Оксана придбала цю квартиру майже самотужки. Вона не підраховувала це навмисно й не намагалася щось комусь довести — просто так склалися обставини. Андрій саме тоді перейшов на іншу роботу, заробляв небагато, тож основний тягар першого внеску ліг на неї. Зі своїх заощаджень Оксана внесла сімсот тридцять тисяч гривень — суму, яку відкладала чотири роки, працюючи старшою бухгалтеркою в будівельній компанії. Андрій додав вісімдесят тисяч. Іпотеку оформили на двох, однак щомісячні платежі — по двадцять одній тисячі — фактично сплачувала вона: її дохід був рівний і передбачуваний, а в чоловіка траплялися місяці, коли грошей ледве вистачало навіть на продукти. За документами житло належало їм обом, та в глибині душі Оксана завжди розуміла: ця квартира — її. Не через жадібність. Просто це була правда.
Тетяна Павлівна міцно увійшла в їхнє життя одразу після весілля. Точніше, вона й раніше нікуди не зникала — просто до шлюбу це стосувалося лише Андрія, а тепер зачіпало й Оксану. Ключі від квартири свекруха отримала майже від самого початку. Андрій віддав їх ще до новосілля, пояснивши це «про всяк випадок». Раптом щось станеться. Наприклад, прорве трубу, поки вони обоє будуть на роботі.
— Мама ж зовсім поруч живе, — казав він. — Десять хвилин пішки. Це зручно.
Тоді Оксана нічого не відповіла. У перші місяці вона взагалі частіше мовчала: придивлялася, звикала, намагалася не роздмухувати сварки там, де, можливо, їх і не було. Може, Тетяна Павлівна просто така людина — тривожна, надмірно турботлива, не здатна відпустити дорослого сина. Таке ж трапляється. Оксана вирішила дати цьому час.
Свекруха могла з’явитися коли завгодно. То о пів на восьму ранку, коли Оксана ще навіть не встигала вмитися. То посеред дня, коли вона працювала з дому. То ближче до вечора — без дзвінка, без попередження, без найменшого натяку на те, що збирається прийти. Просто клацав замок, двері відчинялися, і з передпокою лунав знайомий голос:
— Це я, не лякайтеся.
А Оксана щоразу здригалася.
Тетяна Павлівна не заходила просто посидіти, випити чаю чи поговорити. Кожен її прихід був схожий на перевірку. Вона неквапливо обходила квартиру, відчиняла кухонні шафки, зазирала в холодильник, переставляла каструлі так, як їй здавалося правильним. Одного разу викинула пів кілограма гречки, бо вирішила, що крупа вже стара. Оксана купила її три дні тому. Іншого разу свекруха переклала всі рушники з ванної до іншої шафи — лише тому, що, на її думку, саме там їм було «належне місце».
Після кожного такого візиту Тетяна Павлівна телефонувала Андрієві. Оксана не чула цих розмов повністю, проте легко здогадувалася про зміст — варто було тільки побачити, з яким обличчям чоловік повертався додому.
— Мама каже, ти після готування не витерла плиту.
— Мама сказала, що у ванній знову розкидані речі.
— Мама вважає, що ти зовсім не вмієш організувати простір.
Оксана дивилася на нього й не могла збагнути: він узагалі чує, що говорить? Розуміє, як це звучить?
— Андрію, — якось промовила вона рівно, без крику й докорів, — я не хочу, щоб твоя мати приходила без дзвінка. Мені так незручно. Мені неприємно. Я хочу вдома почуватися спокійно й безпечно.
Андрій зітхнув так, ніби пояснював дитині найочевиднішу річ у світі.
— Оксано, ну це ж мама. Вона не зі злості. Просто хоче допомогти. Потерпи трохи — вона заспокоїться.
Та мама не заспокоїлася.
Минув рік, за ним другий. Візити не стали рідшими. Зауваження не зникли. Оксана навчилася зовні триматися рівно: не огризатися, не підвищувати голос, не показувати роздратування. Але всередині щось повільно й невідворотно змінювалося. Щоранку, щойно розплющивши очі, вона на мить завмирала й думала: прийде сьогодні чи ні? А щоразу, повертаючись додому, ловила себе на тому, що напружується ще до того, як дістає ключі.