у вікно, де вітерець гойдав гілки дерев, а блакитним небом пливли баранці хмар.
От би опинитися там, серед дерев, принизаних променями сонця, йти пружною зеленою травою, підставивши обличчя теплим сонячним променям, і дивитися в блакитне бездонне небо, примруживши очі, чути радісне щебетання птахів над головою…
Тетяна піднімає ногу, і та зависає в повітрі. На тому місці, куди вона має наступити, по травинці повзе жук. І Тетяна ставить ногу далі, щоб не розчавити жука. Жовта квітка на тонкому стеблинці торкнулася її щиколотки…
Тетяна смикнула ногою і розплющила очі. Виявляється, вона задрімала, і їй наснився сон. От би не прокидатися, йти і йти травою, далеко-далеко, і не повертатися сюди, в лікарню, в палату…
А раніше вона не помічала нічого цього, ні трави, ні жучків. Не любила дощ і вітер. Усе кудись поспішала, бігла, комусь щось доводила. А тепер хочеться, щоб цей день тривав нескінченно довго, і ніколи не наставала ніч. Бо вночі страшно, і сни сняться погані. Як страшно вмирати, коли хочеться жити…
***
Раннє дитинство Тетяна пам’ятала погано, короткими уривками. Значить, воно було гарне. Коли вона пішла до школи, стало погано. А погане пам’ятається чудово.
Мама говорила, що з дитинства мріяла навчитися грати на піаніно. Але квартира в них була крихітна, піаніно було в неї не впихнути. Тому вона хотіла, щоб її мрію здійснила Таня. Мама віддала її в музичну школу і купила піаніно.
Хіба можна передати дитині свою мрію, та ще й змусити її здійснити її? Таня не любила піаніно. Терпіти не могла грати гами, мінори і мажори. Але щоб не засмучувати маму, ходила в музичну школу, і навіть закінчила її. Коли приходили гості, мама просила Таню зіграти що-небудь і гордо дивилася на гостей. Коли Таня помилялася, мама морщилася.
– Ти повинна вчитися добре, щоб мені не було соромно за тебе, – говорила мама.
Грати з подругами у дворі вдавалося рідко. Мама тут же кликала її додому займатися. Тані не хотілося йти, але вона знала, що варто трохи затриматися, мама може покарати і змусити грати на піаніно дві години, замість однієї.
Через кожну трійку Таня ридала. Мама сварила її і лякала, що якщо Таня не вступить до інституту, то стане прибиральницею, повзатиме по підлозі з мокрою ганчіркою. Тому Таня боялася прибиральниць, як вогню.
Вона ретельно виписувала літери в зошиті, щоб почерк був красивим. Зубрила нудні параграфи з історії та географії. На літніх канікулах читала всі рекомендовані вчителькою російської мови та літератури книжки. Вона жила не для себе, а для мами, щоб та пишалася нею.
Після школи Таня вступила до інституту, який обрала для неї мама. Майже одразу закохалася, і на четвертому курсі вийшла заміж, уперше пішовши наперекір матері. Нарешті, вона пішла від мами, від її контролю і вимог. Таня не очікувала, що жити зі свекрухою ще гірше. Вимоги нікуди не поділися, тільки стали іншими. Тепер її лаяли за невимитий вчасно посуд, пересолений суп, за те, що забула купити молоко або принесла з магазину не той сир.
– Не було. Мені сказали, що цей навіть кращий, – виправдовувалася Таня.
– Цей дорожчий. Ти поки що не заробляєш, щоб купувати дорогий сир. А що, в інший магазин важко було сходити? І підлогу не вимила.
– Я вчора мила, – говорила Таня.
– А пил не здогадалася витерти. Усе тобі говорити треба. Сама не бачиш?
– Я витирала.
– І на шафі? Там пилу повно. Я попереджала Славіка, що намучиться він із тобою, з ледащою. Якщо народиш, не буду сидіти з твоєю дитиною, і не сподівайся. Мало того, що живете за мій рахунок, так ще дитину хочете на мене повісити? Не вийде, – говорила свекруха і похитувала з боку в бік перед обличчям Тані вказівним пальцем. – Я все життя терпіла п’янки батька Славіка. Хочу для себе пожити.
Таня тихо плакала вночі, поклавши голову на плече чоловікові. Він заспокоював її, гладив, обіцяв поговорити з мамою і потерпіти. Ось отримають дипломи, влаштуються на роботу і з’їдуть на орендовану квартиру.
Але все залишалося по-старому. Чоловік виявився таким самим забитим мамою і невпевненим у собі, як і Таня. Тому коли вона зрозуміла, що завагітніла, просто зробила аборт, нікому не сказавши про це.
Куди з дитиною? Не до мами ж. Вона щодня дорікатиме, що не послухалася, вискочила за першого зустрічного. А могла б жити панянкою, не поспішати і вибирати з нормальних хлопців. А тепер що? Таня так і чула її коронне: “Ти мене засмутила…”
А потім свекруха вийшла заміж за свого старого друга, якого знала мало не сорок років. Вона переїхала до нього, прихильно дозволивши пожити молодим у її квартирі. Таня весь час боялася, що свекруха повернеться, без кінця намивала посуд і підлогу.
Свекруха не повернулася. І Таня, нарешті, розслабилася. Вони зі Славіком закінчили інститут і стали працювати. Йшов час, а Таня не вагітніла. Чоловік хвилювався, просив Таню пройти обстеження. Одного разу вона не витримала і висловила йому, що зробила аборт.
– Чому не сказала? – кричав на неї Славік.
– А що б ти зробив? Ти жодного разу не заступився за мене перед твоєю мамою. Вона б усе одно змусила мене зробити його.
Здавалося, жити б та жити, але вони сварилися тепер постійно. Славік одягався і йшов із дому. А потім він сказав, що в нього є інша, вона чекає на дитину. Таня зняла квартиру і пішла.
А що робити? Вона не могла зібрати валізу і виставити чоловіка за двері. Це його квартира, точніше, його мами, Таня не має на неї жодного права.
Коли дізналася, що у Славіка народилася хвора дитина, спочатку зловтішалася. Так і треба. Доля покарала його за зраду, за те, що не заступався за неї перед своєю мамою. За свій аборт. Нехай тепер ростить хвору дитину, мучиться і злиться на долю, на свою коханку, яка народила неповноцінного сина. І нехай свекруха догоджає своєму новому чоловікові, готує, прибирає і витирає пил із шаф до кінця своїх днів. І ніколи в неї не буде здорового онука.
А потім Таня побачила Славіка. Він квапливо йшов із магазину з повним пакетом продуктів і мав жахливий вигляд. Якийсь пониклий, змарнілий. Він пройшов повз, занурений у свої думки і навіть не помітив її. Їй стало його шкода. Адже вона любила…
Потім захворіла мама. Тані довелося доглядати за нею. Знову почалися докори. Але тепер Таня не стала терпіти, сказала, що якщо мама не припинить, вона піде. Мама залежала від дочки, тому замовкла. І на тому спасибі.
Після смерті мами Таня залишилася одна. Але жити у квартирі не могла, задихалася від спогадів. Їй здавалося, що мама стежить за нею, за кожним її кроком. Вона обміняла квартиру на однокімнатну з доплатою.
Сама робила ремонт і раділа. Ось тепер вона почне жити. Тепер вона буде сама собі господинею, не буде ні від кого залежати, терпіти причіпки. А може, навіть заміж вийде. Потім.
Але потім не було. Потім був страшний діагноз.
– Невже це все? Я ж нічого не бачила, ніде не була. Я не можу померти! Ви ж вилікуєте мене? Адже в сучасної медицини є великі можливості, ліки. Мені ще й сорока немає. Я жити хочу! Скажіть, адже я не помру? – кричала вона в кабінеті у лікаря, вимолюючи в нього надію.
Він втомлено дивився на неї і розводив руками.
– Ми не боги. Ми робимо все, що можемо, але… Ви молода, сподіваюся, вам пощастить більше за інших.
Хтось порадив їй сходити в храм. Священик слухав Таню зі співчуттям, говорив, що все в руках Бога, що всі ми помремо, хто раніше, хто пізніше. Потрібно молитися про прощення своїх гріхів і пробачити кривдників…
Тетяна не хотіла вмирати раніше за інших. Не хотіла прощати кривдників. Чому Бог покарав її, а не їх? Не буде вона молитися такому Богові.
Після операції вона кожні три тижні лягала на черговий курс хіміотерапії. З надією і страхом чекала чергового обстеження.
“Навіщо жити? Для чого? Скільки можна вмирати від страху, щоразу чекаючи результатів аналізів і КТ? Краще померти одразу”,- часто думала вона.
***
Таня дивилася у вікно. Верхівки дерев, що хитаються на вітрі, і хмари, що пливуть по небу, більше не радували її. Хтось зайшов у палату. Вона навіть не повернула голови. До неї ніхто не приходив, нікому.
– Таня, – обережно покликав чоловічий голос.
Лікарі та медсестри звали пацієнтів на прізвище. Вона навіть не відразу зрозуміла, що зверталися до неї, подумала, що їй почулося.
– Таня, – повторив голос трохи голосніше.
Вона повернула голову й побачила Славіка. Так називала його мама. І Таня теж стала його так кликати, але не з ніжністю, а з глузуванням. Він постарів, волосся на голові поріділо, на скронях з’явилася сивина.
– Упізнала? – усміхнувся він. – Я приніс тобі апельсини і сік. – Він підняв і показав їй пакет.
Таня мовчала. Славік поставив пакет на тумбочку біля її ліжка.
– Як ти дізнався? – вона знехотя розліпила губи.
– Сусідка сказала, що бачила тебе. У неї тут чоловік лежить. Як ти? Що лікарі кажуть?
– Навіщо прийшов?
– Ну як навіщо? Ми ж не чужі люди. Ти їси апельсини. Я спробував, соковиті, смачні. – Він оглянув палату. Дві жінки перешіптувалися, третя читала книжку. – Може, вийдемо? На вулиці гарна погода. Я бачив, пацієнти гуляють.
– Не хочу, – сказала Тетяна і відвернулася до вікна. Розмовляти зі Славіком не хотілося. Про що з ним говорити? Усе в минулому. Він хоч і пожуваний життям, але живий і здоровий, а вона чекає смерті. Немає про що їм говорити.
– Що тобі принести?
Тетяна мовчала.
– Я тоді піду? Завтра прийду.
– Не приходь, – сказала вона йому в спину.
Тетяна полежала ще трохи, потім дістала з пакета апельсин. Такий яскравий, з минулого життя. Вона згадала його смак, і рот наповнився в’язкою слиною. Тетяна квапливо почистила його, відламала часточку й поклала до рота, надкусила зубами. Відчувши кисло-солодкий смак соковитої м’якоті, прикрила очі від задоволення. Проковтнула. Потім з’їла ще часточку. Здавалося, кожна клітинка тіла наповнилася життєвими соком.
Увечері вона з’їла ще апельсин. Нудота відступила. Наступного дня вона вийшла на вулицю. Пройшла лікарняним парком, присіла на лавку. Прикрила очі, слухаючи птахів. Під деревами було прохолодно. Але як же приємно шкірою відчувати подих вітерця.
– Таня, здрастуй, – пролунало поруч.
Вона розплющила очі й одразу ж примружилася. Крізь листя пробився промінь сонця, світячи прямо в обличчя.
Славік став перед нею так, щоб закрити її собою від сліпучого сонця.
– Так краще? Як ти?
– Нічого. А ти?
– І в мене нічого. Ліда пішла від мене. Наш син помер.
– Мені поспівчувати чи порадіти за тебе? Навіщо прийшов? Вирішив у благородство пограти?
-Навіщо ти так? Я ж від чистого серця… Ми ж майже рідні. Я приніс ще апельсинів і морс у банці.
– Хто варив, мамо?
– Ображаєш, я сам. Коли тебе випишуть?
Тетяна знизала плечима.
– Через два дні.
– О котрій годині? Я відвезу тебе додому.
– Гаразд. Я замерзла, – сказала Тетяна і встала з лавки. – Проводжати мене не треба. Я поки що без чужої допомоги обходжуся. – Вона пішла до будівлі лікарні, не попрощавшись.
“Навіщо я так із ним? Він натерпівся, – подумала вона, але потім осадила себе. – Раніше треба було жаліти мене, захистити від своєї мами, дати мені народити. Жили б утрьох або навіть учотирьох. Він не зрадив би, у нього не народився б хворий син… Раніше б. А тепер нічого не виправити”.
Він привіз її додому, проводив до квартири. М’явся біля дверей, але Тетяна не покликала його увійти, зачинила перед ним двері. У квартирі було все як і раніше. Холодильник порожній.
“Треба було попросити його сходити в магазин. Гаразд. Зараз посиджу і сходжу сама”. Тетяна сіла на диван і відкинула голову на спинку. Із передпокою пролунав приглушений дзвінок телефону. Вона зітхнула і встала, пішла в передпокій, де залишила пакет із речами.
– Я не здогадався одразу… Може, в магазин сходити? – запитав Славік.
Тетяні хотілося послати його. Чого прив’язався? Гріхи замолює? Але сил іти в магазин зовсім не було.
– Так, якщо можна, – сказала вона.
За сорок хвилин Славік привіз продукти.
– Що приготувати, гречку чи рис? – запитав він.
– Потім. Чаю хочу, – сказала Тетяна. – У лікарні давали коричневу водичку.
Після чаю вона прилягла на диван.
– Ти йди. Я посплю, – сказала вона.
Славік накрив її пледом. Коли вона прокинулася, він сидів поруч.
– Чого сидиш? Я не пробачу тебе. Усе через тебе. Якби не ти… – вона зашлася кашлем.
Славік пішов. Але наступного дня прийшов знову. Зварив гречку, порізав легкий салат. Потім повів Тетяну гуляти. Вона впиралася, але він наполіг. Вони гуляли маленьким парком біля будинку під руку, як пара. Була ще слабка після лікарні.
– Ти обов’язково видужаєш, ось побачиш, – говорив Славік.
Тетяна дозволяв йому бути поруч, доглядати за нею. Виявляється, це дуже приємно, коли про тебе піклуються і нічого не вимагають.
Через три тижні вона знову лягла в лікарню на черговий курс хімії. Перед цим здала аналізи і зробила КТ.
– Ви мене здивували. Хоча, я знав, що у вас вийде, – сказав лікар. – У вас явне поліпшення. Думаю, скоро можна буде хімію припинити. Тільки не розслабляйтеся, виконуйте всі рекомендації.
Цього разу курс пройшов легше за інші. Приходив Славік з апельсинами, підтримував її, вірив. Вона звикала, що він поруч, чекала. Правду кажуть, що біль і негаразди легше переживати удвох. Хоча часом у ній прокидалася образа, і вона грубила йому, гнала геть. Але щоразу він повертався.
Іноді вона прихильно просила його залишитися ввечері. Після вечері вони дивилися разом телевізор, комедії або романтичні фільми з хорошим і щасливим кінцем. Тетяна клала голову на плече Славіку, часто так і засинала. Він не ворушився, чекав, коли вона прокинеться.
Одного разу він запропонував поїхати на дачу. Свекруха туди не заглядала. У її нового чоловіка був котедж із великою ділянкою. Дача заросла. Тетяна сиділа на лавці, притискаючись спиною до стіни будинку, прогрітої за день сонцем, дихала свіжим повітрям і дивилася, як Славік косить траву.
Потім вони пили чай на вулиці. Слава накрив її ноги пледом, поставив якийсь ящик і зробив із нього стіл. Він обіцяв наступного року посадити квіти і зробити альтанку.
– Уявляєш, будемо дивитися на квіти, насолоджуватися їхнім запахом і пити чай.
Тетяна погоджувалася, не сперечалася. Обстеження показало поліпшення. Але це ще не одужання. До наступного року потрібно дожити. Краще не мріяти, щоб не плакати потім від розчарування і відчаю.
Пахло скошеною травою. Вони сиділи поруч на лавочці, колишні чоловік і дружина, які пережили кохання і розставання, наробили помилок, намагалися пробачити одне одного.
А може, доля дає їм другий шанс, щоб змінити себе, виправити їхнє життя і життя одне одного? Чому б і ні…
“Неважливо, завдяки чому відбулося пробудження, головне – воно сталося. Людині потрібно дати шанс на нове життя, а не закидати камінням за помилки минулого” – Ельчин Сафарлі.
“Ніхто з нас не застрахований від помилок. Кожен може оступитися: сказати зопалу, зробити не подумавши, образити, не зрозумівши… І нехай далеко не все можна пробачити, але людині часом просто необхідно дати шанс, адже інколи саме маленький шанс здатний змінити ціле життя…” – Олег Рой.
