– Та як вона сміє! – донісся до Аліни обурений голос чоловіка з приймальні. – Це ж жива істота, а не іграшка!
Аліна здригнулася, відірвавшись від монітора.
За чотирнадцять років шлюбу вона жодного разу не чула, щоб Ілля підвищував голос на клієнтів.
Навіть коли п’яний сусід приволік у клініку свого собаку з вимогою “негайно вилікувати”, Ілля залишався спокійним і розважливим.
У приймальні щось гримнуло. Дзвеніли склянки на полицях.
Аліна поспішно зберегла переклад і вискочила зі свого закутка.
– Ви ще пошкодуєте про це, голубчику, – холодно процідила висока дама в норковій шубі, притискаючи до грудей величезного рудого кота. – Ви не розумієте, з ким зв’язалися.
Кіт, висячи в пещених руках господині як мішок із картоплею, дивився на світ із філософською байдужістю.
Його лискуча шерсть відливала міддю у світлі люмінесцентних ламп.
– Це ви не розумієте, – Ілля стояв, упершись руками в оглядовий стіл. Жовна ходили на його вилицях. – Я не стану з діватися над твариною заради вашої примхи. Це злочин.
– Ах, ось як! – дама картинно розреготалася. – Злочин, значить? А відмовити дружині мера – не злочин?
Аліна похолоділа.
Дружина мера?
Та сама Віолетта Маркушина, про яку пліткує все містечко?
Тепер зрозуміло, звідки ця панська гордовитість і тон розпещеної примадонни.
– Мені все одно, чия ви дружина, – відрізав Ілля. – Здоров’я тварини для мене важливіше.
Маркушина почервоніла. Ніздрі її породистого носа роздулися, як у розлюченої кобили.
– Ось значить як… – процідила вона крізь зуби. – Що ж, голубчику, ви самі обрали свій шлях.
Костянтин Володимирович буде дуже засмучений вашою неповагою до його сім’ї.Тури для сімейної відпустки
Вона різко розвернулася, ледь не зачепивши Аліну шматками шуби, що розлетілися. Кіт у її руках нявкнув із тихим докором.
– До побачення, лікарю, – кинула Маркушина через плече. – Вірніше, прощайте.
Двері за нею зачинилися з несподіваною силою. Аліна кинулася до чоловіка.
– Ілюшо, що сталося?
Ілля важко опустився на стілець, провів долонею по обличчю.
– Вона хотіла… – він невесело усміхнувся. – Уявляєш, притягла кота, вимагає підстригти його “під лева”.
Каже, буде кумедно. А на вулиці мінус п’ятнадцять!
– Господи… – прошепотіла Аліна. – І що тепер буде?
Ілля знизав плечима.
– Нічого хорошого, це точно. Але я не міг інакше. Ти ж знаєш.
Знала. Тому й любила – за цю непохитну принциповість, за готовність відстоювати те, що вважає правильним.
Ранок почався з дзвінка.
Аліна саме заварювала каву, коли Ілля взяв слухавку.
З того, як витягнулося його обличчя, як побіліли кісточки пальців, що стискають телефон, вона зрозуміла – сталося непоправне.
– Так, звісно, я розумію, – глухо вимовив він. – Ні, претензій не маю. Сьогодні ж заберу речі.
Він повільно опустив телефон на стіл.
Аліна завмерла з туркою в руці, боячись запитати, хоча й так усе було зрозуміло.
– Звільнили, – безбарвним голосом повідомив Ілля. – “За скороченням штатів”.
Головлікар навіть вибачався – мовляв, зверху тиснуть, нічого не може вдіяти.
Аліна поставила турку, обійняла чоловіка за плечі.
Він здригнувся від дотику, смикнув щокою.
– Нічого, – прошепотіла вона. – Прорвемося. Ти ж найкращий ветеринар у місті, тебе з руками відірвуть в іншій клініці.
Але вони обидва знали – не відірвуть.
У їхньому маленькому містечку всі одне одного знають. І всі бояться гніву сім’ї Маркушиних.Тури для сімейної відпустки
Так і вийшло.
Тиждень біганини по клініках не приніс результатів.
Скрізь одне й те саме – співчутливі погляди, незграбні відмовки, а то й пряма відмова.
“Вибач, Ілля Сергійович, але нам проблеми не потрібні”.
Валентина, дізнавшись про те, що трапилося, тільки плечима знизала.
– І чого ти, тату, уперся? Подумаєш, кота підстригти. Справ-то!
– Помовчи вже, – обірвала її Аліна. – Не розумієш – не лізь.
Донька ображено фиркнула, замкнулася у своїй кімнаті. А ввечері як ні в чому не бувало попросила грошей на нові чоботи.
– Немає грошей, – втомлено відповів Ілля. – Давай почекаємо з покупками.
– Ось! – спалахнула Валентина. – Усе через твою безглузду принциповість! А я тепер без чобіт ходитиму?
Вона вискочила з кухні, голосно грюкнувши дверима.
Ілля здригнувся, опустив голову.
– Може, й справді даремно я… – пробурмотів він. – Тепер ось вас підводжу.
– Припини, – Аліна присіла поруч, взяла його за руку. – Ти все правильно зробив.
А Валька… Вона просто розпещена, виросте – зрозуміє.
У суботу Ілля поїхав до матері в село – допомогти, поки є час.
Повернувся задумливий, дивно жвавий.
– Знаєш, – сказав він увечері, коли вони залишилися самі на кухні, – але ж це, може, і на краще все сталося.
Аліна здивовано підняла брови.
– Це як же?
– Там, в Озерках, – Ілля подався вперед, в очах його загорівся давно забутий вогник, – пам’ятаєш, була покинута ферма?
Так от, її викупив один підприємець, Борис Анатолійович. Розумний мужик, діловий.
Розгорнув господарство – диво! І уявляєш – якраз ветлікаря шукає. З житлом, з хорошою зарплатою.
Аліна завмерла, перетравлюючи почуте.
– А як же Валя? – озвучила вона головне запитання. – У неї коледж, подруги…
– До міста година їзди, – швидко відповів Ілля. – Буде їздити на заняття.
А потім…
Слухай, Аль, може, воно й справді доля?
Я ж про своє господарство завжди мріяв. А тут такий шанс!
Аліна мовчала, дивлячись у вікно на розсип міських вогнів. Що ж, може, й справді доля. Не дарма ж кажуть – немає лиха без добра.
– Гаразд, – рішуче сказала вона. – Давай спробуємо. Гірше точно не буде.
Вони обидва знали – Валентина буде в люті. Але вибору в них, схоже, не залишалося.
Борис Анатолійович виявився міцним чоловіком років шістдесяти, з розумними уважними очима і великими, немов виліпленими з глини рисами обличчя.
Він зустрів їх біля воріт ферми, міцно потиснув руку Іллі, галантно вклонився Аліні.
– Ну що, подивимося господарство? – запропонував він, і в голосі його прозвучала хазяйська гордість. – Заодно й поговоримо.
Ферма вражала розмахом – просторі корпуси, новеньке обладнання, доглянута територія.
Аліна, яка ніколи раніше не бувала на сучасних сільгосппідприємствах, тільки головою хитала від подиву.
– Ось, – Борис Анатолійович відчинив двері ветеринарного пункту, – тут буде ваше царство, Ілля Сергійович.
Усе за останнім словом техніки.
А он там, – він махнув рукою в бік пагорба, – будинок для фахівців.
Двоповерховий, з усіма зручностями. Другий поверх поки що вільний, якраз для вашої сім’ї.Тури для сімейної відпустки
Аліна крадькома глянула на чоловіка. Очі його горіли, як у хлопчиська. Такого натхнення вона не бачила в нього давно.
– Коли приступати можна? – запитав Ілля, і голос його злегка здригнувся від хвилювання.
– Та хоч завтра, – усміхнувся Борис Анатолійович. – Але ви не поспішайте, озирніться. Справа-то не на день і не на два.
Додому їхали мовчки. Кожен думав про своє, але думки, схоже, були схожі – як зважитися на такий крутий поворот у житті?
– Знаєш, – порушила мовчання Аліна, – але ж справді гарне місце. І люди привітні.
Я поки ти з Борисом Анатолійовичем говорив, із місцевими поговорила – усі його хвалять.
Кажуть, село з розрухи підняв.
Ілля кивнув.
– Так, людина він ґрунтовна. З таким працювати – одне задоволення.
– А будинок який! – підхопила Аліна. – Просторий, світлий. І садок можна розвести, і…
Вона осіклася, згадавши про головний камінь спотикання.
– Валя, – тихо вимовив Ілля. – Як їй сказати?
Донька відреагувала саме так, як вони й очікували.
– Що?! – завизгнула вона, підхоплюючись з-за столу. – У село? Ви з глузду з’їхали? Я не поїду!
– Валентино, – суворо почав Ілля, але вона перебила.
– Ні! Не буду я жити в цій дірі! У мене навчання, у мене друзі! Що я там робити буду, корів доїти?
– А ти як думала? – не витримала Аліна. – Нам тут жити нема на що. Батько без роботи, накопичення тануть. Давай, запропонуй інший вихід!
Валентина осіклася, захлопала віями.
– Але… але як же… – вона плюхнулася назад на стілець, і раптом у голосі її прорізалися сльози: – Мамо, тату, ну ви що, справді?
Я ж там із туги помру! Що я дівчатам скажу? Засміють же!
– Ніхто тебе не засміє, – втомлено промовив Ілля. – До міста година їзди, будеш на заняття їздити.
А влітку… може, й сподобається ще.
– Та ніколи! – Валентина схопилася, перекинувши стілець. – Ненавиджу вас! Усе життя мені псуєте!
Вона вибігла з кухні, голосно грюкнувши дверима. Аліна важко зітхнула.
– Ну ось, почалося…
– Переживе, – твердо сказав Ілля. – Не маленька вже, має розуміти.
Але в голосі його звучала невпевненість. Вони обидва знали – з характером Валентини цей переїзд може стати справжнім випробуванням для всієї родини.
– Знаєш, – задумливо промовила Аліна, – але ж Борис Анатолійович не просто так квапить.
Весна на носі, найгарячіша пора в господарстві почнеться. Треба вирішувати.
Ілля кивнув.
– Так, тягнути не можна. Післязавтра поїду, договір підпишу. А там… будь що буде.
Вони помовчали, прислухаючись до приглушених ридань із кімнати доньки.
Попереду на них чекало нове життя – невідоме, лякаюче, але, можливо, саме таке, про яке вони завжди мріяли.
Сільське повітря п’янило, як молоде вино.
Аліна стояла на ґанку їхнього нового будинку, вдихала запахи бузку, що розпускається, і думала – може, й справді все на краще?
За місяць, що минув від переїзду, вона вперше відчула, як відпускає тривога останніх тижнів.
– Чаю не знайдеться? – пролунав за спиною глузливий голос. – А то ваша донька-красуня знову ніс відвертає, не покличеш.
Аліна обернулася.
На ґанку стояв Роман, син Бориса Анатолійовича – високий, широкоплечий, з батьківськими уважними очима.
– Заходь, звісно, – усміхнулася вона. – Тільки Валя не зі зла. Їй важко звикнути.
– Так уже й помітно, – хмикнув Роман, проходячи до хати. – Учора бачив, як вона від корівника, ніс затиснувши, бігла. Прям принцеса на горошині!
Валентина справді ніяк не могла змиритися з переїздом.
Кожен ранок починався з драми – вона демонстративно грюкала дверима, відмовлялася снідати, а на автобус до коледжу йшла з таким виглядом, наче вирушала на каторгу.
– Селючка! – фиркала вона у відповідь на будь-яку спробу заговорити з місцевими. – З ким ви мене спілкуватися змушуєте?
Усе змінилося того дня, коли на фермі почався масовий отелення.
Валентина, повертаючись із коледжу, випадково забрела в корівник і застала там Романа, який приймав пологи в молодої первістки.
– Іди сюди! – скомандував він, помітивши її силует у дверях. – Потримай ліхтар.
І вона – сама потім дивувалася – слухняно зробила крок уперед.
Може, від несподіванки, а може, щось було в його голосі таке, чому не можна не підкоритися.
Дві години вони провозилися з коровою. Валентина тримала ліхтар, подавала інструменти, а під кінець навіть допомагала витирати новонароджене теля.
І коли малюк, похитуючись на нетвердих ніжках, уперше ткнувся мордочкою в материнське вим’я, вона раптом схлипнула від розчулення.
– Ну ось, – усміхнувся Роман, дивлячись на її зареване, забруднене обличчя, – а казала – селючка…
З того дня все змінилося.
Валентина стала затримуватися на фермі після занять, допомагала у ветеринарному пункті, де працювали батько і Роман.
Вечорами допізна просиджувала з ними над підручниками з ветеринарії.
А коли прийшов час обирати місце практики, вона, на подив батьків, заявила.
– Я в нашій школі буду практику проходити. Тут і до ферми близько, і дітлахи хороші.
– У нашій? – перепитала Аліна, зазначивши це “нашій”. – Ти ж начебто в місто збиралася?
Валентина зачервоніла.
– Ну… Тут цікавіше. І потім, – вона зам’ялася, – ми з Ромою вирішили, що я можу біологію тут дітям викладати.
А там, дивись, і гурток юних натуралістів організуємо. На базі ферми.
Аліна переглянулася з чоловіком. Ілля ледь помітно підморгнув – мовляв, а ти боялася!
Увечері вони сиділи на ґанку, милуючись заходом сонця. З корівника долинало мукання, пахло свіжоскошеною травою і парним молоком.
– Знаєш, – задумливо промовила Аліна, – але ж я цій Маркушиній майже вдячна.
Якби не вона – хіба зважилися б ми на такі зміни?
Ілля обійняв її за плечі.
– Виходить, не дарма я тоді вперся. Усе й справді на краще вийшло.
З ферми донісся сміх – це Валентина про щось сперечалася з Романом, розмахуючи руками.
Аліна посміхнулася.
Що ж, не завжди “де народився там і згодився”. Іноді щастя чекає зовсім в іншому місці.
Треба тільки наважитися зробити перший крок.
