— А Марко якось переб’ється, літо на дачі пересидить!
Олександр сердито запхав у дорожню сумку плавки й різко смикнув блискавку. Та застрягла на згині. Він вилаявся крізь зуби, потягнув ще сильніше, мало не відірвавши язичок, і швидко зиркнув на дружину.
Оксана без слова складала дитячі футболки.
— Оксано, ти чого мовчиш? — не витримав він.
Олександр випростався й упер руки в боки, ніби готувався до оборони.
— Я ж тобі нормально пояснюю. У мами суглоби болять. Лікар сказав: їй потрібне море й солоне повітря. Путівка шалено дорога, на чотирьох ми б її просто не потягнули. Я й так у борги заліз.
— Я тебе почула, Олександре.
Оксана провела долонею по маленькій футболці з динозавром, розрівнюючи складку.
— Почула вона, бачте.
Він нервово пройшовся кімнатою, перечепився через Маркову машинку, що валялася посеред підлоги, і з роздратуванням відкинув її ногою.
— Ти завжди дивишся так, наче я щось страшне зробив! Я матері два роки обіцяю море. Вона нас виростила, має право хоч раз нормально відпочити? А малому сім років. Він ту Туреччину потім і не згадає. Сваха на дачі за ним пригляне. Там повітря чисте, ягоди, простір. Що йому ще треба?
Оксана нарешті підвела на чоловіка очі.
Три тижні тому вона випадково зайшла в пошту на домашньому ноутбуці. Олександр поспішав на роботу й забув вийти зі свого облікового запису. Угорі списку висіло повідомлення від туристичної компанії: «Заміну пасажира в бронюванні підтверджено».
Скандалу вона тоді не влаштувала. Лише відкрила прикріплений чек. У документі чорним по білому була вказана чимала доплата з їхніх сімейних заощаджень — тих самих грошей, які вони відкладали на ремонт передпокою. Доплата за те, щоб викреслити з поїздки рідного сина й вписати Людмилу Іванівну.
Оксана мовчки закрила вкладку. Зварила собі каву. Сіла на табурет біля вікна й довго дивилася, як двірник підмітає у дворі опале листя. А тоді дістала свою зарплатну картку.
— Олександре, ми ж домовлялися, — сказала вона спокійно, без крику й надриву.
— Ми цілий рік збирали на цю відпустку. Марко дні рахував. У садочку всім розповідав, що полетить великим літаком.
— Нічого з ним не станеться, переживе! — відрубав Олександр.
Із коридору поважно випливла Людмила Іванівна. У строкатій бавовняній кофтині, з яскравою помадою на губах і важким перснем на вказівному пальці вона зовсім не скидалася на хвору людину. Радше на полководицю перед наступом.
— Олександр правильно каже.
Свекруха стиснула губи з тим самим повчальним виглядом, який Оксана знала надто добре.
— Ой, Оксаночко, не роби з цього трагедії. Діти в такому віці тільки вередують: то панамку зніми, то води дай, то до вбиральні його веди.