— Купив?
— Купив.
— Торт привезуть без запізнення?
— Так, усе домовлено.
— Серветки нормальні? Не ті тонкі паперові, що рвуться від одного дотику?
Наталія повільно глянула на нього.
Потім мовчки кивнула.
Втома в ту мить жила вже не в ногах.
Вона сиділа значно глибше — десь під ребрами, важка й тиха.
Гості почали сходитися ближче до вечора.
Першими прийшли батьки Тараса.
Свекруха переступила поріг із пакетом цукерок, поцілувала сина в щоку й одразу ковзнула поглядом по святковому столу.
— Сподіваюся, м’ясо ти не пересушила? — кинула вона так, ніби це було звичайне привітання.
Наталія натягнула усмішку.
— Скуштуєте — тоді й скажете.
Свекор мовчки зняв пальто, повісив його на вішак і майже одразу поцікавився, де стоїть коньяк.
Після них з’явилися дядько з тіткою.
Потім підтягнулася пара Тарасових друзів.
Дарина прийшла останньою.
На ній була яскраво-червона сукня, бездоганно вкладене волосся і вираз обличчя жінки, яка ще дорогою вирішила: недолік вона обов’язково знайде.
Вона неквапливо пройшла до столу, оцінила закуски, перевела погляд на торт, вареники, тарілки, келихи, сервірування.
— Ну… як для вас, то навіть пристойно, — промовила вона.
Тарас голосно засміявся.
Наталія вдала, ніби їй терміново треба перевірити духовку.
Від тієї миті вона майже не присіла.
— Наталочко, принеси льоду.
— Наталю, де серветки?
— А можна інший соус? Цей занадто гострий.
— Чисті виделки ще є?
— Скажи кур’єрові, нехай поки торт не заносить, ми ще не дійшли до солодкого.
Вона рухалася між кухнею і вітальнею так, наче всередині неї завели тугий механізм, який не мав права зупинитися.
Підігріти.
Подати.
Забрати.
Усміхнутися.
Знову подати.
З-за столу долинав голос Тараса. Він розповідав, як нелегко нині «тягнути на собі родину».
Говорив це, тримаючи келих у руці, поки Наталія нахилилася над скатертиною й витирала краплю соусу, що впала біля тарілки.
Хтось похвалив Тараса.
Хтось додав, що справжній чоловік завжди має тримати дім у руках.
Наталія в цей час стояла біля мийки, і вода стікала їй по зап’ястках.
За весь день вона так і не з’їла жодної повної порції.
Лише скуштувала ложку борщу, перевіряючи сіль.
Відкусила край вареника, коли перекладала їх на велике блюдо.
Допила холодний чай зі своєї чашки, яку згодом хтось узяв і почав складати туди кісточки від лимона.
Близько опівночі друзі нарешті розійшлися.
Музика стихла.
У квартирі залишилася тільки рідня.
На столі лежало все, що зазвичай лишається після довгого застілля: зім’яті серветки, виделки в жирних плямах, недоїдені шматки хліба, келихи зі слідами губ, тарілки, де салати змішалися з соусами в одну невиразну масу.
Наталія сперлася плечем об кухонний одвірок.
Спина боліла так, ніби її хтось довго тримав у руках і повільно викручував.
Вона тихо сказала:
— Я зараз візьму собі чисту тарілку. За день я нормально нічого не їла.
Дарина підняла брови.
— Чисту?
— Так.
Свекруха подивилася на залишки їжі на столі.
— То ж їжі повно. Візьми, що залишилося.
Наталія не стала пояснювати.
Не мала сил.
Вона відчинила верхню шафку.
Там стояли дві чисті тарілки.
Одна — біла, з тоненьким синім обідком.
Наталія потяглася саме до неї.
І в цю мить Тарас поставив келих на стіл.
Звук був негучний.
Та після нього всі ніби одночасно зрозуміли: зараз пролунає щось неприємне.
— Ти серйозно? — запитав він.
Наталія обернулася.
— Про що ти?
— Ти зараз при всіх почнеш виставу розігрувати? Мовляв, тебе тут голодом морили?
— Я не влаштовую виставу. Я просто хочу поїсти.
Дарина тихо пирхнула.
— Деякі жінки дуже хочуть заміж, але чомусь не розуміють, що сім’я — це передусім обов’язки.
Наталія перевела погляд на Тараса.
Вона чекала саме його реакції.
Це була остання крихітна надія.
Навіть не на любов.
На звичайну порядність.
Тарас відвів очі.
Потім знову подивився на неї — уже сердито, бо йому стало незручно, а власну ніяковість він завжди перетворював на напад.
— Якщо ти навіть мою родину нормально обслужити не здатна, то я взагалі не розумію, навіщо одружився з тобою.
Слова вдарили не відразу.
Спершу Наталія почула, як із крана падає вода.
Потім помітила, як свекруха втупилася в скатертину.
Потім — як Дарина задоволено всміхнулася.
Кімната завмерла.
Виделка застигла в руці дядька.
Тітка перестала жувати.
Батько Тараса дивився в бік телевізора, хоча той був вимкнений.
Ложка з салатом зісковзнула назад у миску.
На білій тарілці повільно розтікалася червона крапля борщу.
Ніхто не ворухнувся.
Наталія стискала чисту тарілку так міцно, що їй заболіли пальці.
Вона могла закричати.
Могла жбурнути тарілку на підлогу.
Могла висловити Дарині все, що накопичувалося в ній чотири роки.
Але не зробила нічого з цього.
Вона тільки запитала:
— Тарасе, ти справді вважаєш, що я маю доїдати недоїдки після твоїх гостей?
Він уже зайшов надто далеко у своїй злості, щоб зупинитися.
— А що тобі не так? Їж те, що лишилося.
Тиша стала густою, майже відчутною.
Навіть Дарина на мить замовкла — вона смакувала не самі слова, а те, що їх було сказано вголос і при свідках.
І саме тоді Наталія побачила телефон.
Він лежав на підвіконні між горщиком із базиліком і кришкою від каструлі.
Вранці вона ставила таймер, коли варила буряк, і випадково відкрила диктофон.
Потім її відволік дзвінок кур’єра.
Потім — тісто.
Потім — двері.
І вона забула про нього.
Тепер на екрані блимала червона крапка.
Запис тривав.
Шість годин вісімнадцять хвилин.
Наталія відчула, як усередині неї щось раптом стало нерухомим.
Не крижаним.
А ясним.
Вона поставила тарілку на стіл.
Тарас насупився.
— Що ти робиш?
Наталія зняла фартух і дуже акуратно склала його навпіл.
Чомусь саме цей спокійний рух налякав свекруху сильніше, ніж міг би налякати крик.
— Наталю, не треба сцен, — швидко сказала вона.