Анастасія випливла на кухню майже за годину — позіхаючи, потягуючись, у коротких шовкових шортах і топі. За звичкою вона попрямувала до кавомашини, але та стояла чиста, порожня й мовчазна.
— Ой, кава закінчилася? — недбало кинула вона в простір, явно розраховуючи, що Оксана зараз же кинеться виправляти цю «біду».
Оксана саме споліскувала свою чашку. Вона навіть не повернула голови.
— Не знаю. Я свою вже випила, — відповіла вона таким тоном, ніби до неї звернулася випадкова перехожа на вулиці.
Анастасія на мить застигла, потім голосно пирхнула й демонстративно грюкнула дверцятами холодильника. Дістала йогурт, з’їла його стоячи, просто з пластикового стаканчика, а потім залишила порожню тару на стільниці разом із ложкою. Це був перший постріл у новій війні. Оксана зробила вигляд, що нічого не помітила. Вимила лише свій посуд, протерла мийку й пішла до кімнати збиратися на роботу. Стаканчик з-під йогурту так і лишився стояти — липкий, дріб’язковий пам’ятник чужій невихованості.
Дні потягнулися саме так. Квартира ніби розділилася на дві частини невидимими, але дуже відчутними кордонами. Оксана готувала вечерю на двох. Продукти купувала також лише на двох. У пральну машину клала тільки свої речі та одяг Максима. Купа Анастасіїного брудного вбрання в кошику для білизни росла з кожним днем, але Оксану це більше не обходило. Вона прибирала вітальню, проте навмисне оминала куток дивана, де Анастасія залишала чашки, обгортки від шоколаду й інше сміття. Ванна кімната швидко перетворилася на головне поле бою. Оксана до блиску натирала дзеркало й раковину, однак тюбики, кришечки та волосся, які лишала після себе Анастасія, принципово не чіпала.
Коли Анастасія зрозуміла, що пасивні уколи не дають бажаного результату, вона перейшла до відкритішого наступу. Розмовляла телефоном голосно, без жодного сорому розповідаючи подругам, що «дехто» просто божеволіє від ревнощів і порожнечі власного життя. Почала приводити додому галасливих знайомих саме тоді, коли Оксана й Максим були вдома, заповнюючи їхній спокійний простір чужим сміхом, парфумами й запахом вуличної їжі. Брудні тарілки вона вже не ставила навіть у мийку — залишала їх просто на столі, майже біля Оксаниного місця.
Максим опинився між двох вогнів. Він дуже хотів стати миротворцем, та всі його спроби виходили кволими й незграбними.
— Оксано, може, звариш трохи більше супу? Мені якось незручно перед нею… — обережно почав він на третій день, намагаючись говорити лагідно.
— Якщо тобі незручно, можеш зварити сам. Каструлі стоять там, де й завжди, — холодно відказала дружина, навіть не підводячи очей від книжки.
Коли ж він наважився поговорити із сестрою, та миттю вдалася до маніпуляцій.
— Максимчику, я ж бачу, як вона на мене дивиться! Вона мене ненавидить! Я тут усім заважаю! Якщо ти теж так думаєш, я зараз же складу речі й поїду на вокзал!
І він здавався. Почав потайки мити за нею посуд, коли Оксана цього не бачила. Замовляв піцу на всіх, аби тільки не сидіти за незручною вечерею вдвох із дружиною. Намагався заповнювати напружену тишу дурними жартами та історіями з роботи, але щоразу наштовхувався на крижану стіну з боку Оксани й на зухвалу, зверхню напівусмішку Анастасії. Проблему він не розв’язував. Лише відсував неминуче, роблячи домашню атмосферу ще отруйнішою й нестерпнішою. Запущений Оксаною відлік уже цокав — і з кожним днем цей звук ніби ставав гучнішим.
На шостий день, у суботній вечір, Максим зробив останню, майже відчайдушну спробу. Він повернувся додому з двома важкими пакетами з дорогого супермаркету. Усередині лежали мармурові стейки, спаржа, пляшка вина — усе те, що колись вони купували для своїх особливих, затишних вечорів удвох. Це був його білий прапор, незграбна мирна пропозиція.
У вітальні він застав обох жінок. Оксана читала, немов сховавшись за книжкою за надійною барикадою. Анастасія фарбувала нігті, і різкий запах лаку вже встиг просочити всю кімнату.
— Ну, я тут подумав, — невпевнено почав Максим, піднімаючи пакети трохи вище, ніби саме вони мали пояснити його намір.