— Я погодилася, щоб твоя сестра пожила в нас, поки вчиться. Але навчання закінчилося ще пів року тому, тож їй давно час чемно зібрати речі й піти. Я більше не збираюся тримати в домі цю ледачу нахлібницю!
Голос Оксани звучав рівно, майже безбарвно, без крику й надриву. Та те, як вона поставила свою тарілку в мийку — просто поруч із жирним, заляпаним соусом посудом Анастасії, — сказало більше, ніж будь-яка сварка. Максим здригнувся від різкого дзвону порцеляни об метал і повільно відірвав погляд від вечері. Уже кілька днів він удавав, ніби не помічає напруження, що густішало між ними, але цей звук пробив навіть його зручну броню байдужості.
— І що знову не так? — буркнув він, із видимим жалем відриваючись від апетитного шматка м’яса. У його тоні не було ні співчуття, ні справжнього інтересу — лише втомлене роздратування людини, яку вкотре відволікли від чогось важливішого.
— Що значить “не так”? — Оксана повернулася до нього всім корпусом, сперлася стегном об кухонну стільницю й схрестила руки на грудях. Її погляд став твердим і колючим. — Ти справді вважаєш, що все нормально, Максиме? Твоя сестра з дипломом поїла, залишила після себе бруд, ніби вона в ресторані, а потім помчала до клубу.
Я щойно витягла з ванної купу мокрих рушників і витерла калюжу, в яку вона ще й тональний крем розмазала. А тепер, мабуть, маю помити за нею посуд, бо зранку її “величність” не захоче пити каву біля брудної раковини. На твою думку, це звичайна ситуація?
Максим проковтнув шматок, відклав виделку й важко зітхнув — так, ніби саме він був головним мучеником у цій історії. Розмова йому не подобалася. Після роботи він хотів одного: тиші, спокою, вечері без претензій і з’ясування стосунків. Бути суддею в жіночому конфлікті він не мав жодного бажання.
— Оксано, ну не починай знову. Вона старається. Шукає роботу. Шукає себе. У неї непростий період, їй треба трохи часу, щоб звикнути до дорослого життя.
Ці слова були настільки передбачувані й затерті, що Оксана навіть не здивувалася. Вона лише коротко засміялася — сухо, без веселості. Так сміється людина, яка вже сотню разів чула одну й ту саму платівку і напам’ять знає кожну подряпину на ній.
— Важко мені, Максиме. Мені важко щодня повертатися додому й бачити квартиру, схожу на суміш дешевого хостела та салону краси. Я прибираю, готую й перу за трьох, поки твоя сестра “шукає себе” по клубах і торговельних центрах. Вона не шукає роботи. Вона навіть не намагається зробити вигляд, що шукає. Просто сидить у нас на шиї й користується твоєю м’якотілістю.
— Це вже занадто! — Максим підвищив голос і скривджено стиснув губи. — Вона моя сестра! Я не можу просто виставити її на вулицю!
— Зате я можу, — відрізала Оксана.
Її спокій лякав більше, ніж крик. Вона не зривалася, не влаштовувала істерику — вона ніби оголошувала вирок.
— У неї є тиждень. Сім днів, щоб знайти собі інше місце для своїх “пошуків”. Квартиру, кімнату, подругу — мені байдуже. Якщо за тиждень вона досі житиме тут, тоді з’їду я. Я вже навіть придивилася один варіант. А ти потім сам вирішиш, кого тобі зручніше утримувати далі — її чи мене.
Ранок після цього безапеляційного ультиматуму почався не з нової сварки, а з мовчання. Воно було густе, липке, важке, заповнило собою всю квартиру й ніби зробило повітря щільнішим. Оксана, як завжди, підвелася о сьомій. Зварила каву на дві чашки, підсмажила два тости й поставила на стіл тарілку з омлетом — рівно на одну людину.
Коли Максим, пом’ятий і похмурий, зайшов на кухню, його сніданок уже чекав на нього. Він мовчки сів, старанно уникаючи погляду дружини. Десь у глибині душі він ще сподівався, що за ніч Оксана охолола, що вчорашні слова були лише спалахом емоцій. Але бездоганний порядок на столі, накритому строго на двох, остаточно позбавив його цієї надії.
Залишалося тільки дочекатися, коли на кухні з’явиться Анастасія.