Кожен цвях там, здавалося, був забитий руками її покійного батька.
— Про честь чиєї саме родини ти говориш, Андрію? — запитала вона неголосно. — Максим уже дорослий чоловік. Він сам поліз у ці ризики. Чому мої безсонні ночі й відкладені копійка до копійки гроші мають латати дірки, які він наробив власною дурістю?
Андрій різко нахилився через стіл, упершись ліктями в край. На обличчі в нього проступили червоні плями.
— Бо ми одружені! Бо в нормальній сім’ї і гроші спільні, і біда спільна. Ти моя дружина, Оксано, ти повинна бути на моєму боці. Я тобі по-людськи пояснюю: я вже сказав синові, що допоможу йому закрити цю проблему. Ти хочеш, щоб я в його очах виглядав порожнім балакуном?
Ось воно. Він уже пообіцяв. Уже розпорядився не своїми грошима, навіть не спитавши її згоди. Лише для того, щоб у очах сина здаватися турботливим, успішним батьком — тим самим батьком, яким не був довгі роки після розлучення з першою дружиною.
П’ять років їхнього спільного життя раптом промайнули перед Оксаною, мов різка й нещадна кіноплівка. Коли вони тільки познайомилися, Андрій здавався їй тихою пристанню. Освічений, уважний, умів красиво доглядати, говорив правильні речі про повагу, підтримку й турботу. Згодом він переїхав до її просторої трикімнатної квартири, яку Оксана придбала ще задовго до їхньої зустрічі. Спершу все й справді виглядало майже ідеально. Та поступово їхній побут склався в дуже дивну систему.
Продукти купувала Оксана. Комунальні платежі сплачувала теж вона. Побутову техніку оновлювала вона ж. Андрій працював інженером у проєктному бюро, мав цілком пристойну зарплату, однак його гроші кудись непомітно зникали. То він купував дорогі запчастини для свого автомобіля, то оновлював гардероб, то оформлював платні підписки на спортивні канали. Коли дружина обережно заводила мову про те, що варто було б складати кошти в спільну скарбничку, він щоразу мав переконливе пояснення: то страховку треба продовжити, то стоматолог влетів у добру суму. У підсумку їхній так званий спільний бюджет тримався виключно на Оксаниній зарплаті.
Вона мовчала й терпіла. Переконувала себе, що гроші — не найважливіше, зате поруч є чоловік, опора, надійне плече. Щоправда, коли у ванній зламався кран, це саме плече порадило викликати сантехніка з керуючої компанії, бо, мовляв, «не чоловіча це справа — у трубах колупатися». Рахунок за роботу сантехніка, звісно, знову оплатила Оксана.
— Я не зніматиму ці гроші, Андрію, — сказала вона рівно. У її голосі не було крику, проте з’явилася та дзвінка твердість, яку підлеглі на роботі добре знали як знак: сперечатися марно, краще відступити одразу.
Чоловік кліпнув, ніби не повірив почутому.
— Як це — не зніматимеш?
— Саме так. Це мої заощадження. Я відкладала їх на конкретну мету. Твій син сам заліз у борги. Нехай бере споживчий кредит, шукає підробіток, продає свою машину, зрештою. Я не збираюся фінансувати його безвідповідальність.
Андрій підскочив зі стільця так різко, що табурет із гидким скреготом від’їхав по лінолеуму.
— А, то ось воно як! Коли жити в шлюбі — ми сім’я, а коли треба допомогти — моя хата скраю? Ти просто егоїстична, холодна, розважлива жінка! Тобі твої дошки на дачі дорожчі за живу людину!
— Не смій кричати в моєму домі, — крижаним тоном урвала його Оксана, повільно підводячись з-за столу. — І не смій прикриватися словом «сім’я», коли тобі зручно. Сім’я — це коли радяться. А не коли ставлять перед фактом і розпоряджаються чужою працею, наче власною кишенею.
Вона відвернулася до плити, щоб зняти піну з бульйону. Пальці трохи тремтіли, але показувати йому свою слабкість вона не збиралася. За спиною Андрій важко, уривчасто дихав.
— Добре, — процідив він крізь зуби. — Дуже добре. Якщо ти так ставиш питання, я сам знайду вихід. Але запам’ятай, Оксано: я тобі цього не забуду. Ставлення до чоловіка пізнається саме в біді. І цю перевірку ти не пройшла.
Він різко розвернувся, вийшов у коридор, із шумом зірвав із вішалки куртку й так грюкнув вхідними дверима, що в серванті жалібно дзенькнули кришталеві келихи.