У першу шлюбну ніч свекор замкнув двері, витяг вісімсот тисяч гривень і глухо промовив: «Забирай гроші, перевдягайся й тікай через чорний вихід. Негайно». — «Дмитре Івановичу, що відбувається?» — «Пояснювати ніколи. Біжи, дитино, біжи».
Вони вже були тут. Хто саме — я тоді не розуміла, однак послухалася. І саме це врятувало мені життя.
Останні запрошені роз’їхалися майже опівночі. Соломія, нарешті опинившись сама у спальні на другому поверсі, знесилено сіла на край ліжка. Після восьми годин на підборах ноги гули так, ніби вона цілий день простояла на камені. Артем вийшов провести когось із рідні й чомусь затримувався. Знизу ще долинали приглушені голоси, уривки сміху, грюкання дверей.
Весільна сукня, щедро вишита бісером, білою хмарою розляглася на кріслі. Соломія вже встигла перевдягнутися в шовковий пеньюар і тепер вдивлялася у своє відображення в старому трюмо з потемнілим дзеркалом, намагаючись усвідомити: від цієї миті все це — її нове життя.
Будинок під Львовом, пишне застілля на сотню гостей, золота обручка на безіменному пальці. Клацання замка змусило її обернутися з усмішкою, та на порозі стояв не Артем. У дверях з’явився свекор — Дмитро Іванович, важкий, кремезний чоловік шістдесяти двох років, із посивілими скронями та великими долонями людини, звиклої до нелегкої праці.
Він зачинив двері за собою й повернув ключ ізсередини. Соломія машинально схопила халат зі спинки стільця та притиснула його до грудей.
— Дмитре Івановичу, що сталося?
Відповіді одразу не було. Він підійшов до письмового столу біля вікна й поклав на нього туго перетягнуту банківською гумкою пачку грошей. Потім його рука знову потяглася до внутрішньої кишені піджака.
Звідти він витяг ще одну пачку, за нею другу, потім третю. Урешті на столі криво лягли всі вісім, і лише тоді свекор обернувся до Соломії. Погляд у нього був такий, що їй миттю стало зимно вздовж хребта.
— Одягайся, — промовив він тихо, але в тому голосі було щось від наказу людині, яка стоїть над прірвою. — Джинси, куртка, кросівки. У шафі, внизу. Негайно.
— Я нічого не розумію…
— Пояснювати ніколи. — Дмитро Іванович підійшов до вікна, ледь відсунув штору й напружено вдивився в темряву саду. — Забирай гроші. Документи в сумці на стільці. Вийдеш через чорний хід, далі городом до дальньої хвіртки. Там на тебе чекатимуть.
Знадвору долинув глухий гуркіт: під колесами захрускотів гравій, важко заревіли двигуни. І це була не одна машина — їх під’їхало кілька. Дмитро Іванович відсахнувся від вікна, і Соломія помітила, як напружилися жовна на його щоках.
— Хто це? Де Артем?
— Біжи, дівчинко. Біжи. — Він сказав це так, що вона урвала фразу на півслові. — Вони вже тут. Якщо зараз не зробиш саме так, як я велю, цієї ночі ти загинеш у цьому домі. Ти мені віриш?
Соломія дивилася йому просто в очі — світло-сірі, такі самі, як в Артема, тільки втомлені й почервонілі, — і раптом збагнула: його страх значно більший за її власний.
— Не за себе… за неї. Вірю, — прошепотіла вона й, кинувши халат, метнулася до шафи.
Джинси сіли майже ідеально, куртка виявилася завеликою, ніби з чужого плеча, і пахла тютюном та машинним мастилом. Соломія всунула ноги в кросівки, навіть не зав’язавши шнурків, схопила легку матерчату сумку й ковзнула рукою всередину.
На дні під пальцями одразу знайшовся паспорт, поруч шелестіли ще якісь складені аркуші — мабуть, документи, похапцем покладені кимось заздалегідь. Соломія стиснула сумку міцніше й різко обернулася до свекра.
— А ви? — голос зірвався майже на шепіт. — Я не піду сама. Я залишуся.
Дмитро Іванович не став сперечатися. Він лише приклав палець до губ, відчинив двері на вузеньку щілину й насторожено визирнув у напівтемний коридор, ніби прислухаючись не тільки до кроків, а й до самого повітря в будинку.
— За мною, — коротко наказав він. — Тихо. На сходах не наступай на край дощок, вони скриплять.
Вони рушили чорним ходом — тією службовою драбиною, якою ще під час підготовки до весілля метушилися кухарки й помічниці, носячи таці, квіти й коробки. Тепер там було порожньо, холодно й страшно. Соломія йшла майже навшпиньки, тримаючи подих, а серце билося так гучно, що їй здавалося: його почують унизу.
На першому поверсі Дмитро Іванович завів її до темної комори. Усередині пахло підв’яленими яблуками, сирою землею, старими дошками й мішковиною. Він насилу відсунув убік важкий мішок із картоплею, нахилився й намацав у стіні низенькі дверцята, яких Соломія досі ніколи не помічала.
Двері піддалися з глухим скреготом. За ними темніли обриси теплиці, вузькі грядки й мокра від нічної роси земля.
— Іди просто, — прошепотів він, дивлячись їй в очі. — Нікуди не звертай. За парканом буде польова дорога, далі — поле. Там чекатиме чоловік з автомобілем. Його звати Сергій Петрович. Він відвезе тебе туди, де тобі нічого не загрожуватиме.
— Дмитре Івановичу… — Соломія вчепилася в його рукав і тільки тоді відчула, як дрібно тремтять її пальці. — Скажіть мені правду. Що відбувається? Хто ці люди? І де Артем?
У наданій частині немає продовження історії — це перелік посилань, рубрик і заголовків інших матеріалів із вебсторінки. Згідно з вимогами, такі елементи вилучено, тому обробку зупинено.