– Сьогодні перекинь мамі 600 тисяч гривень. І без зайвих суперечок, Олено. Ти ж моя дружина, а не якась стороння людина.
Сергій стояв посеред кухні у ретельно випрасуваній сорочці й стискав у руці телефон так упевнено, ніби ця розмова вже давно була ним виграна. На екрані блимало повідомлення від Наталії Михайлівни: «Синочку, не зволікай. Мені перед людьми незручно».
Олена обережно опустила чашку на стіл.
– Перед якими саме людьми?
– Перед нормальними, – різко кинув чоловік. – Мама вже домовилася з майстрами. Її квартира сиплеться на очах, а ти трясешся над своїми заощадженнями, мов над скарбом.
– Це гроші, які залишив мені батько.
– І що з того? – Сергій криво всміхнувся. – У сім’ї все спільне. І труднощі теж спільні. Чи ти в нас добра дружина тільки на словах?
Олена мовчки дивилася на нього. Їй було сорок два. Сергієві – сорок чотири. Вони прожили разом одинадцять років, і за цей час вона навчилася безпомилково розрізняти всі відтінки його невдоволення: коли він справді сердився, коли повторював мамині фрази, а коли просто тиснув, щоб домогтися свого.
Зараз говорив не лише він.
За його спиною стояла Наталія Михайлівна. Невисока, завжди охайна, зі сріблястою укладкою і незмінною манерою дивитися на невістку так, наче та була найманою помічницею, яку з жалю тримають у домі.
– Оленочко, – протягнула свекруха, – ну чого ти вперлася? Я ж не мільйон прошу. Усього 600 тисяч. Сергій потім тобі все поверне.
– Коли саме?
– Коли матиме змогу.
– Тоді напишете розписку?
Сергій миттєво смикнув головою в її бік.
– Ти це зараз серйозно?
– Абсолютно.
– Моя мати має писати тобі розписку? Рідна мати твого чоловіка?
Наталія Михайлівна тихенько ахнула й приклала долоню до грудей. Не від болю. Не від слабкості. Просто ефектно. Вона завжди вміла обставити все так, щоб винною залишалася саме Олена.
– Сергію, облиш, – зітхнула вона. – Я ж знала, що так і буде. Чужа кров вона й є чужа.
Олена нічого не відповіла. Взяла телефон, відкрила банківський застосунок і побачила свої заощадження. 600 тисяч лежали на окремому рахунку. Перед смертю батько сказав їй коротко: «Не виливай усе в одну сімейну каструлю. Залиши собі опору». Тоді вона образилася на ці слова. Тепер зрозуміла: він просто надто добре розбирався в людях.
– Я переказ зроблю, – промовила вона.
Сергій одразу розслабив плечі.
– От бачиш. Можеш же поводитися нормально.
– Тільки спершу зайду до кімнати. Треба підтвердити ліміт.
– Давай швидше. Мама на хвилинку забіжить до сусідки, а тоді разом поїдемо до неї.
Наталія Михайлівна стиснула губи.
– Оксана Павлівна чекає біля під’їзду. Я пообіцяла віддати їй ключі від комірчини.
Олена вийшла в коридор. Двері до кімнати були трохи прочинені. Вона присіла на край ліжка, але грошей не переказала. Пальці застигли над екраном. Із кухні долинуло, як Сергій тихо наливає матері чай. За мить грюкнули вхідні двері.
Свекруха вийшла.
Олена вже хотіла закрити застосунок, коли з прочиненої кватирки раптом почувся голос Наталії Михайлівни. Кухонні вікна виходили у двір, а лавка біля під’їзду стояла саме під ними.
– Ну що? – поцікавилася сусідка. – Дасть?
– А куди вона подінеться, – пирхнула Наталія Михайлівна. – Сергій її дотисне. Вона в нас м’якотіла. Вічно ходить із винним виглядом.
– А якщо потім назад попросить?
– Нехай просить. Сама перекине, без жодних паперів. А я скажу: то був подарунок. Допомога старій жінці. Які ще борги?
Олена сиділа, не ворухнувшись.
– А ремонт справді робитимеш? – запитала Оксана Павлівна.
– Який ремонт? – свекруха тихо засміялася. – Я Юлії пообіцяла на перший внесок. Дівчині заміж виходити, їй потрібніше. А ця нехай ще радіє, що Сергій із нею живе. Ні дітей, ні особливої вроди, зарплата посередня. Приживалка з гонором.
– А Сергій у курсі?
– Сергій знає головне: мама поганого не порадить. Я йому сказала, що Олену давно час поставити на місце. Віддасть гроші – буде слухняною. Не віддасть – значить, не сім’я.
Ці слова не різали й не палили. Вони падали рівно, одне за одним, просто знімаючи з очей давню мутну плівку.
Олена закрила банківський застосунок. Потім відкрила нотатки й набрала один рядок: «600 тисяч не переказувати».
На кухні Сергій уже нервово міряв кроками підлогу. Біля його обличчя раз у раз миготів дорогий годинник. Він завжди розмахував рукою, коли намагався здаватися господарем становища.
– Ну що там? – гукнув він.
Олена повернулася.
– Переказу не буде.
Він навіть не одразу збагнув почуте.
– Що означає — не буде?
– Означає, що грошей твоїй матері я не переказуватиму.
– Ти знову за своє?
– Ні. Саме навпаки — я щойно з цим закінчила.
Сергій зробив крок до неї.
– Олено, не грайся. Мама чекає.
– Я чула її розмову з Оксаною Павлівною.
На мить кухня ніби стала тіснішою. Сергій кліпнув, а тоді на його обличчі з’явилася недовірлива усмішка.