Біля дверей вона щоразу мимоволі сповільнювала крок: удома все залишилося так, як було, чи хтось знову встиг тут похазяйнувати?
Власна квартира поступово перестала бути тим місцем, де можна було розслабитися й нарешті видихнути.
Межу було перейдено одного звичайного вівторка. Оксана затрималася на роботі й повернулася додому вже близько восьмої вечора. Відчинивши двері, вона застала в квартирі Тетяну Павлівну та незнайомого чоловіка років тридцяти п’яти з дорожньою сумкою. Той сидів на кухні й спокійно вечеряв, наче перебував у себе вдома.
— Це Максим, мій племінник, — без найменшого збентеження пояснила Тетяна Павлівна. — Йому поки що ніде зупинитися, тож я дозволила кілька днів пожити у вас. Місця ж вистачає.
Оксана завмерла на порозі кухні. Максим підвів очі, коротко кивнув їй і знову схилився над тарілкою.
— Тетяно Павлівно, — промовила Оксана після короткої паузи, намагаючись говорити рівно, — це наша квартира. Ви не маєте права приводити сюди людей і залишати їх жити без нашої згоди.
— Та годі тобі, — відмахнулася свекруха. — Подумаєш, кілька днів. Андрій не проти.
Увечері з’ясувалося, що Андрій і справді не бачить у цьому проблеми. Точніше, заздалегідь він нічого не знав, але, коли почув, сприйняв усе як цілком звичайну річ.
— Ну побуде людина кілька днів, Оксано. У нього складна ситуація.
— Андрію, нас не було вдома. Твоя мати впустила в нашу квартиру чужого чоловіка й навіть не зателефонувала нам. Для тебе це нормально?
— Максим не чужий. Він родич.
— Для мене він стороння людина.
Як і завжди, розмова вперлася в глуху стіну. Максим прожив у них чотири дні. І всі ці чотири дні Оксана почувалася не господинею у власному помешканні, а випадковою гостею, якій дозволили тимчасово залишитися.
Після цього вона попросила Тетяну Павлівну повернути ключі. Без крику, без докорів, без сцени — просто спокійно сказала, що так буде правильно.
Свекруха розсміялася. Не розгублено й не нервово, а щиро, голосно, так, ніби почула якусь безглузду витівку.
— Це квартира мого сина, — заявила вона. — І я приходитиму сюди тоді, коли вважатиму за потрібне. Ключі я не віддам.
— Тетяно Павлівно, за документами квартира належить нам обом. І я вас прошу…
— Нічого ти в мене не випросиш, — перебила її свекруха. У її голосі не було злості, лише непохитна впевненість людини, яка навіть не припускає, що їй можуть заперечити. — Андрію, скажи їй.
Андрій сказав. Сказав, що мама має рацію, що так було завжди, що Оксана надто гостро реагує на звичайну турботу.
Після тієї розмови Оксана припинила щось доводити. Схоже, слова в цій родині давно втратили будь-яку силу.
Вона почала чекати. Не тому, що змирилася. А тому, що вирішила діяти обдумано.
Усе остаточно змінилося в нічим не примітний четвер. Оксана взяла відгул: утома накопичилася така, що хотілося просто побути вдома, у тиші, без чужих голосів і пояснень. Близько полудня в замку клацнув ключ. Оксана сиділа в кімнаті з книжкою та чашкою кави. Спершу почулися кроки в передпокої, потім — характерний звук дверцят шафи у спальні.
Вона підвелася й пішла туди.
Тетяна Павлівна стояла перед відчиненою шафою й тримала в руках пальто. Нове, темно-синє, куплене Оксаною лише два тижні тому. Вона вдягала його всього тричі. Свекруха уважно розглядала річ, ніби вже подумки приміряла її на себе: повертала вішак, торкалася коміра, придивлялася до тканини.
— Тетяно Павлівно, — сказала Оксана з порога.
Свекруха навіть не здригнулася. Лише спокійно обернулася.
— А, ти вдома. Я не знала, — промовила вона буденно. Потім кивнула на пальто й додала: — Нічого, якщо я його візьму? Мені якраз потрібне, а в тебе он скільки речей.
— Не чіпайте мої речі.
Оксана ще кілька секунд дивилася на неї мовчки. Потім розвернулася й вийшла зі спальні.
Тетяна Павлівна поїхала приблизно за пів години. Пальто залишилося висіти в шафі. Але після того дня всередині Оксани щось остаточно стало на своє місце — чітко, твердо й без жодного шансу на перегляд.