— Соломіє, ти куди зникла? Ми з мамою вже всі очі видивилися, чекаємо-чекаємо, а тебе немає, — у слухавці пролунав нетерплячий голос чоловіка.
— Уже підходжу. На роботі затримали, — відповіла Соломія, хоча уточнювати правду не стала: насправді вона просто йшла неквапом, смакуючи останні дні року, що минав. Із неба лагідно сипався сніг, а сонце світило так яскраво, ніби зима раптом передумала бути зимою. Горобці весело цвірінькали, наче надворі стояв не грудень, а рання весна.
— Щось сталося? — про всяк випадок поцікавилася вона.
— Звісно, сталося. Я дружині новорічний сюрприз приготував, а вона додому не поспішає, — розсміявся Дмитро.
— Сюрприз? Дмитре, невже нам схвалили іпотеку?
— Прийдеш — сама все побачиш, — загадково кинув він.
— Тоді й я зізнаюся: у мене для тебе теж є новина.
— О, інтригуєш, — засміявся Дмитро.
— У тебе вчуся, — усміхнулася Соломія.
Після цих слів вона мимоволі пришвидшила ходу, одразу забувши і про пухнастий сніг, і про галасливих пташок.
Сьогодні Соломія зовсім не планувала говорити про своє рішення. Хотіла дочекатися новорічної ночі й оголосити все урочисто, під святковий передзвін годинника. Та якщо вже усе склалося саме так, навіщо відкладати?
Вона нарешті зважилася продати свою студію — саме про це Дмитро давно її просив, бо тоді перший внесок за майбутнє житло став би значно більшим. Ба більше, покупець уже знайшовся, а угоду домовилися оформити одразу після свят.
«Яка ж я молодець», — подумки похвалила себе Соломія.
Вона тихенько наспівувала новорічну мелодію, аж поки не помітила під ногами замерзлу калюжу й не ковзнула по ній, як колись у дитинстві.
Соломія й Дмитро були одружені лише рік.