— Взяла, — коротко відповіла Марія.
— Торт привезуть без запізнення?
— Так.
— Серветки нормальні? Не ті дешеві паперові?
Марія повільно підвела на нього очі.
За мить лише кивнула.
Утома тоді відчувалася вже не в ногах. Вона сиділа значно глибше — десь під ребрами, важким каменем, який неможливо було ні випростати, ні скинути.
Гості почали сходитися ближче до вечора.
Першими прийшли батьки Максима.
Свекруха переступила поріг із пакетом цукерок, швидко поцілувала сина в щоку й одразу ковзнула поглядом по накритому столу, наче проводила перевірку.
— Ну що, хоч м’ясо не пересушила? — кинула вона таким тоном, ніби це й було звичайне вітання.
Марія змусила себе всміхнутися.
— Скуштуєте — скажете.
Свекор мовчки зняв пальто, повісив його й майже відразу поцікавився, де коньяк.
Потім з’явилися дядько з тіткою.
За ними — двоє Максимових приятелів.
Софія прийшла останньою.
На ній була червона сукня, бездоганно вкладене волосся і вираз обличчя жінки, яка ще дорогою вирішила, що обов’язково знайде, до чого причепитися.
Вона підійшла до столу, окинула поглядом закуски, вареники, торт, тарілки, келихи, прибори.
— Ну… як для вас, досить пристойно, — промовила вона нарешті.
Максим голосно засміявся.
Марія вдала, ніби їй саме зараз треба перевірити духовку.
Від тієї хвилини вона майже не присідала.
— Марійко, льоду принеси.
— Маріє, серветки закінчилися.
— А можна інший соус? Цей надто гострий.
— Де чисті виделки?
— Скажи кур’єрові, хай торт поки не заносить, ми ще не готові.
Вона металася між кухнею та вітальнею так, наче всередині неї завели невидимий механізм.
Підігріти.
Винести.
Прибрати.
Усміхнутися.
Знову подати.
І знову повернутися на кухню.
З-за столу долинав голос Максима. Він розповідав, що «тягнути сім’ю на собі — справа нелегка».
Казав це, тримаючи в руці келих, саме тоді, коли Марія витирала зі скатертини краплю соусу.
Хтось похвалив Максима, мовляв, молодець.
Інший додав, що справжній чоловік завжди має тримати дім у руках.
Марія в цей час стояла біля мийки, а вода стікала їй по зап’ястках.
За весь вечір вона так і не з’їла жодної повної порції.
Лише спробувала ложку борщу — чи вистачає солі.
Відкусила краєчок вареника, коли перекладала їх на велике блюдо.
І випила кілька ковтків холодного чаю зі своєї чашки, яку згодом хтось узяв під лимонні кісточки.
Близько опівночі друзі нарешті розійшлися.
Музика притихла.
У квартирі залишилися тільки родичі.
На столі панував звичний безлад після довгого застілля: зім’яті серветки, масні виделки, шматки хліба, келихи зі слідами губ, тарілки, де в одну купу змішалися салати, підливи й залишки закусок.
Марія сперлася плечем на одвірок кухні.
Спина нила так, ніби хтось узяв її хребет у долоні й повільно викручував.
Вона сказала рівним голосом:
— Я зараз візьму собі чисту тарілку. За день я нормально нічого не їла.
Софія ледь помітно підняла брови.
— Чисту?
— Так.
Свекруха глянула на те, що лишилося на столі.
— То їжа ж є. Візьми собі щось із того, що залишилося.
Марія не відповіла й не стала сперечатися.
Вона просто відчинила верхню шафку.
Усередині стояли дві чисті тарілки.
Одна — біла, з тоненькою синьою облямівкою.
Марія потягнулася саме до неї.
І в цю мить Максим поставив келих на стіл.
Звук вийшов негучний.
Та після нього всі ніби разом зрозуміли: зараз пролунає щось неприємне.
— Ти серйозно? — запитав він.
Марія обернулася.
— Про що ти?
— Ти зараз перед усіма хочеш влаштувати виставу, ніби тебе тут голодом тримали?
— Я не влаштовую виставу. Я просто хочу поїсти.
Софія коротко пирхнула.
— Деякі жінки дуже хочуть заміж, але чомусь не розуміють, що сім’я — це обов’язки.
Марія подивилася на Максима.
Вона чекала саме його реакції.
Це була остання, зовсім крихітна надія.
Навіть не на любов.
На звичайну людську порядність.
Максим відвів очі.
А потім знову глянув на неї — уже зі злістю. Йому стало незручно, а будь-який власний сором він давно навчився перетворювати на напад.
— Якщо ти навіть мою родину нормально обслужити не здатна, я взагалі не розумію, навіщо я з тобою одружився.
Ці слова вдарили не одразу.
Спершу Марія почула, як із крана падає крапля.
Потім помітила, як свекруха втупилася в скатертину.
Потім — як задоволено всміхнулася Софія.
Кімната завмерла.
Виделка зависла в дядьковій руці.
Тітка перестала жувати.
Батько Максима дивився в бік телевізора, хоча той був вимкнений.
Ложка із салатом зісковзнула назад у миску.
На білій тарілці повільно потекла червона крапля борщу.
Ніхто не поворухнувся.
Марія стискала чисту тарілку так міцно, що в пальцях з’явився біль.
Вона могла закричати.
Могла жбурнути тарілку на підлогу.
Могла висловити Софії все, що накопичувалося в ній чотири роки.
Але не зробила нічого з цього.
Вона лише тихо запитала:
— Максиме, ти справді вважаєш, що я маю доїдати недоїдки після твоїх гостей?
Та він уже надто далеко зайшов у своїй люті, щоб зупинитися.
— А що не так? Їж те, що залишилося.
Тиша стала густою, майже відчутною на дотик.
Навіть Софія на секунду замовкла, насолоджуючись не стільки самими словами, скільки тим, що їх вимовили при свідках.
І тоді Марія побачила телефон.
Він лежав на підвіконні між горщиком із базиліком і кришкою від каструлі.
Уранці вона ставила таймер, коли варила буряк, і випадково відкрила диктофон. Потім її відволік дзвінок кур’єра. Потім — тісто. Потім — двері. Потім ще десяток справ.
І вона просто забула про нього.
Тепер на екрані блимала червона крапка.
Запис тривав.
Шість годин і вісімнадцять хвилин.
Марія відчула, як усередині щось раптом завмерло.
Не стало холодним.
Стало ясним.
Вона поставила тарілку на стіл.
Максим насупився.
— Що ти робиш?
Марія зняла фартух і дуже акуратно склала його навпіл.
Чомусь саме цей спокійний рух налякав свекруху значно сильніше, ніж будь-який крик.
— Маріє, не треба сцен, — швидко сказала вона.