Тридцять вісім років тому Ольга привезла майбутнього чоловіка Володимира до батьків. Познайомити. Повідомити, що вони збираються подавати заяву.
Тато з мамою одразу все зрозуміли, щойно побачили на порозі незнайомого хлопця. До цього Ольга ніколи не приводила в дім своїх залицяльників. Казала.
─ Навіщо їх показувати? Задумаю заміж виходити ─ познайомлю.
Тож, батьки дуже уважно придивлялися до молодого чоловіка, який, помітно ніяковіючи, сидів у них за столом.
Ольга навіщось вийшла, батько ─ за нею.
─ Ти робиш помилку. Не можна тобі за нього виходити.
─ Чому це? Ольга одразу стала в оборону, ─ тому що тракторист?
Справа не в цьому, хоча теж має значення. Розумієш, він, можливо, хороша людина, але ви абсолютно різні люди. Ось про що ти будеш із ним говорити? Виросла в офіцерській родині, освіта вища. А він? Сільський хлопець, так ─ працьовитий, але дуже примітивний. Відразу видно. Якщо залишишся з ним, між вами завжди стоятиме одне слово: “інтелект”.
Кинь, тату. Це забобони. Мені все одно, хто він. Головне ─ мене любить. А вчитися ніколи не пізно. Я йому допоможу ─ парирувала Ольга, абсолютно впевнена у своїй правоті.
─ Ну, дивись. Пам’ятаєш: “Хто батьків не слухає ─ вік блудить”? Потім не кажи, що я тебе не попереджав…
Весілля відбулося. Пристрасті цукерково-букетного періоду вляглися. Почалося звичайне сімейне життя.
Володимир, після довгих умовлянь, заочно вступив до технікуму, але вчитися так і не почав. Ольга писала за нього контрольні. Копалася в технічному, чужому для неї матеріалі. Він ─ кілька разів з’їздив на сесії, і благополучно закинув навчання зі словами.
─ На кой мені це? Тобі треба ─ ти і вчися.
Оля намагалася переконати чоловіка, але марно. Володя вважав, що він і так
все знає. І витрачати час “на цю нісенітницю” не збирався.
─ Гаразд, як хочеш, ─ змирилася дружина і махнула рукою на навчання чоловіка.
Подумала, що зрештою він зовсім не дурний. Перечитав усі книжки в її бібліотеці, політикою цікавиться. На роботі його цінують. Щоправда, від нього селом несе за версту, ну так це неважливо. Такого полюбила, чого вже тут?
З роками стосунки з Володимиром стали складнішими. Чоловік не зважав на думку дружини. Весь час намагався її принизити. Показати, хто в домі господар. Категорично висловлювався при сторонніх про те, про що Ольга вважала взагалі неможливим говорити вголос. І вимовляв це з таким апломбом, що бідну жінку аж пересмикувало.
Виявилося, що чоловік не може прийняти жодного складного рішення. Усі проблеми, що виникали в родині, лягали на плечі Ольги. Він приймав це як належне.
─ “Хочеш ремонт – роби!”
─ “Потрібен новий холодильник ─ купи!”
─ “Балкон засклити? Я до чого? Тобі треба, ти й замовляй!”
Єдине, з чим не було проблем, так це з дачею. На землі Володя любив і вмів працювати. Ось, мабуть, і все.
Хтось скаже: “А що, цього мало?” Чимало. Але дачний сезон ─ лише три-чотири місяці на рік. Весь інший час Ольга була і дружиною, і чоловіком.
За молодості не звертала на це уваги. Потім навантаження стало обтяжувати. А чоловік, який звик жити “за дружиною”, змінюватися не збирався. Навіщо? У нього й так усе було добре. За все життя тюльпана не приніс Ользі на 8 Березня. Що стосується подарунків, то чоловік цілком серйозно одного разу заявив.
─ Я тебе вже обдарував. Двічі. Он по квартирі бігають.
Це він про двох дочок.
Ольга не сперечалася, нічого не доводила, прийняла як є. Ще й виправдала тоді: “Ну не звикла людина подарунки робити, не прийнято в них. Переживу”.
У спілкуванні Володя був важкою людиною від початку. Не вмів, та й не хотів спілкуватися з оточуючими. Спочатку в Олі навіть запитували, чи вміє її молодий чоловік розмовляти? Вона віджартовувалася.
А його просто дратувало, що дружина спілкується з усіма підряд легко і невимушено. Про всіх її друзів, родичів він відгукувався вельми невтішно, а ось своїх за все життя так і не нажив.
Ольга не тільки вирішувала сімейні проблеми, а й непогано заробляла. Ніколи не сиділа в чоловіка на шиї. Навіть в епоху змін знаходила додатковий заробіток. Знала: він навряд чи напружуватиметься. “Тобі мало ─ заробляй!” А він ходить на роботу ─ і добре, будь задоволена.
Поступово Ользі стало очевидно: поговорити з Володею їй просто нема про що. На одні й ті самі ситуації вони дивляться абсолютно по-різному. Якщо їй сподобався фільм, він обов’язково скаже, що це повна нісенітниця. Те, що дивився він, вона не могла витримати більше десяти хвилин. Про музику, книжки й говорити нічого.
Характери теж принципово відрізнялися: вона ─ альтруїстка, готова все зробити для нього, для дітей, для друзів. Він ─ махровий егоїст, якого цікавить тільки власна персона. У підсумку: їжа в обох ─ різна, інтереси ─ ніяк не збігаються, почуття ─ охололи, діти ─ роз’їхалися. За спиною понад тридцять років спільного життя. Спільного ─ по-одному. Чужі, одним словом.
Володимир зі свого боку вважає, що дружина знахабніла, не цінує його, не поважає. І не важливо, що все тягне на собі: вона повинна, зобов’язана.
Тому періодично напивається і починає різати їй правду-матку: про її батьків, яких давно поховали, про її рідню. Оцінює зі своєї дзвіниці кожен її вчинок, кожне слово. Ображає, принижує. Робить це з видимим задоволенням. Такий собі пан, який ставить на місце свою прислугу.
Коли протверезіє, не може зрозуміти, чому дружина насилу з ним розмовляє.
Я ж правду сказав!
І ніяк йому не пояснити, що це тільки його правда. Іншу він просто не в змозі почути, зрозуміти, прийняти.
Ось і зараз сидить Ольга в мене за столом і, обливаючись сльозами, розповідає.
─ Як я втомилася… Усе життя як на пороховій бочці. Ніколи не знаєш, що саме він узяв собі в голову, і в який момент це вистрілить. Втомилася йти на компроміси, підлаштовуватися, терпіти. А що робити? Розлучатися? Який сенс? Цей чоловік нікуди не піде. Буде по краплині кров пити, знущатися. І що найжахливіше: він у повній упевненості, що має рацію. Щоразу після його одкровень хворію кілька тижнів. Збираю себе по шматочках. Усе-таки сім’я, діти, тепер уже й онуки. Знаходжу причини, щоб жити з ним далі. Намагаюся нормально спілкуватися, згладжувати гострі кути. А він, мабуть, сприймає це як свою перемогу. І… з новою силою починає все спочатку.
Набридло так, що вити хочеться… Але ж нікуди не дінешся. Ні, звісно, можна піти, а що далі? Він, коли на груди прийме, втрачає залишки розуму. Не буде мене – вся місцева братва з-під магазину перебереться в нашу квартиру. Споганять усе, заплюють… Це ми вже проходили.
От і доводиться терпіти… Шкода кидати власний будинок напризволяще.
Знаєш, поки діти росли, наша полярність так не впадала в око, не пригнічувала. Ніколи було міркувати, та до себе прислухатися.
А зараз, коли вдвох залишилися, просто нестерпно стало. Дві чужі людини під одним дахом… Хоч і прожили тридцять вісім років…
Так… Правий був батько… Інтелект… Він завжди стоїть між нами…
P.S: Ставте лайк і підписуйтесь на мій канал
