Тарілка розбилася об стіну, обсипавши кухонну підлогу розсипом білих осколків. Анна завмерла, притиснувши долоню до губ – не від переляку, від здивування. За двадцять п’ять років шлюбу Віктор ніколи не підвищував голосу, не кажучи вже про те, щоб жбурляти посуд.
– Усе! – його голос тремтів від люті. – З мене досить! Думаєш, я не бачу, як ти тринькаєш гроші? Три тисячі на косметику! Дві – на цю твою марну йогу!
Анна повільно опустила руку. У горлі стояв клубок, але вона змусила себе заговорити: – Вітю, але ми ж домовлялися… Ти сам сказав, що після того, як діти роз’їхалися…
– Забудь, що я говорив! – він різко розвернувся, і його відображення в кухонному вікні спотворилося, немов у кривому дзеркалі. – З цього моменту в нас роздільний бюджет. Хочеш тринькати – будь ласка, тільки свої гроші.
Анна відчула, як земля йде з-під ніг. Двадцять п’ять років вона була берегинею домашнього вогнища. Готувала, прала, виховувала дітей, підтримувала затишок – усе як домовлялися, як було заведено. Віктор заробляв, вона вела господарство. А тепер…
– І як ти це собі уявляєш? – її голос звучав тихо, але твердо.
Віктор усміхнувся, і від цієї усмішки в Анни похололо всередині.
– Дуже просто. Я даватиму тобі гроші тільки на продукти і комунальні платежі. Все інше – заробляй сама, – він поправив краватку звичним жестом, який тепер здався Ганні майже чужим. – Думаю, місяця вистачить, щоб ти усвідомила свою… неспроможність.
Він вийшов, акуратно прикривши за собою двері – як завжди, наче нічого не сталося. Анна повільно опустилася на стілець, дивлячись на уламки тарілки. Вони поблискували в ранковому світлі, немов осколки її колишнього життя.
Сорок сім років. Жодного досвіду роботи, крім трьох років в ательє перед заміжжям. Що вона вміє? Готувати? Прибирати? За це тепер платять?
Але десь у глибині душі, за пеленою розгубленості й образи, ворухнулося щось іще. Щось схоже на злість. Або на рішучість.
“Неспроможність,” – луною відгукнулося в голові слово, кинуте чоловіком.
Анна встала і попрямувала до комори. Десь там, за старими коробками, припадав пилом її старий “Зінгер” – швейна машинка, подарована мамою на весілля. Колись вона непогано шила. Дуже непогано, якщо чесно…
Руки тремтіли, але губи самі собою склалися в уперту лінію. Що ж, Вітя, ти сам цього захотів. Подивимося, хто через місяць говоритиме про неспроможність.
Перший тиждень Анна майже не спала. Стара швейна машинка, почищена і змащена, тепер стояла на кухонному столі – там, де світло краще. Руки пам’ятали. Пам’ятали, як заправляти нитку, як регулювати натяг, як направляти тканину. Але цього було мало.
Ночами вона сиділа за комп’ютером, вдивляючись в екран крізь нові окуляри для читання. Сайти з оголошеннями, соціальні мережі, форуми рукодільниць… Ох, як же все змінилося за ці роки! Тепер були якісь “директи”, “таргети”, “воронки продажів” – голова йшла обертом.
– Мамо, ти при своєму розумі? – у голосі доньки звучало щире занепокоєння. – Яке ательє? Які замовлення? У тебе ж усе є!
– Було, – Анна вперше вимовила це вголос, і від цього простого слова защипало в очах. – Тепер буде моє. Краще скажи, як фотографії красиво робити для реклами?
Донька зітхнула, але пояснила. А потім ще раз пояснила. І навіть встановила якісь додатки для обробки фото.
Перше замовлення прийшло несподівано. Анна якраз виклала фотографії своїх старих робіт – кілька суконь, що колись шила для доньки.
“Здрастуйте! А ви можете підшити штани і трохи вшити в талії?”
Просте замовлення. Елементарне. Анна пам’ятала, як виконувала такі ще в ательє, навіть не замислюючись. Але зараз руки тремтіли, коли вона відповідала: “Так, звісно. Коли вам зручно принести?”
Жінка прийшла ввечері. Молода, ділова, у дорогому костюмі. Подивилася на Анну з легким сумнівом, але штани залишила.
– Тільки мені терміново, до післязавтра…
– Звісно, – Анна посміхнулася своєю колишньою, “домашньою” посмішкою. – Усе буде готово.
Вона провозилася до другої ночі, перепоровши один шов тричі. Усе мало бути ідеально. Повинно.
А через день, отримавши свої штани і розплатившись, жінка раптом завмерла в дверях: – А ви… сукні справді самі шиєте? Які на фотографіях? У мене ювілей через місяць, і я все ніяк не можу знайти те, що хочу…
Увечері, перераховуючи перші зароблені гроші, Анна раптом зловила своє відображення у вікні. Вона посміхалася – вперше за ці дні по-справжньому.
Віктор робив вигляд, що нічого не помічає. Проходив повз швейну машинку, немов її не існувало. Не питав, звідки взялися нові нитки і тканини. Лише одного разу, зустрівши в дверях чергову клієнтку, процідив крізь зуби: – Ти що, на гуртожиток нашу квартиру перетворюєш?
Анна промовчала. Вона якраз вирішувала, які ґудзики краще пасуватимуть до тієї сукні для ювілею – перламутрові чи кришталеві.
Через місяць у неї вже була постійна клієнтура. За два – вона винайняла невелике приміщення в сусідньому будинку, перетворивши його на затишну майстерню. Старий “Зінгер” поступився місцем сучасній швейній машині та оверлоку – першій серйозній покупці на власні гроші.
– Ганно Сергіївно, а можна мені таку саму сукню, як у Марини Вікторівни? – запитували клієнтки. – А можна що-небудь придумати для корпоративу? – А для весілля доньки зможете що-небудь особливе?..
Вона могла. Тепер вона точно знала, що може багато чого.
Гроші з’явилися не відразу. Спочатку були нескінченні витрати – на техніку, матеріали, рекламу. Але поступово стало виходити відкладати. Спочатку трохи, потім більше.
А одного ранку, стоячи перед дзеркалом, Анна раптом зрозуміла, що плечі в неї розправилися, а в очах з’явився якийсь новий блиск. Вона більше не метушилася зі сніданком для чоловіка – він цілком справлявся сам. Не питала дозволу на покупки. Не звітувала за кожну копійку.
І, що дивно, їй це подобалося.
– Що значить – в Італію? – Віктор застиг із піднятою чашкою кави. – Яка ще Італія?
Анна спокійно намазала маслом тост, не піднімаючи очей. Спокій давався непросто – серце калатало як божевільне, але зовні вона залишалася незворушною.
– Звичайна Італія, Вітя. Мілан. Тиждень моди і кілька майстер-класів від відомих модельєрів. Я вже купила квитки.
Чашка з гуркотом опустилася на стіл, розплескавши каву.
– Ти… що? – його голос задзвенів від ледь стримуваної люті. – Купила квитки? На які гроші?
Тепер Анна підняла очі. Подивилася прямо на чоловіка – і він раптом з подивом помітив, що її погляд змінився. Куди поділася колишня м’якість? Коли з’явилася ця спокійна впевненість?
– На свої, Вітя. На зароблені. Чи ти думав, я весь цей час просто так із ранку до ночі працюю?
Він нервово розсміявся: – Працюєш? Ти називаєш це роботою? Підшивати спідниці сусідкам?
– І спідниці теж, – вона відклала тост і дістала телефон. – Хочеш, покажу своє останнє замовлення? Вечірню сукню для дружини нашого мера. Чи краще показати виписку з рахунку? Знаєш, скільки я за нього отримала?
Вона назвала суму. У Віктора здригнулася рука, і кава знову пролилася на скатертину.
– Не може бути, – прошепотів він. – Ти брешеш.
– Зайди на мою сторінку в Інстаграмі. Тридцять тисяч підписників, Вітя. Або зазирни в мою майстерню – там черга на два місяці вперед. А ще можеш запитати свою секретарку Ларису – пам’ятаєш, у чому вона була на корпоративі? Так, це моя робота.
Вона говорила спокійно, але всередині все тремтіло від дивної суміші урочистості й гіркоти. Стільки років вона чекала цього моменту – моменту, коли зможе довести… Що? Кому?
Віктор мовчав, дивлячись в одну точку. Жовна на його вилицях ходили ходуном.
– І що тепер? – нарешті процідив він крізь зуби. – Вирішила показати, яка ти… самостійна?
– Ні, – Анна похитала головою. – Просто вирішила жити. Знаєш, я ж навіть вдячна тобі. Якби не та розмова про роздільний бюджет…
– Припини! – він вдарив кулаком по столу. – Ти… ти не маєш права!
– Чого не маю права, Вітя? – вона відчула, як зрадницьки затремтів голос. – Заробляти? Розвиватися? Пишатися собою?
– Ти була домогосподаркою! Моєю дружиною! А тепер…
– А тепер я все ще твоя дружина. Тільки не домогосподарка, а власниця власного ательє. І знаєш що? – вона встала з-за столу. – Я їду в Італію. А ти можеш взяти цей час подумати.
– Про що?
– Про те, чи зможеш ти жити з жінкою, яка не просить у тебе грошей на колготки. З жінкою, яка сама вибирає, куди поїхати і що купити. З жінкою, яка… може без тебе обійтися.
Він побілішав. А потім якось разом обм’як, зсутулився.
– Ти… йдеш?
– Не знаю, – чесно відповіла Анна. – Усе залежить від тебе. Точніше, від нас обох. Але колишньої мене більше не буде – це точно.
Вона вийшла з кухні, відчуваючи, як зрадницьки тремтять коліна. Сумка для поїздки була вже зібрана. Квитки заброньовано. Залишилося головне – вирішити, що робити з цією новою, несподіваною свободою. І з цією новою, незнайомою людиною, на яку перетворився її чоловік. Або… з яким нарешті довелося побачити його справжнього?
Міланський аеропорт зустрів Анну прохолодою і гулом чужої мови. Вона стояла біля багажної стрічки, неуважно дивлячись на валізи, що пропливають, коли телефон задзвенів повідомленням.
“Як долетіла?”
Два простих слова від Віктора. Перші за тиждень мовчання. Вона забарилася, перш ніж відповісти.
“Нормально. Отримую багаж.”
Він не відповів – і правильно. Їм обом потрібен був цей час. Час подумати, час зрозуміти.
Тиждень пролетів як один день. Анна вбирала нові знання, знайомилася з дивовижними людьми, робила нескінченні нотатки і замальовки. Вечорами, падаючи без сил у ліжко в маленькому затишному готелі, вона ловила себе на думці: раніше вона б обов’язково зателефонувала Віктору, запитала, як він там, чи повечеряв. А зараз…
В останній вечір, сидячи в крихітній тратторії і потягуючи червоне вино, вона гортала фотографії в телефоні. Ось її перша самостійно зшита сукня – кривувата, але така важлива. Ось нова майстерня. Ось вона з клієнтками, з донькою, одна… Коли вона почала посміхатися по-іншому? Коли з’явився цей блиск в очах?
Літак приземлився в вогких зимових сутінках. Анна повільно йшла терміналом, котячи за собою валізу зі зразками тканин і новими викрійками. Вона майже не здивувалася, побачивши в залі очікування Віктора.
Він зробив крок назустріч – і завмер, не знаючи, чи то обійняти, чи то просто забрати валізу. Анна дивилася на нього: постарілий, змарнілий, з незнайомою сивиною на скронях… Коли вона встигла не помітити, як він посивів?
– Я замовив столик, – хрипло сказав він. – У тому ресторані, де ти любиш пасту. Якщо ти… якщо ти не проти.
Вона кивнула. Вони мовчали всю дорогу до ресторану. Мовчали, поки офіціант приймав замовлення. І тільки коли перед ними з’явилися димлячі тарілки, Віктор нарешті заговорив.
– Я багато думав, Аню. Про все. Про нас. Про те, як усе змінилося.
Вона чекала, м’яко помішуючи пасту.
– Знаєш, що я зрозумів? – він невесело усміхнувся. – Адже я завжди пишався тим, що забезпечую сім’ю. Що можу дати тобі все необхідне. А тепер…
– Тепер ти можеш пишатися тим, що твоя дружина чогось досягла, – тихо сказала вона. – Якщо, звісно, захочеш.
Він підняв очі: – А ти… ти ще хочеш бути моєю дружиною?
Анна глибоко зітхнула. Ось він, момент істини.
– Я хочу бути собою, Вітя. Жінкою, яка може шити прекрасні сукні. Яка може поїхати в Італію вчитися. Яка може сама вирішувати, як жити. І… я хочу, щоб поруч був чоловік, який буде цьому радий. Який побачить у мені не тільки дружину і домогосподарку, а партнера. Рівного.
Він довго мовчав, дивлячись у свою тарілку. Потім тихо запитав: – А якщо… якщо я спробую стати таким чоловіком?
Вона простягнула руку через стіл і легко торкнулася його пальців: – Тоді в нас є шанс почати все заново. Тільки тепер – по-іншому.
За вікном падав сніг – м’який, пухнастий, що вкриває місто білим покривалом. Немов чистий аркуш, на якому можна написати нову історію.
Історію про те, як одна несправедливість привела до несподіваної свободи. Як образа перетворилася на силу. Як жінка, загнана в кут, знайшла в собі сміливість розправити крила.
І, можливо, історію про те, як любов, пройшовши через випробування, стає міцнішою. Або… не стає. Але це вже буде інша історія. Історія, яку вони напишуть разом. Або кожен свою.
У центрі уваги.
