– Ти за квартиру скидатися збираєшся? – запитав чоловік.
– Ні, – з усмішкою відповіла дружина.
– Жартувати в іншому місці будеш! – грубо промовив Вадим. – Бабки гони, треба господині відправити!
– От і відправ, а в мене грошей немає! – задоволено заявила Ліля і втупилася на чоловіка.
– Давай без цього всього, – він незадоволено скривився. – Гроші на стіл!
Ліля подивилася на свій манікюр, здула невидиму пилинку.
– Ти чоловік у домі і глава сім’ї! Вирішуй питання!
Вадим подивився на дружину з прищуром.
– Ось ти як заспівала?
– А чого ти, власне, хотів? – наївно відповіла Ліля. – У нас або рівноправність, або підпорядкування голові сім’ї! Ти б визначився, зрештою!
– Щось я тебе погано розумію! – Вадим не був розгублений, скоріше, починав злитися. – Бунт на кораблі? Та я тебе!
– Сядеш! – спокійно відповіла Ліля.
Підняту в замаху руку, Вадим вважав за краще опустити.
– Лілька, до чого ти ведеш? – хмурячись, запитав Вадим.
– А до того, мій дорогий, що ти дуже багато на себе береш! – заявила Ліля. – Стосунки в нас були партнерські, де ми були рівні. На тих самих умовах ми одружилися.
Сучасно і в дусі часу, але прийнятно. А потім ти щось почав вимагати, як за домостроєм! Так ти сам визначся, яка в нас сім’я!
***
Інші шлюби створюються не для того, щоб жити довго і щасливо, а щоб стати уроком на все життя. Або, як у випадку Лілі та Вадима, доказом власної дурості.
– Доню, ти чим думаєш? – обурювався Семен Андрійович. – У дев’ятнадцять років заміж!
– Ви з мамою одружилися, вам тільки вісімнадцять виповнилося, – стояла на своєму Ліля.
– І ти думаєш, що ми не думали, що поспішили? Ще як думали!
– Я не думала, – відповіла Поліна Михайлівна, – це тобі вічно погуляти хотілося! А потім ти ще з народженням Лілечки тягнув! Скільки я тебе вмовляла! Скільки плакала! А ти п’ятнадцять років від обов’язків ухилявся!
– Так я тоді не впевнений був, що взагалі дітей хочу!
– Ні, ну ви на нього подивіться! – вигукнула жінка. – І ти це смієш при доньці говорити? Посоромився б!
– А мені соромитися нічого! Донька в мене вийшла чудова! І вчасно! – чоловік зробив акцент на останньому слові. – Тому що, якби вона з’явилася раніше, я б не знав, що з нею робити! А так, я був готовий морально і фізично!
Поліна Михайлівна розсміялася.
– Готовий він! Я пам’ятаю, як ти з памперсом на витягнутій руці до смітника ходив! А на батьківські збори в школу тебе було не загнати!
Я не знаю, до чого ти був готовий, але, як на мене, ти і зараз не готовий до того, що в тебе донька росте!
– Поля, не наговорюй на чоловіка, він і образитися може! – проворчав Семен Андрійович. – До всього я вже готовий!
– І до того, що Лілечка заміж вийде? – лукаво запитала жінка.
Семен Андрійович шумно втягнув повітря.
– Я ж кажу – рано! Взагалі, рано! Дев’ятнадцять років усього! Тільки вчитися закінчила, тільки на роботу влаштувалася! Погуляй, придивись! Життя ковтни!
– Тату, – Ліля розсміялася, – ти що, ревнуєш?
– А то! – розсміялася Поліна Михайлівна.
– Нічого я не ревную, – проворчав чоловік, ховаючи очі. – Я твого Вадима не знаю толком, а ти з ним жити збираєшся! Так ще й дружиною!
Ліля теж розсміялася, але все ж вирішила заспокоїти батька.
– Тату, ти ж нормальною людиною мене виховав, я себе в образу не дам! А якщо що, ти ж мене захистиш?
– Та я цього Вадима! – Семен Андрійович зобразив оскал, а руками жести чогось дикого. – Ти тільки скажи!
***
– Що ж ти плачеш, донечко? – запитувала Поліна Михайлівна в кімнаті нареченої в загсі. – Заміж розхотіла?
– Ні, не розхотіла, – Ліля акуратно промакувала сльозинки, щоб макіяж не потік, – просто страшно!
– Чого ж ти злякалася, дівчинко моя? – з усмішкою запитала Поліна Михайлівна.
– Це ж мені доведеться від вас із татом з’їхати, – схлипувала Ліля. – І тепер же мені доведеться відповідати за домашнє господарство!
– Лілечко, ну, почнемо з того, що ти все знаєш і вмієш! Ти ж сама все вдома робила: і готувала, і прибирала…
– А тепер же треба і Вадиму якось догоджати! Ось, що йому готувати? Як йому сорочки прасувати? А прати з яким ароматом? А чи треба ополіскувач використовувати? А якщо він запах не переносить?
– Донечко, так це і є секрети побуту! – розсміялася жінка. – Ось ти відразу захотіла все знати! А ми з твоїм татом донині розібратися не можемо, що і як кому подобається!
Сама ж чула, як тато обурювався, коли я його футболки погладила. Голосніше за всіх кричав, що не потрібно цього робити, бо в нього животик у них не дихає!
Але ж три роки тому в непрасованій майці навіть сміття винести відмовлявся! Так що це все з роками, та й то неточно.
– Мамо, ти мене не заспокоїла, а ще більше налякала! – рука потягнулася за новою серветкою. – Страшно-то як! А якщо він мене сваритиме?
Ось попрасую я не так, або приготую не те, і що мені робити? Сидіти в кутку і плакати?
– Зараз тобі найкраще заспокоїтися, – сказала Поліна Михайлівна, – а в сімейному житті жінка не зобов’язана все на собі тягнути. Ви ж сучасна сім’я.
Та й зустрічалися ви вже за новими правилами, коли кожен за себе платить. Ось і побут будуй із розрахунку, що кожен сам собі. Ну, або по черзі!
– Ага, – Ліля заспокоїлася миттєво і почала міркувати. – Тобто, шкарпетки з трусами – це його справа, готуємо по черзі, а витрати навпіл!
– А я кажу, що донька в мене розумниця! – Поліна Михайлівна обійняла доньку. – А тепер пішли одружуватися, гості чекають!
***
Вадим таку політику прийняв на ура. Працювали молоді люди обоє, а вкладалися у стосунки та сімейний побут порівну.
Молодий чоловік навіть пишатися став, яка прогресивна в нього сім’я!
– Я нікого не утримую, на шиї ніхто не сидить. Тобто, я вільний розпоряджатися своїми грошима на власний розсуд! – хвалився він мамі.
– А вона точно нічого не вимагає? – турбувалася Наталія Володимирівна. – А то, знаєш, бувають такі, що спочатку овечки безневинні, а потім без подарунка і палець об палець не вдарить!
– Мам, так у нас обов’язки теж навпіл, – пояснював Вадим. – Або разом усе робимо, або по черзі.
– Вадичку, я щось не зрозуміла, – насупилася Наталя Володимирівна. – Вона тебе змушує готувати і прибирати?
– Ніхто нікого не змушує, просто домовилися так, – розгублено відповів Вадим.
– Жах який! – вигукнула жінка. – Де це бачено, щоб жінка свої обов’язки на чоловіка перекладала? Це ж сором і ганьба! Чоловік у дім приносить гроші, а жінка зобов’язана дбати про затишок і комфорт свого чоловіка!
– Ми, начебто, разом заробляємо, – промовив Вадим.
– Вадиме, ти що? – Наталя Володимирівна зробила незадоволення на обличчі. – Що вона там заробляє? На панчохи і шпильки? Знайшов, що порівнювати! Чоловік – добувач!
– Мам, так часи трохи інші, зараз жінки будують кар’єру, та й заробляти вміють, – виправдовувався Вадим.
Він пишався, що в нього шлюб побудований на рівноправності, а мати розносила все в пух і прах.
– Вадичку, яка ж це рівноправність, – вигукувала Наталя Володимирівна, – якщо вона принижує твою честь і гідність? Не личить чоловікові біля плити стояти, та з ганчіркою по дому бігати!
Чоловік, він же чоловіком залишатися повинен! Що ж ти, милий мій, повівся на бабські вмовляння, і сам себе на домробітницю перетворив?
А з цього боку Вадим ситуацію не розглядав.
– Синочку, ти ж хоч людям про це не розповідай! Засміють, що ти дружину побудувати не зміг! Тебе ж зневажати будуть! Підкаблучником вважатимуть! – вона схопилася руками за голову. – Ох-хо-хо! Бідний мій синочок! Ростила я орла, а вона тебе в один момент куріньком общипаним зробила!
І останнє зауваження Вадиму зовсім не сподобалося. Та й складно було не погодитися з мамою. Начебто, є заведений порядок речей.
Чоловік – добувач, жінка – домом займається. Завжди так було, і буде так завжди. А тут, чорт забирай, виходить!
***
Поведінка Вадима стала потроху змінюватися. Разом побутових справ, які були по черзі, став ухилятися і посилатися на втому, спихаючи все на Лілю. Але при цьому навіть не натякнув, що він добувач. Ні, як платили все порівну, так і залишилося.
Хоча, порівну, це ще як подивитися.
Ліля не була б жінкою, якби в побуті не розуміла більше. А ще й жили на орендованій квартирі, де з побутового скарбу не було практично нічого. От і купувала час від часу що потрібно.
І тільки тому днів за п’ять-шість до зарплати опинялася з порожнім гаманцем. Смішно сказати, на роботу пішки гуляла. Не автобусом п’ять зупинок, а вийти на сорок хвилин раніше і легкою джазовою ходою, не зважаючи на атмосферні опади.
І навіть це Ліля сприймала порівняно нормально. Хоча точно знала, що у Вадима гроші є. А він знав, що в неї – ні. І міг би дати хоча б на проїзд. Навіть коли вона казала, що ходить пішки. Не дав. Не запропонував навіть.
– Угода, є угода, – виправдовувала його Ліля. – Кожен витрачає свої.
Але, все одно, виходило якось несправедливо.
***
І якби не випадок, так і жила б Ліля ще довго, потайки страждаючи від несправедливості, яка такою і не вважалася, начебто.
А сталося те, що гаманець засмутив порожнечею, батьки поїхали у відпустку на місяць у санаторій, а з сусіднього міста прийшла сумна звістка: бабуся захворіла.
– Вадику, дай, будь ласка, грошей, – попросила Ліля в чоловіка, – мені треба до бабусі їхати, у мене ні копійки!
– А з чого я тобі маю давати? – здивувався Вадим. – У нас із тобою різні гаманці. Немає грошей – твої проблеми!
– Я ж не просто так прошу, я віддам, – благала Ліля. – Зарплату отримаю й одразу тобі на карту кину! Мені терміново їхати треба!
– Я тобі вже сказав, це не мої проблеми! Немає грошей, не треба було на всяку фігню витрачати! У мене ж гроші є!
– Вадиме, але я ж купила порошок для прання, сушарку для посуду. Мої гроші пішли на наше спільне господарство!
– Тебе про це ніхто не просив, і ти це не погоджувала. Вважай, для себе самої купила! Усе, відчепись, грошей не дам!
***
Гроші Ліля знайшла в подружки Свєти. Але не тільки гроші вона знайшла, а ще й істину, яка, чомусь, ховалася від неї досі.
– Гаманці, виходить, різні? – не вірячи, перепитувала Світлана. – А від господарства він практично відсторонився, надавши все тобі?
– Ну, зараз – так. А раніше все разом… – розгублено говорила Ліля.
– Тобто, ти на нього горбатишся, і це крім роботи, а гроші в кожного свої? – Свєта одразу все зрозуміла, а повторювала лише для того, щоб Лілі очі відкрити.
– Д-да…
– Дуже цікава у вас суміш! – хмикнула Світлана. – Класична сім’я, де жінка – обслуговуючий персонал, а що стосується грошей, то тут прогрес і суцільна рівноправність! Мені здається, чи Вадим твій занадто хитрий жук? Мало того, що хитрий, так ще й нахабний!
Розуміння стегнало по нервах, але розбір польотів Ліля вирішила відкласти, коли повернеться від бабусі.
***
– Що значить, яка сім’я? – закричав Вадим. – Нормальна в нас сім’я! У всіх є обов’язки і права! Що ти мені тут втираєш?!
– Якщо рівноправність, то кричати ти на мене права не маєш! – прокричала Ліля йому у відповідь. – А якщо домобуд, то які гроші ти з мене вимагаєш? І свої наказові інтонації засунь собі в кишеньку!
А то я тільки й чую, приготуй, випери, прибери! Ти слово “Будь ласка” забув чи просто знахабнів у корінь?
– Як ти смієш перечити своєму чоловікові? – вибухнув Вадим. – Ти – чоловіча дружина! І ти зобов’язана беззаперечно мене слухатися!
– Ось саме! Дружина, а не прислуга! – не здавала позицій Ліля. – І не дев’ятнадцяте століття на дворі! А ти шикарно влаштувався!
Як прибрати треба, так у тебе справи або щось болить. Як приготувати, так ти тільки побажання озвучуєш! Мені тобі прейскурант видати?
– Ти чого? – відсахнувся Вадим. – Ми ж домовлялися!
– Ми домовлялися, що будемо робити все разом! А ти мені на шию сів, ніжки звісив, і тільки поганяєш!
Хочеш, щоб я виконувала обов’язки кухарки, прибиральниці і все інше – плати! А якщо не хочеш, то все на мені тримається вже рік! Рік ти нічого не робиш!
Якщо хочеш, щоб було, як раніше, то з тебе рік у моїй обслузі, або рік ти віддаєш мені зарплату! Обирай!
Ліля задоволено дивилася на чоловіка, який червонів, бліднув, стискав кулаки, поривався щось сказати, і тільки з шумом випускав повітря через ніс.
– Не подобається? – запитала Ліля. – Нахабніти не треба було! Тоді б усе було, як було! А так, як стало, мені не треба!
***
Наступного дня вона повернулася у квартиру батьків. І не полінувалася зібрати все, що купувала за свої гроші. До останньої чайної ложки!
Три місяці Вадим скиглив під дверима і просив вибачення. Просив повернутися і переглянути своє ставлення.
А Ліля просто дочекалася, коли отримає розлучення, а потім сказала татові, щоб він Вадима відвадив, бо набрид.
Двох польотів зі сходів вистачило Вадиму, щоб зрозуміти, як він був не правий, а ще те, що йому тут категорично не раді.
– Тепер, донечко, – говорила з усмішкою Поліна Михайлівна, – ти вчена, і більше такої дурниці не зробиш. А те, що досвід гіркою пігулкою вийшов, так солодкими тільки брехливі промови бувають!
– А чи не забагато досвіду для двадцяти одного року? – запитала Ліля в мами.
– А досвід не питає, коли йому з’явитися, зате в майбутньому ти цієї помилки уникнеш!
– І наробиш тисячу нових! – засміявся Семен Андрійович, обіймаючи дружину і доньку.
Ось він був насправді щасливий, що його маленька дівчинка хоч якийсь час ще поживе з ним!
Нахабніти не треба було!
Автор: Захаренко Віталій
