— Наталіє Іванівно, обійдімося без цього.
— Без чого це?! Без правди?! — та вже наближалася до столу, вперши руки в боки. — Ти сама хоч розумієш, навіщо ти тут? Ні господині з тебе, ні нормальної дружини!
— Мамо, та досить уже, — Андрій вийшов із кімнати скуйовджений, у футболці, з обличчям людини, якій щойно не дали виспатися.
— Не досить! — Наталія Іванівна ще дужче підвищила голос. — Не подобається — їдь до своєї матері!
Оксана на мить завмерла. Потім повільно кивнула — спокійно, без різких рухів, ніби саме це рішення вже давно лежало в ній готовим.
— Добре.
Вона підвелася, взяла теку з паперами — ту саму, де лежали витяг із Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, іпотечний договір і всі квитанції за три роки оплат, — і пішла до спальні. Відчинила шафу, дістала сумку, зібрану заздалегідь. Андрій стояв у дверях і дивився на неї так, наче не одразу зрозумів, що відбувається.
— Оксано, ти що? Куди ти?
— До мами, — відповіла вона рівно.
— Ти серйозно? Через те, що вона сказала?
Оксана застебнула блискавку на сумці. Забрала телефон, зарядний пристрій, ключі від машини. Теку з документами поклала зверху, щоб була під рукою.
— Абсолютно серйозно.
Наталія Іванівна застигла в коридорі й мовчала — уперше за весь ранок. Можливо, вона не чекала такого. Можливо, була певна, що Оксана, як і завжди, проковтне образу, сховається у ванній, а потім вийде й далі житиме так, ніби нічого не сталося.
Та цього разу Оксана відчинила вхідні двері, вийшла на сходовий майданчик і зачинила їх за собою — тихо, без грюкоту.
У ліфті вона опустила погляд на теку в руках. Документи на квартиру. Три роки платежів. Її квартира.
Телефон завібрував майже одразу — Андрій подзвонив уже за дві хвилини. Вона скинула виклик. За кілька секунд екран знову засвітився. Вона знову натиснула відбій, сховала телефон у кишеню й вийшла на парковку.
Машина завелася з першої спроби. Добрий знак.
Мама мешкала на іншому кінці міста — приблизно сорок хвилин дороги, якщо не потрапити в затори. Оксана їхала широким проспектом і дивувалася тиші у власній голові. Не було ні паніки, ні сумнівів, ні звичного «а раптом я перебільшую». Тільки дорога, світлофори й радіо, увімкнене зовсім тихо.
Телефон дзвонив іще тричі. Двічі — Андрій, один раз — незнайомий номер. Вона не відповіла жодного разу.
Мама відчинила двері раніше, ніж Оксана встигла натиснути дзвінок. Очевидно, побачила її з вікна.
— Заходь. Я вже чай поставила.
Вона не почала розпитувати, що сталося. Не зойкала, не хапалася за серце, не сипала порадами. Просто взяла сумку, поставила її в куток, і вони сіли на кухні — як колись у дитинстві, одна навпроти одної, з теплими горнятами в руках.
— Надовго? — тихо запитала мама.
— Поки не знаю, — чесно сказала Оксана.
Мама лише кивнула й долила їй чаю.
Андрій приїхав наступного дня, у неділю, ближче до полудня. Подзвонив у двері, і Оксана побачила його у вічко: стоїть із розстебнутою курткою, обличчя винувате, погляд невпевнений. Усе за класикою.
Вона відчинила.
— Оксано, ну давай поговоримо, — почав він, ступивши в передпокій. Озирнувся так, ніби прийшов не до тещі, а на складні переговори. — Мама перегнула, ти ж знаєш, вона іноді може…
— Андрію, — Оксана схрестила руки на грудях. — Ти приїхав вибачатися чи пояснювати, чому все не так страшно?
Він зам’явся.
— Ну… і те, і те.
— Тоді почни з першого.
На його обличчі на мить промайнула гримаса — ледь помітна, але Оксана її вловила. Саме та, яка з’являлася щоразу, коли від нього вимагали чогось конкретного. Він не любив конкретики. Бо конкретика тягнула за собою відповідальність.
— Вибач, — нарешті промовив він. — Я мав поговорити з нею раніше. Ти маєш рацію.
— Коли ти справді з нею поговориш і коли вона повернеться у свою квартиру — подзвони. Тоді я приїду назад.
Андрій розгублено розтулив рота.
— Оксано, вона ж не може просто так…
— У неї є власне житло, — спокійно перебила його Оксана. — Ремонт там завершили давно. Вісім місяців тому.
Він пішов за двадцять хвилин — ні з чим. Зате мама на кухні знайшла для цього короткий, але дуже влучний підсумок:
— Хлопець він непоганий. Шкода тільки, що мамин.
У понеділок Оксана пішла на роботу, як завжди: о дев’ятій, із кавою з автомата у вестибюлі. Колеги або нічого не помітили, або вдали, що не помічають. День промайнув швидко — сезон, тури, клієнти, дзвінки, уточнення бронювань. До шостої вечора їй майже вдалося забути, що її життя різко зрушило з місця.
Майже.
У середу зателефонувала Наталія Іванівна. Оксана кілька секунд дивилася на екран і вирішувала, відповідати чи ні. Зрештою прийняла виклик.
— Оксано, — голос свекрухи звучав незвично тихо. Майже по-людськи. — Ти ж доросла людина. Не можна ж отак узяти й піти.
— Можна, — коротко відповіла Оксана.
— Я, може, наговорила зайвого…
— Наталіє Іванівно, давайте чесно. Ви живете в моїй квартирі вже вісім місяців. Іпотеку сплачую я. Ви приводите гостей, не прибираєте після себе, викидаєте мої речі. Це не «наговорила зайвого». Це вже система.
На тому кінці запала пауза.
— Яка ще система, — фиркнула свекруха, і в голосі одразу прорізалося колишнє: різке, колюче, знайоме до дрібниць. — Квартира оформлена на тебе тільки тому, що в Андрія була зіпсована кредитна історія. По-людськи це все одно його квартира.
Оксана ледь не розсміялася. По-людськи.
— Я зрозуміла вашу позицію, — сказала вона рівно. — До побачення.
І натиснула відбій.
Увечері вона витягла теку з документами й ще раз уважно все перечитала. Іпотечний договір — позичальник Ніконова О. О. Витяг із реєстру — власник Ніконова О. О. Квитанції — платник Ніконова О. О. Усе чисто. Усе належало їй.
Потім Оксана відкрила банківський застосунок і подивилася на залишок боргу. Попереду було ще чотири роки платежів.