Увесь цей час молодята мешкали в квартирі Дмитрової матері. Простору там нібито й вистачало, ніхто Соломію не ображав, та все одно вона потай мріяла про окреме житло, де все було б по-своєму.
— Продай свою студію в центрі, — не раз умовляв її Дмитро. — Грошей стане на солідний перший внесок. Двокімнатну точно потягнемо, а якщо шукати десь подалі від центру, то, може, й одразу купимо.
— Ні, не можу, — щоразу вперто відповідала Соломія.
Вона й сама розуміла: жити окремо було б спокійніше й правильніше. Але віддати ту маленьку квартиру чужим людям у неї просто не підіймалася рука.
Студію подарував їй дідусь — найрідніша людина, яка фактично замінила їй і батька, і матір.
Коли Соломії виповнилося сім, померла мама. Батько довго не міг оговтатися від горя: спершу тримався, намагався жити далі, а потім зламався… Одного разу він так і не повернувся додому. Знайшли його лише за кілька днів — замерзлим.
Після того Соломію забрав до себе дід.
Вони жили удвох. Дід порався по господарству, а онука ходила до школи. З роками вона дедалі більше допомагала вдома, та старий не хотів, щоб дівчина назавжди лишилася в селі.
— Нема чого тобі біля мене сидіти, — казав він. — Їдь учитися, здобувай фах, вибивайся в люди.
І Соломія поїхала до Києва.
До дідуся вона навідувалася часто: на канікулах, а часом і просто на вихідні.
— Тобі б на танці ходити, з хлопцями знайомитися, життя налагоджувати, а ти все до мене та до мене, — бурчав він без злості.
— Усе встигну, дідусю. Поки мені не до того.
Та якось подзвонила сусідка й схвильовано сказала:
— Соломіє, дідусеві зле…
Вона одразу кинулася до нього й застала старого вже в лікарні.
Дід узяв її долоню у свою суху руку й тихо промовив:
— Нічого я за життя не нажив. І залишити тобі майже нічого. Хата наша ледве тримається…
— Мені нічого не треба, тільки одужуй, — заплакала Соломія.
— Ні, слухай. Хату продаси. А ось, — він простягнув їй банківську картку, — тут гроші. На перший внесок. Я хочу бути певним, що в тебе буде свій дах над головою.