Цю роботу Ліза отримала дивом. Гроші їй були дуже потрібні, вона вже півроку збирала на поїздку до матері.
– Ніяк не вийде цього року, – з жалем зізналася мама, коли ще взимку Ліза запитала про літню відпустку. – Грошей зовсім немає, Ігорю довелося робити операцію на коліні, ціни просто космічні. Ну, нічого, наступного року обов’язково приїду.
І Ліза вирішила зробити їй сюрприз – влаштувалася у фірму з написання контрольних робіт, і вечорами після навчання строчила реферати для першокурсників і розв’язувала простенькі задачки з генетики. Вчитися і працювати було складно, але Ліза все встигала, щоправда, до тата зовсім не виходило їздити, і він ображався. До літа їй уже вистачало на квиток туди, потрібно було тільки на квиток назад гроші знайти, тому вона і поїхала до тата – думала, складе іспити і відразу рвоне до мами, якщо він їй допоможе. Вона знала, що тато таку поїздку не схвалить, тож збрехала, сказала, що їй потрібно на підручники і спеціальні платні курси.
– Котик, вибач, ні копійки немає, я таку моторку в кредит узяв, закачаєшся! Увечері поїдемо на ній кататися. А вранці рвонемо на риболовлю!
На вечір Ліза не залишилася, сказала, що потрібно до іспиту готуватися. Насправді вона вже підготувалася, просто не любила ночувати в хаті. Через цей дім батьки й розлучилися.
Скільки Ліза себе пам’ятала, тато мріяв про будинок. Вони жили в маленькій квартирі на околиці міста і чекали, коли помре бабуся. Мама говорила, що тоді вони зможуть купити простору квартиру в центрі і народити ще дитину. А тато запевняв, що краще будинок у селі. Вони ще до смерті бабусі сварилися, а після вже й поготів. Зрештою, тато сказав, що спадок його, і вони купили будинок.
Мамі там не подобалося. Вона боялася дивних шумів ночами, скаржилася, що на прибирання йде занадто багато часу, а дорога до роботи її вимотує. Дедалі частіше й частіше вона стала залишатися в місті, в їхній старій маленькій квартирці. А потім виявилося, що, крім мами, там залишався і колега у відрядженні з Якутії.
Туди мама і поїхала. Квартира залишилася їй, вона її подала і купила квартиру в Якутії. Лізу з собою не взяла – спочатку був ремонт, потім виявилося, що вчитися Лізі краще вдома, якщо вона хоче бути лікарем. Приїжджала мама всього раз, і Ліза дуже сумувала, та й мама теж.
– Яковлєва, ти чого така похмура?
Це Іван, син місцевих фермерів, обігнав її на своєму мотоциклі, зупинився і дивиться, посміхаючись. Ліза навіть відповідати йому не стала, пішла вперед. А він усю дорогу до станції їхав поруч і витріщався.
Іспит вона склала на п’ять, як і всі інші іспити. І все літо збиралася працювати, але в офісі, де Ліза підробляла, сказали, що до осені її допомога не знадобиться, не сезон, і Ліза зовсім зневірилася, думала навіть офіціанткою піти. І тут їй пощастило – викладач запропонував їй підробіток, його знайома попросила знайти підходящу дівчину на кілька місяців, щоб доглядати за дівчинкою-інвалідом.
– Вона з матір’ю потрапила в аварію. Мати померла на місці, а вона вже три роки лікується. Батько збирає зараз гроші на чергову реабілітацію, і багато платити не може, тож професійні доглядальниці йому не по кишені, – пояснив він. – У них є постійна доглядальниця, але вона ногу зламала, та ще перелом якийсь складний. Зможеш пару місяців попрацювати?
Звісно, Ліза могла. І вже наступного дня поїхала знайомитися.
Дівчинку звали Аврора. Таке рідкісне і красиве ім’я. Сама вона теж була красива – з довгим світлим волоссям, трохи розкосими яскраво-зеленими очима, з лукавими ямочками на дитячих щоках. Ліза намагалася не дивитися на ноги дівчинки, заховані під пледом, але, як не старайся, ігнорувати інвалідний візок було неможливо.
– Вона сама вам усе розповість, – сказав її батько, який поглядав на годинник і явно поспішав.
Батька дівчинки звали Артем. У нього були добрі очі, гарний профіль і кучеряве волосся як у принца з дитячих книжок. Коли Ліза дивилася йому в очі, пальці чомусь холоділи, а в грудях, навпаки, ставало жарко.
– Іди, тату! – невдоволено протягнула Аврора, яка явно нервувала. Але не через Лізу, а через те, що за десять хвилин батько вже п’ять разів запитав, чи не хоче вона води, до туалету, чи відкрити вікно. Як виявилося того ж дня, Аврора чудово справлялася сама з усім перерахованим вище.
У них була зовсім невелика різниця – Лізі дев’ятнадцять, Аврорі чотирнадцять. Щоправда, виглядала вона років на дванадцять, але за її проблем це не дивно. А ось психологічно дівчинка була цілком дозрілою, одразу почала розпитувати Лізу, чи є в неї хлопець, і чи правда, що потрібно їсти капусту, щоб виростити такі великі груди. Уже за годину вони разом дивилися телевізор і сміялися – про таку роботу можна було тільки мріяти.
– Погано, що тітка Таня зламала ногу, – сказала їй Аврора. – Але, якщо чесно, вона мене трохи вже дістала. Вважає, що я безпорадна! А я багато чого можу сама, ось, дивись!
Аврора й справді непогано пристосувалася пересуватися за допомогою рук, тож Лізі й потрібно було, що готувати їй їжу і вивозити на прогулянку.
Вони швидко подружилися. Ліза приносила їй чіпси і колу, які і батько, і доглядальниця Таня забороняли Аврорі, і вони разом дивилися серіали і базікали. Аврора розповідала, що хоче стати вченим, вивчати гени, тільки ось їй треба встати на ноги. А ще хоче закохатися, але не в героя серіалу, як зазвичай, у справжнього хлопчика, якого можна взяти за руку і піти разом гуляти.
– Я ж зможу коли-небудь піти, так? Ми зараз збираємо гроші на лікування в Китаї, – пояснила вона. – Тато хотів продати квартиру, але я відмовилася. Нам один фонд допомагає, і я всю свою пенсію відкладаю, навіть не сказала татові, що в мене плеєр зламався, не хочу витрачати гроші.
Наступного дня Ліза купила Аврорі плеєр. Та так розчулилася, що навіть розплакалася.
– Ти така добра! – сказала Аврора. – Моя мама теж була доброю.
Це порівняння збентежило Лізу. Здебільшого через Артема, який із кожним днем займав усе більше й більше в її думках.
Він приїжджав пізно, і справді, багато працював. Але завжди відвозив Лізу до зупинки, розпитуючи дорогою, як в Аврори минув день. Чекав, щоб вона точно сіла на автобус, говорив, що такій гарній дівчині небезпечно вночі одній стояти на зупинці. У підсумку цих вечорів Ліза чекала найбільше. І з кожним днем вони все довше і довше розмовляли, іноді навіть пропускаючи автобус. Доводилося зізнатися – Ліза закохалася, та так, як ніколи не закохувалася раніше. Артем був зовсім інший, не такий, як її приятелі й одногрупники – дорослий, серйозний і такий гарний!
Усе сталося через Аврору. Того дня вона була сама не своя – від чіпсів відмовилася, серіал дивилася неуважно.
– У тебе щось сталося? – обережно запитала Ліза.
Аврора зітхнула.
– Не знаю. Тато вчора запитав, чи не буду я проти, якщо він ще раз одружиться.
Серце в Лізи застукало так, що навіть голос Аврори заглушило.
– А він зібрався одружитися? – запитала вона якимось чужим голосом.
– Начебто так. Принаймні, сказав, що не хоче нічого починати, якщо я не згодна. До того ж останнього місяця він якийсь дивний став – не спить ночами, сумує, слухає пісні всякі про кохання, уявляєш?
– І що ти йому відповіла?
– Сказала, що я не проти. Може, хоч так він від мене, нарешті, відстане, а то цей його вічний контроль мене напружує. Це зараз ще канікули, бачила б ти його, коли школа!
Лізі дуже хотілося вірити, що вона та сама, з якою Артем хоче щось почати. Усе сходилося – вона працювала тут місяць, він щодня підвозив її до зупинки і був дуже уважним до неї, тож усе одне до одного. Залишалося дочекатися, щоб він зробив перший крок. Ліза чекала, що це станеться з дня на день, але до вихідних нічого не відбувалося. Може, він хоче запросити її кудись на вихідні? Але з ким тоді залишить Аврору? Вона вже думала сама до них заїхати під приводом, що забула в них щось, але тут зателефонував батько.
– Лізок, ти коли приїдеш?
– Не знаю, тату, а що?
– Та ось, сюрприз у мене для тебе є. Приїжджай.
Їхати зовсім не хотілося – знову купив якийсь човен або новий спінінг. І вона вже зібралася сказати, що зайнята, але тут батько продовжив.
– Я тут продав дещо. Ти говорила, тобі гроші потрібні. Приїжджай, донечко.
Довелося їхати, хоча настрою зовсім не було. Ще й дощ пішов – в електричці було волого й пахло вогкістю, п’яний чоловік голосив непристойні частівки.
Батько зустрів її на станції, а поруч знову Іван крутився.
– Привіт, Яковлєва! Підвезти?
– Мене тато відвезе.
– Ну, дивись, такого коня, як у мене, ні в кого немає!
Мотоцикл у нього і справді був класний, безперечно, але їхати під дощем, та ще й із сільським хлопцем – сумнівне задоволення.
Удома батько видав їй пухкий конверт.
– Продав я човен, ну його! Совість мене заїла – єдина дитина, а доводиться на канікулах орати, що я за батько такий! Ти вибач мені, донечко, вічно я не те роблю. І мати твоя тому мене кинула, це все я винен.
Слухати це було ніяково, і Ліза поспішила перевести тему. Вони пили чай із тістечками, згадували минуле, і Лізі було несподівано дуже добре тут, у домі, який вона звикла ненавидіти, бо він забрав у неї маму. І вона б залишилася ночувати, але в неї з’явилася ідея, яку потрібно було терміново втілювати в життя. І ввечері вона пішла на електричку. Батько, звісно, засмутився, але що поробиш.
Ліза ось що придумала – вирішила, що віддасть усі свої гроші Артему. Скаже, що це для Аврори. У неї вже багато накопичилося, а з татовими грошима так взагалі. Ну а мама… З мамою вона через рік побачиться, та ж обіцяла приїхати. Чекати понеділка сил не було, і Ліза вирішила, що поїде завтра.
Спала вона погано. Раз по раз програвала про себе сцену, в якій віддасть гроші Артему і скаже, що це для Аврори. Уявляла, як він здивується і зрадіє, як скаже, що Ліза – найчудовіша дівчина у світі і як їм пощастило з нею. І тоді він точно покличе її кудись, а, може, й одразу зізнається у своїх почуттях, не дарма ж він запитував в Аврори, як вона подивиться на те, якщо він ще раз одружиться.
Обравши найкрасивішу з повсякденних суконь і ледь торкнувшись губ блиском, щоб Артем не подумав, що вона готувалася, Ліза, як зазвичай, поїхала тролейбусом, уявляючи собі хитке майбутнє, яке поки що не дуже оформилося. Ні, звісно, вони не поспішатимуть із весіллям, але де вона житиме? У себе в гуртожитку, чи Артем запропонує переїхати до них?
– Лізо, як добре, що ти сьогодні раніше приїхала! – зрадів Артем, навіть недослухавши її пояснення про загублений ключ від кімнати. – Я якраз думав тобі дзвонити, але не був упевнений, чи це буде зручно.
Вона відчувала, що у квартирі щось відбувається, але що – ніяк не могла зрозуміти. З порога відчувалося збудження, що панувало тут, але жодних ознак того, що щось змінилося, не було.
– Авроро, подивися поки телевізор, ми зараз повернемося, – сказав Артем і поглядом покликав Лізу на кухню.
Серце в неї завмерло – невже все станеться навіть раніше, ніж вона запропонує їм свою допомогу?
Він щільно зачинив за собою двері, що тільки зміцнило Лізу в думці про те, що всі її мрії, нарешті, стануть реальністю.
– Тут така справа, Лізо… Ти вибач, я пам’ятаю, що я обіцяв тобі роботу до кінця літа… Ти не переживай, я заплачу! Але, схоже, твоя допомога нам більше не знадобиться.
Сенс сказаного ніяк не хотів дістатися до її свідомості. Ліза дивилася на Артема розгублено, намагаючись зрозуміти – про що він узагалі говорить?
– Розумієш, тут така справа… Я, схоже, одружуся.
Чомусь Ліза одразу зрозуміла, що йдеться не про неї. У роті стало гірко, нудота підступила до горла. Мабуть, на її обличчі відбилося щось не дуже приємне, тож Артем поспішив.
– Ти не переживай, зарплату я віддам просто зараз! І за цей місяць, і за наступний. Аврора казала, що ти збираєш на поїздку до мами.
Він узяв із холодильника конверт із грошима і простягнув їй.
– Я сподіваюся, що ще кілька днів ти тут підсобиш Тетяні – їй зняли гіпс, але пересувається вона ще насилу. Я якраз зараз поїду за нею, і сьогодні ж мають перевезти її речі. Я так боявся, як Аврора відреагує на це, але, здається, вона рада.
Навіть після цих слів картинка не склалася в Лізи в голові. Виходить, що Тетяна й далі займатиметься Авророю, а як же його дружина? Або, все ж таки, Ліза невірно витлумачила його слова і він…
– Ми з Тетяною давно хотіли їй сказати, але все якось не виходило. А тут вона потрапила в лікарню, і я зрозумів, що далі тягнути не можна. Нерозумно якось усе вийшло, треба було тобі відразу сказати. Але я не знав, скільки Таню протримають у лікарні, і чи погодиться вона…
Тут він переможно посміхнувся і повідомив.
– Ми з нею вчора побралися.
Тільки тут Ліза зрозуміла, що тут відбувається. Артем і справді закохався в доглядальницю своєї дочки, але не в неї, а в Тетяну, яку Ліза бачила тільки на фотографіях. У неї з губ мало не зірвалося: “Але ж вона стара!”, і тільки черговий напад нудоти зупинив слова, що виривалися, вони застрягли десь посередині.
Це був майже найжахливіший день її життя, гіршим був тільки той, у який мама сказала, що вона йде від тата. Їй довелося знайомитися з цією Тетяною, вдавати, ніби вона щаслива за них, удавано посміхатися і вислуховувати захоплені промови Аврори про те, як здорово тепер усі вони житимуть.
– Ти приходитимеш до нас у гості? – запитала Аврора.
– Буду, – збрехала Ліза.
У грудях наче застрягла гостра крижинка, яка колола і заважала дихати.
Повернувшись до гуртожитку, вона пораділа, що сусідок немає – можна було плакати, ні від кого не ховаючись, проклинаючи себе за дурість. Повернутися в цю квартиру було немислимо, і вона вирішила написати завтра повідомлення, що вона захворіла. А ще краще, що вона полетіла до мами. Так, тепер у неї є гроші на квитки, і навіть більше, чому б не полетіти просто зараз?
Ліза запустила комп’ютер, дочекалася, коли він прогрузиться, увійшла в Однокласники, щоб написати мамі повідомлення, запитати, коли вона може приїхати.
На аватарці в мами стояла нова фотографія. На ній вона в обнімку з новим чоловіком і його сином сиділа на пляжі у величезних сонячних окулярах. На задньому тлі блакитне море, пляж був усіяний відпочивальниками. Крижинка, що застрягла у Лізи в серці, набрякла і почала розростатися. Вона закрила браузер, вимкнула комп’ютер і лягла на ліжко, відвернувшись до стіни.
Дні злипалися в один нерозбірливий клубок, що складався з ватяних снів, у яких Ліза то за кимось бігла, то нескінченно падала в темряву, що згущувалася, з бурмотіння телевізора, що працював цілодобово, із засохлого хліба, який Ліза запивала теплою водою з чайника. Коли з дзеркала на неї подивилося чуже обличчя з величезними очима, Ліза зрозуміла, що досить. Вона пішла в душову і довго стояла під холодними струменями води – гарячої не було вже два тижні, і найближчим часом не обіцяли. Сходила в магазин і купила сосиски, яйця, свіжий хліб і пакет молока, приготувала обід і з’їла все до останнього шматочка. Гроші, відкладені на поїздку, перевела анонімно у фонд, який збирав Аврорі на лікування. Після чого зібралася і поїхала на вокзал.
В електричці було душно, народу набилося під зав’язку. Лізі вдалося сісти, але вже на наступній станції у вагон протиснулася молода мати зі схожою на мавпочку дівчинкою в слінгу. Хоча поруч і сиділи кілька чоловіків різного віку, жоден із них не піднявся, і Ліза поступилася жінці місцем. Та зніяковіло посміхнулася і сіла, дбайливо притримуючи слінг із донькою. Затиснута спітнілими тілами, Ліза могла майже не триматися, але все одно вчепилася вологою долонею в спинку сидіння. Усю дорогу вона спостерігала за тим, як молода мати щось шепоче на вухо дівчинці, що розкапризувалася, як притримує її голову, коли та, нарешті, заснула, як ніжно дивиться на некрасиве мавпяче личко. У душі в Лізи дряпало й щипало, але вона не відводила очей. Може, це вселяло їй надію на щось інше, що тільки чекає на неї в майбутньому. А, може, вона намагалася себе переконати в тому, що колись її мама теж була такою.
Ліза не попередила батька про приїзд, і від станції довелося йти пішки. В електричці її зовсім розтрусило, і було приємно крокувати залитою сонцем вулицею, вдихати запорошене серпневе повітря. Коли поруч заревів і зупинився мотоцикл, вона впізнала Івана.
– Яковлєва! – він удавано підняв брови, немов щойно не проїхав назустріч їй і не повернув спеціально за її спиною. – До батька приїхала?
– До тебе! – зухвало відповіла вона.
Вуха в Івана стали червоними.
– Гаразд, я пожартувала, – змилостивилася Ліза. – Ти мене підвезти не хочеш?
– Хочу, – радісно закивав він, і фарба переповзла з вух на щоки.
– Ну, гаразд, давай.
Ліза сіла на мотоцикл, що торохтить, одягла простягнутий Іваном шолом. Він був кумедним, цей Іван, і очі в нього добрі. Як у Артема.
– Хочеш, пішли з нами завтра на риболовлю, – раптом сказала вона. – Тільки ми рано підемо, годині о четвертій.
На обличчі в Івана розпливлася щаслива посмішка.
– Звичайно, хочу! Я, знаєш, який рибалка, жодна риба від мене не зможе втекти!
Він ще щось говорив, але через рев мотора Ліза не чула. Незрозуміло чому, але вона й сама посміхалася. Чи то від передчуття, як здивується і зрадіє її приїзду тато, чи то від того, що крижинка, яка засіла в серці, почала потихеньку танути…
Інші мої оповідання.
Скажи мені свій пароль
Тато напрокат
Неочікуваний вітчим
