— Оксано, тобі треба зняти гроші з депозиту. Краще завтра зранку, доки банк не зачинився на вихідні.
Андрій промовив це так буденно, ніби просив купити хліба дорогою додому. Він сидів за кухонним столом, гортав у телефоні стрічку новин і навіть не глянув у бік дружини. На плиті ледь чутно побулькував м’ясний бульйон, а кухнею розходився насичений запах лаврового листя й чорного перцю. Оксана завмерла біля мийки, тримаючи в руках наполовину почищену морквину, і повільно повернула голову. На мить їй здалося, що вона просто недочула через шум води. Вона закрутила кран, витерла вологі долоні об вафельний рушник і подивилася на чоловіка.
— Зняти гроші? — перепитала вона спокійно, хоча всередині вже туго стискалася тривога. — З якого саме депозиту, Андрію?
Лише тоді чоловік відірвався від екрана. На його обличчі з’явився той поблажливий вираз, який він зазвичай вмикав, коли говорив із кимось, кого вважав не надто тямущим. Андрій відкинувся на спинку стільця й схрестив руки на грудях.
— А з якого ж іще? З твого накопичувального. У мене, ти сама знаєш, там порожньо. Сталися непередбачені обставини, потрібне термінове фінансове вливання. Сума немаленька — приблизно вісімсот тисяч гривень. Я вже порахував: твоїх заощаджень якраз вистачить, щоб усе закрити швидко й без зайвої тяганини.
Оксана підійшла до столу, обережно відсунула стілець і сіла навпроти. Вісімсот тисяч гривень. Це були не просто цифри на рахунку. Вона збирала їх чотири роки, відмовляючи собі в нормальній відпустці, дорогому одязі, походах до косметолога й дрібних радощах, які інші жінки дозволяли собі без докорів сумління. Вона працювала головною бухгалтеркою на невеликому виробництві, брала додому додаткові звіти, ночами сиділа перед монітором, поки очі не починало пекти від утоми. Ці гроші були відкладені на капітальний ремонт дачного будинку, що дістався їй від батьків. Андрій знав про це чудово. Вони десятки разів обговорювали, як перекриють дах, замінять старі вікна й проведуть нормальне опалення, щоб туди можна було приїжджати не лише влітку, а в будь-яку пору року.
— Які ще непередбачені обставини? — Оксана намагалася говорити рівно, але пальці, зчеплені на колінах, зрадницьки зблідли.
Андрій важко зітхнув, усім своїм виглядом демонструючи, як його виснажують ці, на його думку, зайві запитання.
— Максиму потрібна допомога.
Максим був сином Андрія від першого шлюбу. Дорослий, тридцятирічний чоловік, який постійно міняв роботу, шукав себе й раз у раз потрапляв у якісь сумнівні історії. Оксана ставилася до пасинка стримано: він у їхнє життя майже не втручався, з’являвся лише на свята або тоді, коли йому щось було потрібно.
— У нього проблеми з бізнесом? — уточнила вона.
— Можна сказати й так, — Андрій відвів погляд до вікна. — Він узяв обладнання в лізинг для своєї шиномонтажки. Справа не пішла. Місце виявилося невдалим, конкуренти притиснули. Одним словом, набіг борг. І не просто борг, а перед серйозними людьми. Якщо до понеділка не заплатити, Максима чекає суд, блокування рахунків і вилучення машини. А автомобіль йому потрібен, він же зараз підробляє в таксі. Я як батько не можу стояти осторонь.
Оксана слухала його уривчасте пояснення, і в її голові, звиклій до точних сум, балансів і зрозумілих причинно-наслідкових зв’язків, ця картина ніяк не складалася.
— Зачекай. Максим узяв обладнання, прогорів і тепер має борги. До чого тут ми? І головне — чому ти говориш так, ніби вже ухвалив рішення за нас обох? Мій депозит — це дах і вікна нашого дачного будинку.
— Оксано, який ще дах? — Андрій підвищив голос, і в ньому нарешті прорізалося роздратування. — У хлопця життя валиться! Про які вікна може йтися, коли рідній людині загрожують суди й виконавці? Дача почекає. Не розсиплеться твоя халабуда за кілька років. А тут ідеться про честь родини.
Слово «халабуда», кинуте ніби між іншим, боляче вдарило Оксану сильніше, ніж сама вимога віддати гроші. Батьківський дім був для неї не просто старою будівлею за містом, а місцем, де вона знову відчувала під ногами ґрунт. У ньому минуло її дитинство.