— Досить удавати з себе директорку, Оксано! — різко кинула Світлана Михайлівна й підняла мій робочий ноутбук над столом. — У твоєму віці вже вдома сидять, а не чоловіками командують.
— Покладіть його на місце, — рівно сказала я.
— Запізно, — озвався Андрій.
Ноутбук спершу вдарився об край переговорного столу, а тоді глухо впав на підлогу. Пластик корпусу розійшовся тріщиною. Екран коротко блимнув і згас.
Світлана Михайлівна стояла посеред закритої переговорної ТОВ «КедрСофт» у світлому жакеті, із гостьовим бейджем на шнурку. Їй було сімдесят чотири. У чужому офісі вона поводилася так, ніби зайшла перевірити лад у власній квартирі.
Андрій, мій чоловік і водночас заступник, навіть не поворухнувся.
Він лише поправив манжет сорочки й подивився на мене так, ніби чекав, що я почну виправдовуватися.
— Мама розбила твій дурнуватий ноутбук, — промовив він. — Плакати вже пізно.
Я перевела погляд на пом’яту кришку. На зламану петлю. На службову наліпку інформаційної безпеки, яка тепер стирчала збоку перекошеним кутиком.
У цьому ноутбуці були матеріали до патентних заявок. Закрита гілка вихідного коду. Технічні описи модулів, які ми готували для показу інвесторам.
Ключів без другого фактора там не зберігалося. Резервні копії теж були. Я не була наївною дівчинкою, у якої єдина копія важливих файлів лежить на флешці в сумці.
Але головного це не змінювало.
Просто переді мною щойно пошкодили майно компанії.
І сталося це не під час сімейної сварки. Не в під’їзді. Не випадково.
У переговорній кімнаті. Під камерами. За ввімкненої системи запису. У присутності мого заступника, який особисто провів сторонню людину в зону з обмеженим доступом.
— Андрію, — звернулася я до нього. — Хто оформив твоїй матері гостьовий пропуск?
Він недбало знизав плечем.
— Я. І що з того?
— Хто завів її сюди без заявки до служби безпеки?
— Я завів. Оксано, тільки не починай зі своїми інструкціями. Мама хотіла поговорити.
— Вона поговорила.
Світлана Михайлівна презирливо пирхнула.
— Нарешті хоч хтось показав тобі, що ти не цариця. Андрій давно все на собі тягне. А ти сидиш у кріслі й корчиш із себе начальницю.
Я один раз кивнула.
— Зрозуміло.
Це коротке слово стало межею.
Андрій ще не збагнув. Він звик, що я сперечаюся. Пояснюю. Нагадую, що фірму я створила ще до його появи в ній. Що перші договори підписувала сама. Що перший сервер стояв у мене під робочим столом. Що команді я платила зарплату раніше, ніж собі.
Він звик, що я тримаю на собі дім, офіс, звіти, клієнтів і його самолюбство.
А тієї миті я перестала його тримати.
Я взяла зі столу внутрішній телефон.
— Запросіть до переговорної службу безпеки, юриста й Олександра Сергійовича. Негайно. Так, просто зараз. І підготуйте екстрене засідання ради директорів на одинадцяту сорок. Порядок денний: пошкодження корпоративного майна, блокування доступів заступника директора, припинення опційного пакета Андрія Олеговича.
На словах про опційний пакет Андрій утратив свою напускну незворушність.
— Ти що верзеш?
— Формулюю порядок денний.
— Оксано, ти зараз на емоціях.
— Ні.
І це була правда. Емоцій не лишилося. Була тільки чітка послідовність дій.
Світлана Михайлівна задерла підборіддя.
— Яка ще рада? Я мати твого чоловіка. Маю право сказати, що думаю.
— Говорити — так. Ламати майно компанії — ні.
— Ой, майно. Залізяка якась.
— Корпоративне обладнання з обмеженим доступом.
— Чуєш, Андрію? — вона повернулася до сина. — Вона й удома так розмовляє? Наче з підлеглими?
Андрій зробив крок у мій бік.
— Оксано, припини цей цирк. Негайно.
Я подивилася на його праву руку. Там був мій старий пропуск керівника проєкту. Чорний. Той самий, що зник тиждень тому.
Тоді я подумала, що залишила його в машині.
— Віддай пропуск.
— Який ще пропуск?
— Мій старий. Він у тебе в руці.
Пальці Андрія міцніше стиснули пластик.
— Це не має значення.
— Тепер значення має все.
Двері відчинилися. До кімнати зайшов охоронець Петро. За ним — Марія Ігорівна, юристка товариства, з планшетом і тонкою текою в руках. Слідом з’явився Олександр Сергійович, технічний директор. Він одразу глянув на підлогу.
— Це робочий ноутбук Оксани Андріївни? — запитав він.
— Був, — відповіла я. — Попроси адміністраторів негайно заблокувати всі сесії, перевипустити токени й провести аудит доступів за останні сім днів.
— Уже роблю.
Він дістав телефон і вийшов у коридор, не поставивши жодного зайвого запитання.
Андрій різко розвернувся до мене.
— Ти виставляєш мене злодієм перед моїми ж людьми?
— Я фіксую інцидент.
— Я твій чоловік.
— І мій заступник. У цій кімнаті друге важливіше.
Ця фраза вдарила по ньому сильніше, ніж будь-яка сварка. Бо вдома він ще міг грати роль скривдженого чоловіка. В офісі залишалися тільки посада, регламенти й підписи.
Світлана Михайлівна схопила сумку із сусіднього крісла.
— Андрію, ходімо. Нехай ця поважна пані сама зі своїми залізяками розбирається.
— Поки що ви не йдете, — спокійно сказала Марія Ігорівна. — Нам потрібно зафіксувати ваші пояснення.
Свекруха різко обернулася.
— А ви ще хто така?
— Юристка товариства.
— Та ви всі тут у неї на повідку.
Марія Ігорівна відкрила планшет.
— Петре, будь ласка, забезпечте присутність свідків і збережіть запис із камер.
Охоронець став біля дверей. Без грубості. Просто зайняв місце.
Андрій подивився на мене вже без тієї самовпевненості, з якою стояв кілька хвилин тому.
— Оксано, ти переходиш межу.
— Ні. Я повертаю її на місце.
Об одинадцятій сорок ми зібралися у великій переговорній. Не в тій, де залишився розбитий ноутбук. Там уже працював спеціаліст: фотографував пошкодження, звіряв інвентарний номер, складав дрібні уламки корпусу в прозорий пакет.
У нашому статуті рада директорів була прописана окремо: для інвесторів, опційної програми та рішень, пов’язаних із доступом до закритих розробок.