— Забирайся звідси! Скільки можна терпіти: швендяєш, витріщаєшся, усе винюхуєш! — Наталія Іванівна навіть голови не повернула. Стояла до невістки спиною, вдивляючись у вікно, ніби зверталася не до Оксани, а до двору за склом. — Це, між іншим, квартира мого сина. Захочемо — виставимо тебе за двері й оком не змигнемо!
Оксана завмерла посеред коридору. У руках — торба з продуктами, на обличчі — жодного поруху. Вона вже вміла так стояти. За два роки такого життя навчилася багато чого.
Свекруха перебралася до них вісім місяців тому. Спершу — «буквально на пару тижнів», бо в її старій панельці нібито затіяли ремонт. Потім ремонт ніби й завершився, однак Наталія Іванівна нікуди не збиралася. Вона просто лишилася. Наче шафа, яку занесли в кімнату, а винести потім забули.
Квартира була двокімнатна, у новому будинку на Соборній. Іпотеку щомісяця сплачувала Оксана — без затримок, зі своєї зарплати менеджерки туристичної агенції. Її чоловік Андрій працював на СТО, та гроші в нього чомусь завжди танули раніше, ніж доходило до платежу. То «накладка вийшла», то «премію притримали», то «борг повернув». Щоразу знаходилася інша причина. Оксана вже давно перестала вслухатися в ці пояснення.
У п’ятницю ввечері Наталія Іванівна привела гостей. Було їх троє: подруга Світлана з чоловіком і якийсь чоловік на ім’я Богдан, якого Оксана бачила, здається, лише вдруге в житті. Вони вмостилися на кухні, наставили пляшок і ввімкнули телевізор так голосно, ніби збиралися перекричати весь під’їзд.
Оксана повернулася додому о пів на дев’яту. На столі височіли гори немитого посуду ще після попереднього такого вечора, попільничка була забита недопалками, а на підлозі темніла засохла пляма від чогось розлитого.
— Андрію, — вона зазирнула до кімнати. Чоловік лежав на дивані й гортнув стрічку в телефоні. — Ти бачив, що робиться на кухні?
— Та мама з людьми прийшла, — він недбало знизав плечима. — І що тут такого?
— Що такого, — тихо повторила Оксана. — Та нічого.
Вона мовчки розвернулася, зайшла у ванну й зачинила двері. У дзеркалі на неї дивилася тридцятиоднорічна жінка з темними тінями під очима й волоссям, зібраним абияк. У туристичній агенції саме почався гарячий сезон: вона працювала з дев’ятої до сьомої, інколи затримувалася до восьмої, а додому поверталася вичавлена, мов лимон. І вдома на неї чекало ось це.
З кухні долинав гучний регіт Наталії Іванівни — розкотистий, театральний, ніби вона виступала перед повною залою. «Ой, Світлано, ну ти й скажеш, помру зараз!» Оксана відкрутила воду сильніше.
Наталія Іванівна була з тих жінок, про яких кажуть: собі на думці. На людях — щира душа компанії: засміється, пригостить, обійме, анекдот розповість. Але це — на людях. Удома ж перед Оксаною поставала зовсім інша людина. Вона розпоряджалася, бурчала, перекладала речі з місця на місце й викидала все, що їй муляло око. Якось вона винесла на смітник нові Оксанині кросівки — бо ті, за її словами, «займали полицю».
— Я за них шість тисяч гривень заплатила, — сказала тоді Оксана.
— То й що? Страшні були, — кинула свекруха й пішла дивитися серіал.
Андрій під час тієї розмови був поруч. І не промовив жодного слова.
Оксана після цього довго сиділа в машині під будинком. Просто сиділа й дивилася перед собою. Думала.
Згодом вона почала помічати закономірність: щойно Оксана намагалася заперечити, окреслити межі чи бодай поставити якесь питання руба, Наталія Іванівна миттю заходилася плакати. От просто на місці — сльози за командою, почервонілі очі, тремтячі губи. «Я все життя синові віддала, а тепер мене виганяють». Андрій одразу кидався її втішати, а на дружину дивився так, ніби саме вона вчинила щось жахливе.
Це було справжнє вміння. Відпрацьоване до дрібниць.
Одного квітневого ранку Оксана поїхала до ЦНАПу.
Не тому, що сталося щось надзвичайне. Просто настав момент. Вона давно носила цю думку в собі — ще з минулого літа, коли Наталія Іванівна уперше голосно, при Світлані, заявила: «Квартира Андрійкова, хай вона не забуває». Оксана тоді промовчала. Тільки добре запам’ятала.
У ЦНАПі вона простояла в черзі сорок хвилин. Потім отримала витяг із Державного реєстру речових прав. Розгорнула аркуш і подивилася: усе було написано чітко, чорним по білому. Власниця — Оксана Олексіївна Ніконова. Лише вона. Бо іпотеку оформлювали на неї. Бо перший внесок — двісті тридцять тисяч гривень — вона внесла зі своїх заощаджень. Бо Андрій тоді сказав: «Ти й сама впораєшся, у тебе дохід стабільніший».
Оксана сфотографувала витяг на телефон і сховала документ у сумку.
Після цього зайшла до кав’ярні навпроти, замовила капучино й набрала маму.
— Мамо, у тебе диван у гостьовій вільний?
— Звісно, вільний. Ти приїдеш?
— Можливо. Не зараз. Але скоро.
Мама не стала допитуватися. Вона взагалі вміла відчувати, коли зайві питання краще залишити при собі.
Усе остаточно вирішилося в суботу.
Наталія Іванівна з самого ранку була не в гуморі. Чи то Світлана сказала їй телефоном щось не те, чи ще якась дрібниця вивела її з рівноваги — Оксана так і не зрозуміла. Свекруха ходила квартирою, голосно зітхала, переставляла каструлі, грюкала дверцятами шафок. Оксана сиділа за кухонним столом із кавою та робочими паперами: до понеділка треба було перевірити бронювання.
— Могла б хоч прибрати, чи що, — кинула Наталія Іванівна, проходячи повз.
Оксана підняла на неї очі.
— Приберу сьогодні ввечері.
— Увечері! Вона ввечері прибиратиме! — Наталія Іванівна різко обернулася, і в її голосі вже зазвучала та сама особлива нотка: гучна, різка, з натиском, наче вона говорила не вдома, а посеред базару. — Ти взагалі бачиш, як тут живеш? Скрізь бруд, безлад, Андрійкові й поїсти нормально нікому приготувати…
— Досить. — Оксана закрила теку.