Колись Андрій зневажливо називав такі правила канцелярщиною. Тепер ця «канцелярщина» перетворилася на міцну перегородку, об яку він уперся лобом.
У великій переговорній нас було п’ятеро.
Я. Олександр Сергійович. Марія Ігорівна. Ярослав Михайлович — міноритарний інвестор. І Максим, керівник напряму інформаційної безпеки.
Андрій спершу взагалі відмовлявся заходити.
Потім усе ж переступив поріг. Стілець поставив осторонь, навмисно відсунувши його від столу, ніби хотів підкреслити: він не з нами й не частина цієї розмови. Світлана Михайлівна залишилася в коридорі. Її попросили вийти після другої спроби перебити Марію Ігорівну.
— Порядок денний усім зрозумілий, — сказала я. — Починаємо.
Андрій коротко пирхнув.
— Оксана вирішила влаштувати родинний трибунал.
— Корпоративне засідання, — рівно виправила його Марія Ігорівна. — Родинні характеристики до протоколу не вносяться.
Ярослав Михайлович відірвав погляд від роздруківки.
— Андрію Олеговичу, хочу уточнити: гостьовий доступ для вашої матері оформили саме ви?
— Так. І що з того?
— Ви були обізнані, що переговорна має закритий режим?
— Вона моя мати.
— Це не відповідь, — сухо зауважив Олександр Сергійович.
Андрій перевів очі на мене.
— Дивлюся, усі раптом стали дуже хоробрими.
Я не відповіла.
Марія Ігорівна вивела на екран короткий уривок із запису. Без зайвих подробиць. Лише коридор, вхід до переговорної, рух руки Світлани Михайлівни, падіння ноутбука. Потім зображення завмерло на стоп-кадрі.
— Факт пошкодження майна компанії зафіксовано, — промовила вона. — Гостьовий доступ оформлений Андрієм Олеговичем. Для входу в закриту зону о дев’ятій п’ятдесят дві було використано перепустку Оксани Андріївни. За журналом доступів це стара перепустка керівника, яку мали здати й анулювати.
Максим додав:
— О десятій нуль чотири з облікового запису Андрія Олеговича надійшов запит на експорт переліку репозиторіїв. Система його відхилила через недостатній рівень прав. А за хвилину до того, як Світлана Михайлівна зайшла до переговорної, була спроба відкрити розділ із матеріалами до патентних заявок.
Андрій випростався.
— Це робочий доступ. Я заступник директора.
— Посада заступника директора не дає права обходити рівні допуску, — відповів Максим.
— І ти тепер проти мене?
— Я за безпековий контур компанії.
Андрій стиснув губи.
Я розгорнула перед собою теку. Усередині лежали корпоративний договір, датований березнем дві тисячі двадцять третього року, і опціонна угода.
Обидва документи Андрій підписував власноруч. Усміхаючись. Тоді він казав, що це звичайна формальність. Йому дуже хотілося називатися «партнером», але вкладати власні гроші він не поспішав. Я запропонувала чесну й прозору конструкцію: частка в бізнесі через опціонний пакет після п’яти років роботи — за умови, що з його боку не буде винних дій проти товариства.
Ці вісімнадцять відсотків він давно називав «своєю часткою». Хизувався ними на зустрічах. Кидав моїй команді фрази на кшталт: «Оксана скоро втомиться, і я все заберу на себе». Я чула таке не один раз.
І надто довго робила вигляд, що не чую.
— Андрію Олеговичу, — Марія Ігорівна взяла слово, — пункт сім два опціонної угоди. Подія недобросовісного учасника. Умисне пошкодження майна товариства або сприяння такому пошкодженню. Порушення режиму доступу. Спроба несанкціонованого отримання закритих матеріалів. Наслідок — припинення права на акцепт опціону та обнулення всіх невиплачених бонусів, пов’язаних із майбутньою часткою.
— Це папірці, — кинув Андрій.
— Це твій підпис, — сказала я.
Він подивився на мене.
Уперше за весь ранок на його обличчі з’явилася справжня розгубленість. Не каяття. Ні. Просто звична схема в його голові раптом перестала працювати.
— Ти не можеш, — тихо вимовив він.
— Не я можу. Може договір. І рада директорів.
— Ти навмисно все це готувала.
— Я готувала компанію до зростання. А ти весь цей час думав, що я будую пастку для себе.
Ярослав Михайлович легенько постукав ручкою по столу.
— Для протоколу уточню. Ми говоримо не про вилучення зареєстрованої частки зі статутного капіталу. Йдеться про припинення опціонного права Андрія Олеговича та його управлінської участі в партнерській програмі. Правильно?
— Саме так, — підтвердила Марія Ігорівна. — Зареєстрованої частки в статутному капіталі Андрій Олегович не має. Є лише право отримати її в майбутньому після виконання визначених умов. Умови порушено.
Андрій різко підвівся.
— Тобто ти роками називала мене партнером, а тепер заявляєш, що я ніхто?
Я закрила теку.
— Я роками давала тобі можливість стати партнером. А ти привів свою матір у закриту зону, передав їй мою перепустку, допустив пошкодження робочої техніки й спробував використати це як важіль тиску. Це не партнерство.
— Мама просто не стрималася!
— У протоколі буде зафіксовано інше: стороння особа пошкодила майно компанії. Заступник директора забезпечив їй доступ і не запобіг інциденту.
— Не прикидайся тут дружиною-керівницею. Без мене ти цю фірму не втримаєш.
Олександр Сергійович підняв голову.
— Я працюю тут дванадцять років. Компанію тримає Оксана Андріївна. А не сімейні розмови.
Андрій уп’явся в нього поглядом.
— Зрадник.
— Працівник, — спокійно відповів Олександр Сергійович.
Я поставила питання на голосування.
Перше: заблокувати Андрію Олеговичу доступ до всіх внутрішніх систем до завершення службового розслідування.
Друге: відсторонити Андрія Олеговича від посади заступника директора, починаючи з сьогоднішнього дня.
Третє: визнати настання події недобросовісного учасника за опціонною угодою.
Четверте: припинити його право на отримання опціонного пакета у розмірі вісімнадцяти відсотків.
П’яте: направити претензію щодо відшкодування завданих компанії збитків.
Шосте: передати матеріали інциденту зовнішньому юристові для подальших дій.
Голосували окремо за кожним пунктом.
«За». «За». «За». «За».
Андрій мовчав. Лише дивився на мої руки. Вочевидь, він усе ще чекав, що хтось із нас здригнеться.