Вона вже сумнівалася, чи правильно зробила, що погодилася вийти за Романа.
Катя познайомилася з Романом, коли їй було вже двадцять вісім. Усе при ній, і фігура струнка, і обличчям симпатична, а от серйозних тривалих стосунків ні з ким не виходило, хоча нестачі в чоловіках не було.
Участь в інституті, заміж не поспішала, як інші, вважала, що рано, встигне. А коли влаштувалася на роботу, то виявилося, що в її оточенні чоловіки або одружені, або вже зайняті кимось. Залишалося Каті будувати кар’єру.
– Так і життя пройде, не дівчинка вже. Кар’єра кар’єрою, а про особисте життя забувати не варто, – говорила мама.
– Мам, що мені, за першого зустрічного виходити, щоб скоріше народити і розлучитися? Зате ніхто з родичів і знайомих не питатиме, коли я заміж вийду, так? – відповідала Катя.
– Та ти на своїй роботі скоро будеш жити. Так не можна. Озирнися, хіба мало чоловіків навколо? Невже не подобається ніхто?
– Досить, мамо. А то, правда, за першого зустрічного вийду, – гарячкувала Катя.
– Досить, мамо. А то, правда, за першого зустрічного вийду, – гарячкувала Катя.
Мама замовкала і підтискала губи, а сама намагалася дізнатися у подруг і колег на роботі, у кого є на прикметі вільний чоловік без шкідливих звичок.
Уранці в автобусі, як завжди, було багато народу. Усі поспішали на роботу. Якийсь хлопець поступився Каті місцем. Вона вдячно посміхнулася йому. За два дні вони знову опинилися в одному автобусі, впізнали одне одного, обмінялися посмішками, як старі знайомі. Але познайомитися не встигли, він вийшов на дві зупинки раніше за Катю.
Після роботи вона їхала додому, з нудьгуючим виглядом дивлячись у вікно. І раптом побачила того самого хлопця. Він стояв на зупинці й виглядав когось в автобусі. Чомусь одразу зрозуміла, що він шукає саме її і вийшла.
Ось так і познайомилися. З Романом було легко. Але якби Катю запитали, чи закохана вона в нього, навряд чи вона відповіла б ствердно. Почала зустрічатися з ним, щоб мама відстала зі своїми розмовами про заміжжя. Але поступово Катя захопилася Романом. Якщо не бачила його кілька днів, страшенно сумувала і не знаходила собі місця.
Він приходив на побачення не з парадними трояндами, а з букетиком простих квітів. Це виглядало мило і зворушливо. Через два місяці він зробив їй пропозицію.
Катя розгубилася. Занадто швидко, вона не встигла добре пізнати його. Але якщо відмовить, знову залишиться одна. Тим паче, заміж все рано виходити треба. То чому не за Романа?
Катя запросила його додому познайомити з мамою. Але мама чомусь не дуже зраділа.
– Тепер-то що не так, мамо? – із роздратуванням запитала Катя, коли Роман пішов.
– Тепер-то що не так, мамо? – із роздратуванням запитала Катя, коли Роман пішов.
– Як що? Я думала, він дорослий чоловік, а він живе з мамою, ні квартири своєї, ні машини. Де ви жити збираєтеся?
– Знімемо квартиру. Ти ж хотіла, щоб я вийшла заміж, а тепер вибагливаєш. Чоловіки з квартирами і машинами одружені або розлучені. Усе в нас буде, і квартира, і машина, і діти. Ну вибач, що він не відповідає тому ідеалу, який ти собі придумала.
– І то, правда, – погодилася мама.
Роман із Катею подали заяву в РАЦС і почали готуватися до весілля. Рідних і близьких друзів в обох виявилося не так багато. Вибрали для весілля невелику затишну залу.
Катя з мамою зайнялися пошуками сукні, їздили по салонах, але все не подобалося. Поки одного разу Катя не побачила сукню, від якої прийшла в захват. І сиділа вона на ній, як влита. Дорога, але Катя купила її, не роздумуючи.
А Роман займався пошуками квартири. Він вибрав два варіанти і показав Каті. Вона одразу відкинула обидва. Квартири зовсім маленькі, не в центрі, але зате майже задарма.
– Ти що? Тут і двом тісно, а якщо гості прийдуть, так на кухні не розвернутися буде. І їздити на роботу з пересадками через усе місто.
– Тоді вибирай сама, – образився Роман.
– Тоді вибирай сама, – образився Роман.
І Катя вибрала – у центрі, недалеко від будинку, у гарну погоду можна й пішки з роботи прогулятися. Ремонт зроблено якісний, у квартирі все необхідне для життя є. Не соромно й гостей запросити.
– Ну що, берете? – запитала господиня, коли вони приїхали дивитися квартиру.
– Ні, дуже дорого, – відповів Роман.
– Як хочете, ціну знижувати не буду, її швидко знімуть, – не засмутилася господиня.
Катя з Романом вийшли на вулицю і довго сперечалися. Роман бачив суттєвий недолік у квартирі – її ціну. За такі гроші можна зняти двушку подалі від центру. А Катя говорила, що вони обидва заробляють і можуть дозволити собі жити в комфортних умовах, не витрачати багато часу на дорогу вранці в битком набитих автобусах.
Так і не дійшовши згоди, вони вперше посварилися з моменту їхнього знайомства. І досить серйозно. Попрощалися сухо, Катя навіть попросила Романа не проводжати її.
Вдома розплакалася.
– Просто ти втомилася від передвесільної метушні. Може, вони з мамою жили в злиднях, звикли на всьому економити. Спитала б, перш ніж ображатися.
– Та я була в них удома. Нормально вони живуть. У мами шуба норкова, чоботи з натуральної шкіри. Просто на мені й нашій квартирі він чомусь вирішив економити. І каблучку подарував маленьку. – Катя витягнула руку, демонструючи каблучку.
– Тобі ж вона сподобалася, – здивувалася мама.
– А тепер не подобається. Якщо з самого початку так почав економити, що ж далі буде? – крізь сльози обурювалася Катя.
– А тепер не подобається. Якщо з самого початку так почав економити, що ж далі буде? – крізь сльози обурювалася Катя.
Вона вже сумнівалася, чи правильно зробила, що погодилася вийти за Романа. Може, краще від весілля відмовитися, поки не пізно? Але за зал уже внесено передоплату, куплено весільну сукню.
Наступного дня Роман прийшов із букетиком квітів, попросив вибачення, сказав, що зняв вподобану Катею квартиру і запропонував одразу поїхати туди, подивитися, чого не вистачає для початку їхнього щасливого життя.
Катя оцінила вчинок нареченого, тут же пробачила і кинулася йому на шию. Мир було відновлено, сварку забуто. Весілля пройшло весело і гідно. Гості надарували грошей. Молоді тільки починають жити, свого кута поки немає, куплять самі, що їм потрібно.
Наступного ранку після весілля до них приїхала свекруха. Ходила квартирою, нахвалювала, як вдало і зовсім недорого зняли таку шикарну квартиру. Катя здивовано подивилася на Романа. Той прикрив очі, мовляв, мовчи, так треба.
– Ти не сказав, за скільки зняв квартиру? Чому? – запитала Катя, коли мати Романа поїхала.
– Навіщо їй знати реальну ціну? Нехай живе спокійно. Вона пішла задоволена, а так увесь мозок нам проїла б.
– У вас що, важке життя було? – поцікавилася Катя.
– Ні. З чого ти взяла? Батько нам допомагав. Але мама вважає, що нерозважливі витрати призводять до марнотратства і бідності. Такий уже в неї характер.
Через рік Катя завагітніла. Ледве дочекалася Романа з роботи, щоб повідомити йому радісну новину.
– Ти впевнена? – лише запитав він.
– Ти не радий? – завмерла Катя.
– Я думав, ми ще роки два-три без дітей поживемо. Розумієш, я хотів узяти кредит на машину. Ми ж за квартиру платимо, а тут дитина…
– Я не буду робити аборт, щоб ти зміг купити машину, – Катя навіть не намагалася приховати своє розчарування.
– Я не буду робити аборт, щоб ти зміг купити машину, – Катя навіть не намагалася приховати своє розчарування.
– Ні, звісно. Вибач, я не те сказав. Просто так несподівано… – Роман спробував виправити помилку, обійняв, розцілував Катю.
Тепер вечорами вони підбирали ім’я хлопчикові й дівчинці, невідомо ж іще, хто в них народиться. Вибирали місце, куди поставлять ліжечко. Катя шукала в інтернеті і показувала Роману, яку хоче коляску. Роман слухав її поблажливо, в усьому погоджуючись. Коли ходили по магазинах, Катя тягнула чоловіка до дитячих отелів. Розчулювалася на маленькі костюмчики і шапочки з помпонами, яскраві брязкальця.
Одного разу не втрималася і купила біленький малесенький костюмчик із мереживним чепчиком. Коли з роботи прийшов Роман, одразу похвалилася.
– Вибач, не втрималася. Дивись, який маленький. – Вона притиснула чепчик до щоки, дивлячись на чоловіка сяючими очима.
– Не рано? Кажуть, прикмета погана. І коштує, напевно, космос.
– Ну і що? Це ж для нашої з тобою дитини. Спеціально вибрала білий, щоб пасував хлопчикові й дівчинці. У нашого малюка буде все найкраще! Ти підеш зі мною на УЗД завтра? Можливо, дізнаємося стать дитини. Я раніше хотіла дівчинку, а зараз буду рада і хлопчикові. Швидше б уже він народився.
– Кать, я не зможу завтра. У нас на роботі перевірка, не піти. Але ти мені подзвони обов’язково, гаразд? – сказав Роман.
Звісно, Катя одразу зателефонувала чоловікові, щойно вийшла з кабінету УЗД.
– У нас буде хлопчик! Уявляєш?! Мені дали знімок. На ньому видно ручки, ніжки, навіть носик, – збуджено розповідала вона.
– Я не можу зараз говорити, – перервав її Роман і відключився.
Катя здивовано дивилася на згаслий екран телефону. Хіба це потрібно тільки їй? Невже він не міг відповісти якось м’якше? Перевіряльники теж люди, у них теж, напевно, є діти. Катя зрозуміла, що якщо зараз дасть волю образі, то розплачеться. Вона зателефонувала мамі й обрадувала її. Вони проговорили цілу годину. А ввечері вона показала чорно-білий знімок Роману.
– Я нічого не розумію. Що тут можна розібрати? – роздратовано сказав він.
– Як? Тут же все видно. Дивись… – І Катя стала тикати пальцем, пояснювати, де голова, де ручки.
Вона не могла стримати емоцій радості, що рвалися назовні. Тому й не помітила, як зітхнув Роман і відвів очі від знімка, думаючи про щось своє.
Вона не могла стримати емоцій радості, що рвалися назовні. Тому й не помітила, як зітхнув Роман і відвів очі від знімка, думаючи про щось своє.
Наближався термін пологів. Катя погано спала, насилу вставала, великий живіт тягнув вниз, заважав. На видному місці стояла приготована для пологового будинку сумка з усім необхідним. Катя склала інструкцію Роману, в якому магазині що купити, переслала на його телефон знімки ліжечка і коляски.
Перейми почалися під ранок. Роман почув стогони і все зрозумів, викликав “швидку”. Катя всю дорогу твердила, щоб він обов’язково на виписку купив той блакитний костюмчик, який вони бачили в магазині. Через кілька годин вона зателефонувала Роману.
– Вітаю, татку! Ти не уявляєш, який у тебе народився гарний син!
З пологового будинку її зустрічали обидві мами і чоловік. Поки Катя збиралася, акушерка одягала її новонародженого сина. Перев’язаний блакитною стрічкою згорток акушерка віддала Роману. Катя підійшла, притулилася до чоловіка, посміхаючись втомлено і щасливо. Мама сфотографувала їх на телефон.
У машині Роман віддав сина Каті й сів на водійське сидіння. Катя зазирнула у згорток. Помітила зовсім іншу шапочку на малюку, але промовчала.
– А де наші мами? Чия це машина? Чому ти за кермом? – запитала вона
– Вони на таксі їдуть за нами. Сказали, так краще для дитини. А машина наша. Співробітник один продавав терміново, шкода було втрачати такий шанс. Здорово, правда? – повідомив Роман, швидко обернувшись на заднє сидіння, де сиділа Катя з малюком.
– Чудово, – погодилася безрадісно вона. – А ви все купили, що я просила?
– Звичайно, зараз усе побачиш, – підтвердив Роман.
Удома Катя поклала дитину на диван і озирнулася. Біля стіни стояло дитяче ліжечко, але зовсім не те, що вибирала вона.
– Роме, але я просила інше. Де ти його взяв? Воно ж старе.
– Роме, але я просила іншу. Де ти її взяв? Вона ж стара.
– Ну і що? Нормальне ліжечко. Мені його колега віддав. У нього дві дитини в ньому спали.
– Тільки не кажи, що візок теж тобі колега дав, у якому возив двох своїх дітей.
– Ну так. Він у під’їзді стоїть. Зате безкоштовно й ніхто не вкраде. Візок потрібен лише на кілька місяців. Чого даремно гроші витрачати, – відповів Роман.
Уже здогадуючись, що побачить, Катя підійшла до шафи й відчинила дверцята. На полицях, які вона звільнила для одягу малюка, рівними стопочками лежали дитячі речі, поношені, запрані.
– Це теж колега дав? – упавшим голосом запитала Катя.
– Кать, у магазині так дорого. Мама сказала, що дитина росте швидко. Вона все перепрала, випрасувала, ти не сумнівайся. Він же не розуміє ще нічого. Чи не все одно, у нові чи старі повзунки їй писати.
– Зате я все розумію. – Катя зачинила шафу.
Тут до кімнати увійшли мами, закудахтали над малюком, цікавилися, яке ім’я підібрали для нього батьки.
– Ілля,- сказав Роман.
Адже вони з Катею вибрали саме це ім’я.
– Ні, Сергійко. На честь його діда, мого батька, – заявила Катя, відтіснивши всіх від дитини.
– Ні, Сергійко. На честь його діда, мого батька, – заявила Катя, відтіснивши всіх від дитини.
Немов почувши своє ім’я, малюк зморщився і запищав. Катя розгорнула ковдрочку. “Хоч здогадалися принести в пологовий будинок новий костюмчик, що я купила”, – подумала вона.
– Потрібно поміняти підгузок.
Роман дістав один із нової пачки і подав Каті. Вона переодягла сина, взяла на руки, притиснула до себе невагоме тендітне тільце. Але малюк куксився, морщився.
– Погодуй його, – порадила мама.
Катя сіла на диван, відвернулася від усіх, розстебнула кофту і приклала сина до грудей.
– Ну, не будемо заважати, підемо, – сказала тактовно мама і повела з кімнати свекруху.
Сергійко заснув. Катя не хотіла випускати його з рук. Роман сів поруч, обійняв її. Незабаром малюк прокинувся і запищав. Катя роздягла його. На ніжному тільці залишилися червоні сліди від підгузка.
– Дивись. Тобі самому сподобалося б, якщо на тебе наділи паперові жорсткі труси? Сходи в аптеку і купи тієї марки, яку я порадила тобі.
– Що, просто зараз?
– А коли? Або сиди з сином, я сходжу сама, – запропонувала Катя.
– А коли? Або сиди з сином, я сходжу сама, – запропонувала Катя.
– Ні вже. Не розумію, чого ти злишся?
– Не розумієш? Ти заощадив на візку, на ліжечку, на одязі, на всьому. Купив найдешевші підгузки, хоча різниця між ними не така вже й велика. Зате купив собі стару машину. Тепер усі гроші йтимуть на її ремонт. Скупий платить двічі. Чув таку приказку?
До речі, на день народження я подарую тобі джемпер із секонд-хенду. А що? М’який, поношений. Ніхто ж не дізнається, що він старий. Зате гроші заощаджу. Мамина ідея була? А їй я віддам парфуми, які мені набридли. А що, не пропадати ж добру даром.
Ось і мені прикро. Я чекала сина, можна сказати, ризикувала життям, щоб він народився. Мені для нього нічого не шкода. А ти заощадив на ньому. Ось сам і підеш гуляти з пошарпаним старим візочком. Таких уже років десять не випускають. Соромно не буде?
У нас не десять дітей, щоб вони доношували чийсь одяг. Він у нас поки що єдиний. Завтра я викину все це барахло, куплю новий одяг і коляску.
– Мама образиться, – буркнув Роман.
– Мама образиться, – буркнув Роман.
– Так? Отже, не колега тобі все це дав, а мама звідкись принесла? А шубу вона носить теж чиюсь? Я думала, що даруєш мені недорогі квіти, бо вони тобі подобаються. А ти просто жадібний, економиш на всьому, – Катя не приховувала своєї образи й роздратування.
Вони знову посварилися, не розмовляли весь вечір. Уранці Роман пішов на роботу, не попрощавшись із Катею. Вона попросила маму приїхати. Усе їй розповіла.
-Ти ж не підеш від нього через цю дрібницю? – запитала мама. – Я зараз піду і куплю все, що потрібно.
– Дрібниці? Ти так вважаєш? Потім він буде економити на розвитку сина, на спортивних секціях, іграшках, на всьому. Хто виросте з нього? Заздрісник, злодій? – розпалювалася Катя. – Мам, люди не змінюються. Що зараз здається дрібницею, потім переросте у велику трагедію.
Катя, звісно, нікуди не пішла. Вона пішла від чоловіка через два роки, коли він не дав їй грошей на нову сукню. Вона готувалася вийти на роботу. Але після пологів погладшала, мало що з одягу на неї налазило.
– У тебе цілий гардероб ганчірок. Легше схуднути, ніж купувати нові, – сказав тоді Роман.
Це стало останньою краплею.
Катя вийшла на роботу і через рік познайомилася з чоловіком. Він дарував троянди, купував її синові подарунки.
– Ти його розпестиш, – говорила Катя, яка звикла до скупості колишнього чоловіка.
– Ти його розбестиш, – говорила Катя, яка звикла до скупості колишнього чоловіка.
– Любов’ю розпестити не можна, – відповів він.
Одного разу вони гуляли втрьох у парку. Катя побачила Романа з дівчиною. Вона тримала в руках скромний букетик квітів, які колишній чоловік дарував Каті до весілля.
Він зніяковіло кивнув їй, а Катя посміхнулася у відповідь. Вона ані трохи не шкодувала, що пішла від нього. Жадібного чоловіка не виправиш. Він завжди буде економити на квітах, на коханій, на коханні.
Можливо, він знайшов собі споріднену душу, яка згодна буде навіть на кульбабки…
“Це ніби ти замовляєш шампанське, а приносять лимонад. На вигляд те ж саме, а бульбашки не ті…” – Телесеріал “Моя прекрасна няня”.
“Інший раз здається, що до розчарувань можна звикнути. Але це не так. З кожним разом вони завдають дедалі більшого болю. Такий біль, що стає моторошно. Здається, що з кожним разом опіки дедалі сильніші, і з кожним разом біль минає дедалі повільніше” – Еріх Марія Ремарк “Тіні в раю”.
