Анна повільно помішувала суп, поглядаючи на годинник. Без п’ятнадцяти сім – скоро прийде Василь. За вікном накрапав дрібний осінній дощ, краплі стікали по склу, залишаючи криві доріжки. Двадцять три роки вона зустрічає чоловіка вечерею – звичний ритуал, що став частиною її життя.
У передпокої грюкнули двері.
– Знову дощ зарядив, – проворчав Василь, струшуючи краплі з куртки. – Що в нас сьогодні?
Анна розставила тарілки, розлила суп. Від каструлі піднімалася пара, запах кропу й петрушки наповнював кухню. Сіла навпроти чоловіка, крадькома роздивляючись його обличчя – нові зморшки з’явилися біля очей, сивини додалося на скронях.
Василь зачерпнув ложкою суп, поморщився.
– Ну ось знову, – він із невдоволенням відсунув тарілку. – Пересолила, як завжди. Скільки можна говорити…
Анна відчула, як усередині щось здригнулося. Скільки разів вона чула ці слова? Тисячу? Дві?
– Вася, – її голос прозвучав несподівано твердо. – Я втомилася.
– Від чого це ти втомилася? – він навіть не підняв очей від тарілки.
– Від цього всього. Від вічних докорів. Від того, що що б я не зробила – все не так.
– А я який є – такий є, – відрізав Василь. – Не подобається – двері відчинені.
У кухні повисла тиша. Лише цокав годинник на стіні – старий, ще від бабусі дістався. Анна дивилася на цей годинник, і раптом із пронизливою ясністю зрозуміла – час справді йде. Витікає крізь пальці, як пісок.
– Добре, – вона встала з-за столу. – Я піду.
– Що? – Василь нарешті підняв очі.
Але Анна вже йшла до спальні. Стара валіза знайшлася на антресолях – та сама, з якою колись приїхала в цю квартиру молодою дружиною. Речі лягали всередину квапливо, без розбору – сукні, блузки, білизна. Руки тремтіли, але рішучість міцнішала з кожною хвилиною.
Василь з’явився в дверях спальні: – Ти це серйозно чи що?
– Абсолютно.
– Ну йди, раз вирішила, – у його голосі пролунав виклик. – Тільки потім не повертайся!
Анна дістала телефон. Наташа – єдина людина, хто зрозуміє без зайвих слів.
– Наталонько… приїдеш? Мені потрібна допомога.
Подруга примчала за двадцять хвилин. Мовчки допомогла знести речі, укласти в багажник своєї старенької “Тойоти”. Василь стояв у дверях під’їзду, схрестивши руки на грудях.
– Ти впевнена? – тихо запитала Наташа, коли вони вже сиділи в машині. – Це складний крок.
Анна дивилася на вікна своєї квартири. Скільки всього пов’язано з цим місцем… Тут виріс Сашко, тут пройшла велика частина життя. Кожна річ зберігає спогади – і радісні, і гіркі.
– Упевнена, – вона стиснула пальці на ручці сумки. – Це мій шанс не втратити себе зовсім. Розумієш?
Наташа мовчки кивнула і завела мотор. Дощ посилився, розмиваючи обриси знайомого двору. У дзеркалі заднього виду все ще виднілася фігура Василя – чи, може, просто здалося крізь пелену дощу?
Василь відчинив двері квартири – як зазвичай, о сьомій вечора. Тільки тепер ніхто не виглянув із кухні, не запитав: “Як день минув?” Тиша дзвеніла у вухах.
Пройшов на кухню, намацав у темряві вимикач. Плита чиста, на столі – порожнеча. Зазвичай у цей час у Анни вже все готово було – і перше, і друге… А тепер ось – відкрив холодильник, а там кулею покоти. Пара сосисок валяється та пиво недопите.
– Ні, ну можна подумати, без неї не проживу, – буркнув собі під ніс, дістаючи сосиски.
Каструлю шукав хвилин п’ятнадцять – усе не там стояло. Плюнув, розігрів у мікрохвильовці. Сів вечеряти – один за великим столом. Телевізор увімкнув, щоб не так сумно було.
А потім поліз у шафу сорочку дістати на завтра – і завмер. Її халат домашній висів, блакитний такий, пошарпаний уже. Василь доторкнувся до рукава – і як кольнуло щось усередині.
На роботі Петрович, сусід по кабінету, запитав між справою: – Щось дружину твою давно не видно?
– А що їй тут робити? – огризнувся Василь. – У мене обід із собою.
Тільки в цю мить зрозумів – справді, раніше Ганна часто забігала в обід, приносила судочки з домашньою їжею. “Вась, ну як можна ці столовські котлети їсти…”
А в Анни життя немов із чистого аркуша почалося. Прокинулася першого ранку в Наташі – і не повірила: восьма година! Зазвичай о шостій уже на ногах була – сніданок приготувати, Василеві сорочку попрасувати…
– Уявляєш, Наташ, – говорила вона за чаєм, – я вчора просто так у парку гуляла. Просто йшла і дивилася по сторонах. Не пам’ятаю, коли востаннє так робила.
Наташа тільки головою хитала: – Ти інша стала. Очі блищать.
Анна й справді почувалася інакше. Записалася на курси малювання – давню мрію здійснила. Сиділа вперше за мольбертом – руки тремтіли від хвилювання.
– Ви не переживайте так, – усміхнулася викладачка, жінка її віку. – У вас добре виходить.
Після занять зайшла в кафе – маленьке, затишне. Влаштувалася біля вікна з чашкою капучино. Сиділа, дивилася на перехожих. Подумала раптом – але ж вона ніколи так не сиділа. Усе бігом, бігом – магазин, готування, прибирання…
Увечері Наташа відкрила пляшку вина: – Ань, тільки чесно – ти хочеш, щоб він зрозумів щось? Чи все, крапка?
Анна покрутила келих у руках: – Знаєш… Я не хочу крапку. Я хочу, щоб він побачив мене – не кухарку, не прислугу, а жінку. Людину. Розумієш?
А Василь цього вечора зі шкарпетками воював. Раніше якось і не замислювався – звідки чисті шкарпетки в ящику беруться. А тепер ось – гора брудної білизни у ванній, а що з нею робити – незрозуміло.
Сусідка тітка Валя у дворі зупинила: – Василю Петровичу, а що це ви один тепер? Анна Сергіївна не хворіє?
– Та ні… – буркнув він. – У від’їзді вона.
Піднявся додому, сів на кухні. Погляд упав на її чашку улюблену – білу, з волошками. Потягнувся було до телефону… І відсмикнув руку. Гордість не дозволила.
Наташин під’їзд Василь знайшов не відразу – стара п’ятиповерхівка причаїлася в глибині двору. Потоптався біля дверей, перш ніж натиснути на дзвінок. У руках пакет м’явся – улюблені Аніні тістечка з тієї самої кондитерської, куди вони раніше у вихідні заходили.
Двері відчинилися несподівано. На порозі стояла Анна – у домашній сукні, волосся недбало зібране у хвіст. Він раптом помітив – вона покращала, чи що.
– Вась? – вона явно розгубилася. – Ти як тут…
– Та ось, повз йшов, – збрехав він. Три автобуси змінив, щоб сюди дістатися. – Тістечка твої улюблені приніс.
Анна притулилася до одвірка: – Повз, значить… А що хотів?
Василь переступив із ноги на ногу: – Може, поговоримо?
– Про що? – вона дивилася прямо, спокійно. – Знову пояснюватимеш, який ти є і яка я нікудишня господиня?
– Анют…
– Ні, Вась, – вона похитала головою. – У тебе все ще тільки твої правила. Я для тебе не людина – так, додаток до плити. А я, знаєш, малювати почала. Пам’ятаєш, я в молодості мріяла? Тепер ось учуся. І мені подобається.
Василь мовчав. А що тут скажеш?
– Поки ти не зрозумієш, що я особистість, а не кухонний комбайн – розмовляти нема про що.
Двері зачинилися. Василь ще постояв, потім повільно спустився сходами. У під’їзді пахло свіжою фарбою – видно, нещодавно ремонт зробили.
Додому йшов пішки – треба було подумати. Слова Анни крутилися в голові: “Не людина – додаток до плити”. Але ж правда – коли він востаннє питав, чого вона хоче? Про що мріє?
Удома насамперед поліз у шафу, дістав старий фотоальбом. Ось вони молоді – турбаза, похід із друзями. Анна сміється, біля багаття сидить. А ось Сашко маленький – вона його на руках тримає, щаслива така. Коли все змінилося? Коли він почав бачити в ній тільки домробітницю?
Наступного дня в обід набрав номер – психологічний центр “Гармонія”.
– Добрий день, – голос у слухавці звучав привітно. – Чим можемо допомогти?
– Тут це… курси у вас є якісь? Ну, для чоловіків… які все зіпсували?
Жінка в слухавці помовчала: – Є програма “Щаслива сім’я”. Якраз група нова набирається.
– Записуйте, – буркнув Василь.
У групі виявилося шестеро таких самих – різного віку, але зі схожими історіями.
Психолог, Марина Миколаївна, говорила прості начебто речі, а всередині все переверталося: – Кожна людина – особистість. Зі своїми мріями, бажаннями, страхами. Не можна вимагати від близьких бути функцією. Любов – це коли бачиш і приймаєш людину цілком.
Після третього заняття сусід по сходовій клітці, дядько Коля, здивовано запитав: – Василю, ти якось змінився. Трапилося чого?
Василь усміхнувся: – Так… прозрів, здається. Тільки боюся, чи не занадто пізно.
Суботній ранок видався сонячним – бабине літо радувало останніми теплими днями. Анна йшла супермаркетом із кошиком, обираючи продукти для недільного обіду в Наташі. Зупинилася біля полиці з приправами, роздивляючись новий соус для салату.
– Спеції вибираєте? – пролунав знайомий голос за спиною.
Анна здригнулася. Обернулася – Василь. У потертих джинсах, тій самій картатій сорочці, що вона колись на день народження подарувала. Схуд начебто.
– Здрастуй, Вася, – вона сама здивувалася, як спокійно прозвучав голос.
– Здрастуй, – він переступив з ноги на ногу, явно не знаючи, що сказати далі. – Ти… маєш гарний вигляд.
І справді – нова стрижка, джинси модні, кофточка ошатна. Раніше все халати та фартухи були.
– Дякую. Ти теж змінився.
Повисла незручна пауза. Повз поспішали люди з візками, гриміла музика з динаміків.
– Може… кави вип’ємо? – раптом запропонував Василь. – Тут кафешка поруч відкрилася.
Анна забарилася. Згадала вчорашню розмову з психологом на курсах особистісного зростання: “Не можна тікати від минулого – потрібно його прийняти і відпустити”.
– Давай. Тільки кошик залишу.
У кафе було майже порожньо – ранок все-таки. Вони сіли біля вікна. Василь довго крутив у руках меню, потім замовив два капучино і тістечка.
– Пам’ятаєш, як ми раніше у вихідні в кондитерську ходили? – запитав він, дивлячись кудись повз Анну.
– Пам’ятаю. Тільки це було давно.
Знову мовчання. Офіціантка принесла каву – запашну, з корицею.
– Я це… на курси ходжу, – раптом сказав Василь. – До психолога.
Анна здивовано підняла брови: – Ти? До психолога?
– Так… Група така, для чоловіків. Уявляєш, нас там шестеро таких… дурнів. Усе думали – так і треба, щоб дружина як робот була. А тепер ось… очі відкрилися.
Він відсьорбнув кави, поморщився – гаряча.
– Знаєш, що я зрозумів? Адже я тебе живої не бачив стільки років. Усе функції якісь – суп, борщ, сорочки… А ти ж малювала колись. І мріяла…
– Я і зараз малюю, – тихо сказала Анна. – На курси ходжу. Акварель, олія… Виходить навіть.
– Покажеш?
Вона уважно подивилася на чоловіка: – Навіщо тобі це, Вась?
Він раптом накрив її руку своєю – грубою, мозолистою: – Я іншим став, Ань. Або… стаю. Важко це, знаєш. Як заново вчитися ходити. Але я зрозумів головне – не можна людину в клітку заганяти. Навіть якщо любиш.
– Кохаєш?
– А ти думала – ні? Просто… розучився показувати. Усе гордість дурна, характер.
Анна дивилася у вікно. Там вулицею йшли люди – поспішали у своїх справах, несли пакунки з продуктами, говорили телефоном.
– Я не обіцяю, що все відразу зміниться, – тихо сказав Василь. – Але я дуже хочу спробувати. Із тобою. Якщо ти… якщо ти даси мені шанс.
Вона мовчала. Згадувала їхню першу зустріч, весілля, народження Сашка. Двадцять три роки – це ж ціле життя.
– На яких умовах? – запитала нарешті.
– На твоїх, – він сумно усміхнувся. – Тільки не в кухарку більше. У дружини. У друга. У людину.
Анна допила каву. Подивилася на чоловіка – зморшки біля очей, сивина на скронях, руки нервово мнуть серветку.
– Знаєш що, Вась… Давай для початку просто погуляємо. Поговоримо. А там видно буде.
Він просяяв: – Правда? Прямо зараз?
– Ну а що, погода гарна. У парк сходимо. Розкажеш про свої курси.
Вони вийшли на вулицю. Сонце гріло зовсім по-літньому, пахло опалим листям і кавою з відчинених дверей кафе.
– Слухай, а пам’ятаєш, як ми познайомилися? – раптом запитав Василь.
Анна посміхнулася: – В автобусі. Ти мені місцем поступився.
– А ти не сіла. Сказала – рано мені ще на поступливих місцях їздити.
Вони розсміялися – вперше за довгий час разом. І пішли алеєю – не надто близько, але й не далеко одне від одного. Попереду була довга розмова. І, можливо, нове життя.
