“Коли це закінчиться? То одне, то інше. Відправлю до батька, нехай виховує тебе”, – в серцях сказала вона.
– Мам, я з Ванькою у дворі на самокаті покатаюся?
– Знаю, як ти покатаєшся. І де мені тебе потім шукати? – проворчала Ксенія.
Два дні тому вони з Ванькою поїхали самовільно з двору. Ксенія знайшла їх у парку, ганяли там із якимись дорослими хлопцями. Тоді вона влаштувала синові скандал і пообіцяла, що якщо ще раз це повториться, вона відправить його до батька на перевиховання.
– Чесно, обіцяю, нікуди з двору не піду без дозволу. – Син дивився благальним поглядом. Очі чесні-пречесні, як у кота зі “Шрека”. Ксенія ледве стримала посмішку, намагаючись зберегти строгість на обличчі.
– Гаразд, тільки акуратно, нікого не збивати, і пропускати машини, – змилостивилася вона.
– Обіцяю! – радісно пообіцяв Данька.
– Якщо підеш із двору, більше ніколи один на вулицю не вийдеш, чуєш? – крикнула Ксенія в бік передпокою, куди тут же злиняв Данька, поки вона не передумала. Замість відповіді грюкнули вхідні двері, Данька пішов.
– І кому я це говорила? – Ксенія похитала головою.
Заняття в школі закінчилися, почалися довгоочікувані канікули. У десять років не хочеться сидіти вдома, хочеться годинами гуляти і кататися на самокаті з друзями. Влітку можна спеціально не одягатися. Шорти, футболка, запхав ноги в кеди або кросівки і бігом на вулицю.
Ксенія підійшла до кухонного вікна. Незабаром із під’їзду вийшов із самокатом Данька. До нього тут же під’їхав Ванька. Друзі про щось радилися. Якийсь час Ксенія спостерігала, як вони нарізають кола двором, потім повернулася до плити. Пора було в готовий бульйон закладати картоплю. Ксенія раз у раз поглядала у вікно на хлопчаків, остаточно заспокоївшись, вона почала смажити цибулю і моркву…
“Нікуди не втече. Минулий скандал пішов на користь. До того ж він знає, що я дивлюся у вікно. А ось завтра, коли мене не буде вдома… Нема чого переживати заздалегідь. Поки слухається, а що далі буде? Років через два-три його вже жодними обіцянками і клятвами не втримаєш. Буду гайки закручувати, тільки гірше буде, почне брехати і тікати з дому. А потім із дівчатками почне гуляти… І як усе це пережити? А чоловікові наплювати…” Варто було подумати про чоловіка, як відкрилася стара кровоточива рана, що кровоточить образами і не загоїлася досі.
Вона думала, що їхнє кохання на все життя. Маму не слухала, заміж поспішала. І що? Через рік чоловік зрадив з її ж подругою, розлучилися, і син не втримав. Данька йому не потрібен зовсім. Він би з радістю й аліментів не платив. Раз на рік на день народження приносить подарунок, вона заздалегідь каже, що потрібно купити, а то принесе найдешевшу машинку. Вважає, що аліментів достатньо.
Коли на сковорідці щосили тушкувалася заправка з цибулі, моркви і перцю, у двері подзвонили. Ксенія завмерла з лопаткою в руці. “Данька? У нього є ключі. Загубив? Або… – Ксенія кинулася до вікна. – Дітей і мам стало у дворі менше. Настав час обіду і денного сну для малюків. Але де ж Ванька з Данькою?” Усе це промайнуло в голові Ксенії за частку секунди. Пролунав більш вимогливий дзвінок.
У цілковитій упевненості, що щось сталося, Ксенія ривком відчинила двері. На порозі стояв Данька, тримаючи одну руку іншою перед собою. Очі по п’ятаку, перелякані й винуваті.
– Я так і знала! Що сталося? – запитала Ксенія.
Напевно, у неї очі стали розміром із блюдце, тому що Данька злякано і швидко затараторив.
– Тільки не лай мене. Нічого страшного не сталося. Я впав із самоката.
Ксенія уважніше розглянула руку сина. На долоні й на тильному боці помітила сліди зубів і кров, що сочилася з ранок.
– Собака вкусив, – сказав Данька, намагаючись відняти свою руку.
– Який собака? Ти що маленький, щоб до бродячих собак лізти?
Маленьким він божеволів від цуценят і кішок, просив купити йому кого-небудь. Але Ксенія була невблаганна. Який собака? Він у саду, а вона на роботі, їх немає вдома цілими днями. Собака все погризе, а грошей у них не так багато, щоб купувати нові меблі та речі. “Ось виростеш, заводь собі кого хочеш, а поки що я господиня в домі…” – згадала вона.
– Вона не бродяча, у неї нашийник. Вона в нашому дворі живе, у сусідній дев’ятиповерхівці.
– А де її господар? Чому вона тебе покусала? Може, вона скажена або хвора? – Ксенія так злякалася, що забула зачинити двері у квартиру.
Вона почула важкі кроки, що наближалися, і гучне дихання.
– Ледве піднялася, – сказала повна жінка, намагаючись перевести дух. – Наздогнати хотіла, та хіба за ним доженешся? Уф, – перевела вона, нарешті, подих. – Баби прибігли, сказали, що Гудвін покусав вашого сина. Але ваш син сам винен… Баби бачили. Він у нього палицею тикав. А пес домашній, у нього всі щеплення зроблені, і документи є, щоправда, вони у господаря. Гудвін не скажений… – Усе це жінка говорила з перервами, борючись із задишкою, що душила її.
– То ви не господиня собаки? Чому відпускаєте собаку одного гуляти у дворі? Він міг покусати маленьких дітей! – обурилася Ксенія.
– Пес добрий і спокійний, мухи не образить. Ваш син сам винен. Не треба було тикати в нього палицею… – повторила жінка. – Водички, можна?
Ксенія принесла склянку води. Поки жінка шумно пила, Ксенія говорила, що вона заявить у поліцію, що цього так залишати не можна, собаку потрібно приспати, поки він не покусав ще кого-небудь…
– Господи, потрібно їхати в лікарню… – Ксенія кинулася в кімнату за телефоном.
Повертаючись у передпокій і одночасно тикаючи в цифри на екрані, вона налетіла на жінку, яка шкандибала їй назустріч. Почуття було таке, немов вона врізалася в м’яку перину.
– Не скажений він, зрозуміла? Це тебе треба приспати! Це твій син його образив. Ось господар повернеться, з ним і говори, а без нього не дам присипляти Гудвіна… – сказала жінка.
– Господаря немає, собака гуляє сам по собі, значить, бродячий, – відповіла Ксенія, переставши набирати номер.
– Він домашній, у мене живе тимчасово, поки господар у відрядженні. Він добрий і хороший… А мені важко з ним гуляти. Ось і випускаю. Хто живе в будинку, відчиняють йому вхідні двері, а Гудвін піднімається сходами і в двері дряпається. Розумний пес. Тебе саму приспати треба за такі слова. І синочка твого, щоб не тикав палицею в собаку.
– Я не тикав, я вчив її палицю брати, – встряв Данька.
– Ви ж самі не бачили, вам розповіли бабусі біля під’їзду, так? Вони й не такого наговорять… – Таксі? Проїзд Дружинників, будинок сімнадцять…. У травмпункт…. Дякую. – Ксенія відірвала від вуха телефон і зібралася йти на кухню, звідки давно вже пахло згорілою цибулею.
– Бродячий пес покусав дитину, а ви його захищаєте. Забирайтеся з дороги! – прикрикнула вона на жінку, яка собою загородила весь дверний отвір.
Та злякано позадкувала, заколихалася своїми зайвими кілограмами, звільняючи прохід до кухні. Ксенія вимкнула газ, зняла фартух і вийшла в передпокій, де весь простір знову був зайнятий жінкою. – Та вийди ти, нарешті! Не обійти, не посунути! – рявкнула Ксенія на жінку. Та незграбно розвернулася і протиснулася у двері.
У запалі роздратування, тривоги і страху за сина, Ксенія схопила однією рукою сумочку, іншою – Даньку за укушену руку. Той скрикнув від болю.
– Пробач, ходімо швидше, таксі чекає. – Вони вийшли з квартири, Ксенія замкнула двері.
Біля самих сходів вона обернулася до повної жінки, яка притулилася до стіни.
– Передайте господареві, коли повернеться, що я цього так не залишу. – Ксенія різко відвернулася і стала швидко спускатися вниз, підганяючи Даньку.
Усю дорогу в машині до лікарні вона лаяла сина.
– Коли це закінчиться? То одне, то інше. Відправлю до батька, нехай виховує тебе, – в серцях сказала вона.
Лікар обробив руку, запитав про собаку. Данька поспішно сказав, що Гудвін домашній, зі щепленнями, він сам винен. Лікар відпустив їх додому, давши рекомендації та пораду не зв’язуватися із собаками.
– Усе, моє терпіння увірвалося. Будеш сидіти вдома, якщо не можеш поводитися нормально, – сказала Ксенія синові вдома.
Данька образився і пішов у свою кімнату, а Ксенія пішла на кухню доварювати суп.
– Мий руки і пішли обідати, – скомандувала вона, заглянувши за годину в кімнату сина.
Вона дивилася, як він їсть, і серце наповнювала то ніжність, то бажання захистити від усього і всіх, то роздратування і злість на сина. Начебто великий, а як маленький. Коли він подорослішає? І тут же говорила собі, що навіть якщо він і винен, але не страчувати ж його за це. І не вбивати ж нещасного собаку. Поводилася як божевільна матуся, істеричка. Але вона мати, природно хвилюється і переживає за сина. Готова битися за нього, не те, що кричати.
– Більше з дому ні ногою. Зрозумів? Якщо завтра прийду з роботи, мені ще хто-небудь наскаржиться на тебе, точно відправлю до батька, – знову пригрозила Ксенія.
Вона розуміла, що не права. Не можна робити з батька знаряддя покарання для сина. Але коли виховуєш сина одна, без чоловіка, всі засоби хороші, щоб закликати сина до порядку. Батька він не пам’ятав, але нехай боїться.
– Добре, – сказав Данька і пішов у кімнату.
Ксенія вимила посуд, довго терла тарілки рушником, із дзвоном ставила їх на сушарку. Тепер усе, пару випустила, треба заспокоїтися. І чого розійшлася? Згадала, як років у шість Данька впав із гірки вниз головою. А вона ж була поруч і не вберегла. Зателефонувала мама, і Ксенія відволіклася. Ось тоді було страшно. Досі перед очима стоїть, як Данька перегинається через поручні і падає вниз головою. А вона дивилася і не могла нічого вдіяти. Обійшлося, а міг би шию скрутити, розбити сильно голову, та хіба мало що?
Хіба вбережеш від усього, вгледиш? А що далі, то він буде дорослішим, то частіше залишатиметься сам, без неї. Палитиме, гулятиме з компаніями, зустрічатиметься з дівчатами… Господи, як же страшно за нього. Як важко бути матір’ю, не перегинати палицю. Звідки взяти терпіння? Був би чоловік… Але чого говорити про те, чого немає?
Пізніше вона зайшла в кімнату сина. Данька сидів на ліжку і читав книжку. Ксенія сіла поруч.
– Вибач. Я дуже за тебе боюся і хвилююся. Я не зможу без тебе жити. Ти – все, що в мене є, – тихо сказала вона.
– І ти мені пробач, мамо.
Ксенія обійняла сина, провела рукою по їжачку коротко стриженого волосся. Він не відхилив голову, як робив завжди, простягнувши: “Ну, мам…” Розуміє, що зараз краще стерпіти її ласки. І Ксенію затопила ніжність до сина.
– Рука не болить? – запитала вона ласкаво.
– Ні… Трошки.
Через два дні, коли Ксенія готувала вечерю, у двері подзвонили. Вона відчинила і побачила високого чоловіка. Біля його ніг сидів невеликий песик на повідку.
– Добрий вечір. Це вашого сина вкусив Гудвін?
– Заходьте, – сказала Ксенія.
– Привіт! Як ти почуваєшся? – запитав чоловік, дивлячись повз Ксенію. Вона обернулася і побачила в дверях кімнати Даньку.
– Нормально, – відповів він.
– Вибачте, що так вийшло… – почав чоловік, але Ксенія його перебила.
– Вибачте? А якби він покусав дітей на майданчику? Навіщо завели собаку, якщо по відрядженнях роз’їжджаєте? Він же так стане бродячим…
Чоловік слухав, не відводячи очей від Ксенії. Вона зніяковіла, почервоніла й замовкла. Ну ось, знову завелася з пів обороту. Завжди засуджувала матусь, готових вчепитися в горлянку кривднику, не розібравшись, хто винен. А сама?
– Сусідка сказала, що ваш син сам винен. Це ж собака, зуби – його єдина зброя захисту і нападу. Начебто ваш син не маленький, щоб не розуміти цього. Я приношу вибачення за Гудвіна і за себе. Готовий оплатити моральну шкоду.
– І у скільки ви оціните здоров’я мого сина? Чи вам теж собака важливіший за дитину? Думаєте, все можна оцінювати грошима? – Ксенія розпалювалася дедалі більше.
– Я прийшов вибачитися, поговорити по-хорошому, а ви… Істеричка, – сказав чоловік.
– Я не істеричка! Я мати! – Ксенії так стало прикро, що вона задихнулася від обурення. – Усе, досить. Не хочу бачити вас і вашого собаку. Тримайтеся від нас подалі. Ваш собака скоро стане бродячим і тоді…
– Ви маєте рацію. У нас із дружиною не було дітей. Ось вона й купила собі цуценя замість дитини. Потім знайшла собі іншого чоловіка і пішла, а собаку хотіла здати в притулок. Гудвін їй більше був не потрібен. У її нового чоловіка алергія на кішок і собак. Мені шкода стало Гудвіна, я залишив його в себе. Попросив сусідку доглянути за ним. Не подумав, що їй важко. Вибачте. – Він різко вийшов. Ксенія зачинила двері, стримавшись, щоб із силою їх не зачинити.
“Яке нахабство. Прийшов тут … Мені немає діла до його дружини. А я теж хороша, розкричалася. Істеричка”.
Повертаючись із роботи, Ксенія часто бачила у дворі чоловіка з Гудвіном на повідку. Він кивав їй, але вона відвертала голову, ніби не бачила його. Лаяла себе і нічого не могла із собою вдіяти.
Тижнів через два, раннім недільним ранком у квартирі пролунав дзвінок. Ксенія встала з ліжка, накинула халат, розпатлана зі сну відчинила двері. На порозі знову стояв господар із Гудвіном на повідку. Ксенія так здивувалася, що забула, який вигляд має.
– Ви? – поставила вона запитання, яке не вирізнялося оригінальністю.
– Заради бога, вибачте. У мене немає номера вашого телефону, а то я попередив би вас, – сказав чоловік. Вони обидва з псом дивилися на неї винувато і покірно.
– Мені потрібно виїхати на кілька днів. А Гудвіна залишити ні з ким. Я вже боюся залишати його з Валентиною, сусідкою. Ось вирішив попросити вас наглянути за ним. Не знаю, кого ще попросити. Я все приніс із собою. Ваш син зможе його вигулювати, вони чудово ладнають.
– Ґудвін! – пролунав за спиною радісний голос Даньки. Пес рвонув до нього і завиляв хвостом так, що того й гляди відвалиться. Данька присів навпочіпки, і пес облизав його обличчя.
– І коли встигли подружитися? – вголос здивувалася Ксенія.
– А ми часто гуляємо разом. То як, візьмете його на час?
– Мамо! – Данька благально дивився на Ксенію, увімкнувши кота зі “Шрека” і стоячи в одних трусах і футболці.
– Ну що з вами робити? – усміхнулася Ксенія.
Чоловік віддав повідець, став розповідати, як часто годувати пса, о котрій годині гуляти…
– Даня все знає, – махнув він рукою. – Мені потрібно йти, а то не встигну на літак.
Ксенія дивилася, як Данька грається із собакою і думала, що це, можливо, і на краще. Тепер у Даньки є друг, не буде рватися у двір. Тим паче, Ванька поїхав на дачу. Та й турбота про молодшого друга піде синові на користь. Нехай вчиться відповідати за іншу живу істоту.
Собака справді виявився найдобрішою істотою. І Данька був щасливий. Ксенія скоро теж звикла до Гудвіна, перестала здригатися ночами від стукоту кігтів по ламінату. Вона відтанула і більше не сердилася на собаку. Рука в Даньки давно зажила. Скоро приїде господар і забере Гудвіна. Ксенія вже знала, що сумуватиме за ним.
Через тиждень господар Гудвіна стояв на порозі з рюкзаком за плечима і подарунковим пакетом у руці. Він привітався і посміхнувся. Його зуби здавалися нереально білосніжними на тлі сильно засмаглого обличчя. Він простягнув їй подарунковий пакет.
– Що, ви, не треба, – обурилася Ксенія.
– Беріть. Це від нас із Гудвіном.
У пакеті виявилася красива раковина і коробка цукерок.
Господар присів навпочіпки і потріпав пса, який вибіг до нього. Гудвін ткнувся носом йому в щоку, лизнув у губи і підбіг до Даньки.
– А він у вас прижився. Підемо додому. Досить, нагостився, – сказав господар. Гудвін дивився на нього, виляв хвостом, вибачаючись, і стоячи поруч із Данькою.
– Ви ж знову поїдете? Залиште його в нас. Данька до нього звик, та й я теж… А вона шумить? – Ксенія дістала з пакета раковину і приклала до вуха.
-Ні, шумлять великі. Я привезу вам, – посміхнувся чоловік. – Насправді, ви мене дуже виручите, якщо візьмете його собі. – Це погано, але я радий, що не доведеться його постійно прилаштовувати на час відряджень. Ви впевнені? Він не завадить вам?
– Ні, що ви. Вибачте мене, я тоді на вас наїхала. А ви з дороги? У вас же вдома і їсти, напевно, нічого. Поснідаєте з нами? – Ксенія озирнулася по підтримку до сина.
– Стасе, залишайтеся, – сказав він.
– Так ви знайомі? – здивувалася Ксенія.
– Так, ми часто гуляли разом із Гудвіном.
За столом Стас розповів, що він інструктор із дайвінгу, з групами часто виїжджає за кордон. Раковину теж сам дістав із дна океану. Данька слухав, роззявивши рота.
– А це складно, пірнати? – запитав він.
– Важко звикнути дихати в масці, потім легше.
Ксенія бачила, як Данька тягнеться до Стаса, як ловить кожне його слово, погляд. “Ось такого б Даньці батька. Чому я поспішила тоді, вийшла так рано заміж?..” – думала Ксенія, дивлячись то на Стаса, то на Даньку.
Після кожного відрядження Стас заходив відвідати Гудвіна і привозив раковини. На книжковій полиці стояла вже ціла колекція раковин різних розмірів і різнокольорових коралів. І щоразу він затримувався все довше, поки одного разу не залишився зовсім…
“Хороший собака ще нікому не завадив”
Едуард Успенський “Троє з Простоквашино”
“Людям важко дається щастя. Вони замикаються в собі, потрапляють у халепу. Вони самі не знають, що їм потрібно… і сумують, сумують… У собак таких складнощів немає. Вони знають, що щастя – це коли щось робиш для інших. Собаки роблять усе, що в їхніх силах, аби догодити своєму двоногому другу, і вони щасливі, якщо їм це вдається”
Джон Річард Стівенс
