— І що ж такого ти нібито почула? — криво всміхнувся він. — Дві старі жінки потеревенили казна-що, а ти вже висновки зробила?
— Я почула, що ніякого ремонту не буде. Що гроші віддадуть Юлії. Що розписку ніхто й не думав писати. І що я для вас — чужа людина, яка просто прижилася.
— Мама могла ляпнути згарячу.
— Дивно. Бо звучала вона напрочуд спокійно.
Сергій з розмаху кинув телефон на стіл.
— Тобто ось як? Через кілька випадкових слів ти відмовляєш моїй матері?
— Не через слова. Через правду.
— Та ти вже зовсім знахабніла, Олено. Живеш у моїй родині, носиш моє прізвище, а шістсот тисяч для матері чоловіка пошкодувала.
— Для твоєї матері, Сергію. Не для рідної.
Він коротко, різко засміявся.
— Нарешті. Ось вона, справжня ти.
У передпокої клацнув замок. Наталія Михайлівна зайшла до квартири з таким виразом обличчя, ніби ще з порога зрозуміла: задумане дало тріщину.
— Сергійку?
— Вона не переказуватиме гроші.
Свекруха повільно зняла хустку.
— Чому це?
— Бо я чула вашу розмову біля під’їзду.
Наталія Михайлівна перевела погляд на Олену. Не злякано — роздратовано.
— Підслуховувати, люба, негарно.
— Брехати теж не дуже гарно.
— Ой, які ми принципові стали. А одинадцять років біля мого сина жити було зручно? Він тебе на собі тягнув.
Олена лише на мить глянула на чоловіка.
— Сергію, покажи мамі платежі за останні вісім місяців. Комунальні, продукти, кредит за твою машину, її ліки, коли вона просила допомогти.
— Не влаштовуй тут бухгалтерію.
— Саме її я й влаштую. Бо слово «тягнув» у цій квартирі звучить занадто голосно.
Наталія Михайлівна поставила сумку на стілець.
— Дружина має підтримувати чоловіка.
— А чоловік має разом із матір’ю обманювати дружину?
Сергій ударив долонею по столу.
— Досить! Зараз ти переказуєш гроші, і ми більше до цього не повертаємося.
— Ні.
— Тоді збирай речі.
Наталія Михайлівна трохи підняла підборіддя. Вона чекала звичної сцени: Олена опустить очі, почне виправдовуватися, проситиме не гарячкувати. Так уже бувало — після сварок, після образ за родинним столом, після повчань про «жіночу мудрість», яку свекруха чомусь завжди зводила до мовчання.
Але Олена просто вийшла з кухні й попрямувала до кімнати.
Сергій рушив за нею.
— Ти куди?
— Речі складати.
Він завмер у дверях.
— Тобто ти справді йдеш?
— Це ж ти запропонував.
— Я сказав, щоб налякати!
— Не спрацювало.
Олена дістала з антресолі сірий чемодан. Старий, із потертою ручкою. Колись вона купила його за дев’ятсот гривень перед першим відрядженням, і Сергій відтоді щоразу з нього кепкував.
— І з цим мотлохом поїдеш? — кинув він. — Дуже символічно.
— Нормальний чемодан. Зайвого не бере.
Вона поклала всередину документи, кілька суконь, ноутбук, невелику коробочку з батьковим годинником і папку з квитанціями. Не синю, а звичайну картонну, на гумці.
Сергій мовчки стежив за нею.
— Увечері повернешся.
— Ні.
— Завтра прибіжиш.
— Ні.
— Олено, кому ти потрібна зі своїми принципами?
Вона застібнула блискавку.
— Собі.
Наталія Михайлівна стояла в коридорі й дивилася на неї зверхньо, хоча була нижча на зріст.
— Розумна знайшлася? Ну-ну. Тільки потім не приходь. Сергій м’який, а я назад тебе не впущу.
— Вам і не доведеться.
— Ах, он як.
— Саме так.
Олена вийшла з квартири тихо, не грюкнувши дверима. На сходовому майданчику пахло фарбою й застарілим пилом. Біля ліфта вона дістала телефон і набрала Марію, подругу ще з часів роботи в ательє.
— Маріє, у тебе кімната вільна?
— Вільна. Що сталося?
— Розповім потім. Можна на пару тижнів?
— Приїжджай.
— Я заплачу.
— Спершу приїжджай.
За сорок хвилин Олена вже сиділа на кухні в Марії. Та поставила перед нею чашку гарячого чаю й мовчки підсунула тарілку із сиром. Без розпитувань. Без жалісливих зітхань. І саме це було кращим за будь-які слова підтримки.
— Шістсот тисяч? — перепитала Марія, коли Олена нарешті все розповіла.
— Так.
— І ти вже майже переказала?
— Уже відкрила застосунок.
Марія довго дивилася на неї.
— Батько тебе з того світу за руку зупинив.
Олена зняла обручку й поклала її біля чашки.
— Ні. Я сама себе зупинила.
Наступного дня Сергій надіслав перше повідомлення: «Не дурій. Повертайся».
За годину прийшло друге: «Мамі через тебе зле».
До вечора — третє: «Ти зруйнувала сім’ю через гроші».
Олена не відповідала. Вона поїхала на роботу, закрила термінові замовлення, а після обіду зайшла до банку. Там вона переказала шістсот тисяч на вклад без можливості швидких операцій і заблокувала доступ до спільного накопичувального рахунку, куди раніше майже автоматично віддавала свою зарплату.
Потім сіла біля вікна в маленькому кафе й розгорнула папку з квитанціями.
Картина вималювалася проста. І дуже неприємна.
Останні місяці Сергій майже не брав участі в сімейних витратах. Зарплату він частинами переказував матері. А про витрати на продукти в папці теж знайшлося достатньо підтверджень.